CONFITEOR[1] МИТЦЯ Останні хвилі днів осінніх... Як вони у душу проникають! О! Усю пронизують до болю! Розпросторюється якесь незрівнянно чарівне відчуття, незримість якого не виключає його все можності; і нема тоді гострішого вістря, аніж вістря Нескінченності. А яка то втіха велика – купати погляд у безмежності моря і неба! Відлюддя, тиша, чарівна недоторканість блакиті! Малесеньке вітрило, що тріпотить на обрії, своєю незначимістю і усамітненістю нагадує моє невигойне животіння; однозвучне шурхотіння хвиль – усе це мислить мною чи я мислю ним (бо ж саме в огромі марень найшвидше втрачається «я» особисте!); мислить, кажу я, але ж – музично й мальовниче, без хитросплетінь словесних, без силогізмів, без висновків усяких. Однак ці мислі, чи я їх випромінюю, чи речу, невдовзі силою виповнюються вщерть. А сила любострастя оцього спороджує ослабленість і страждання ніжне. Мої ж нерви, напружені украй, тільки й можуть, що тремтіти, зойкливо, болісно. І ось перед цією неозорістю неба я ціпенію; його прозорість доводить до нестями. Спокій моря, незмінність видовища обурюють мене... Ах! А чи варто страждати вічно і вічно тікати від прекрасного? Природо, безжалісна чаклунко, супернице всепереможна, облиш мене! Не спокушай моїх пожадань і гордовитості моєї! Споглядання прекрасного – це двобій, в якому митець, нажаханий, зойкує перед поразкою своєю. Автор: Иван Петровций
Вместе с вами мы сделаем Русинский Мир лучше!
При копировании данного материала, либо использования в любом виде (печатном, аудио, видео) на своих ресурсах, просьба указывать гиперактивную ссылку на источник https://rusinskiimir.ru/ и автора Иван Петровций, в иных случаях будем обращаться в соответствующие инстанции (админам соц.сетей, и Суд). Фото использованы из открытых источников интернет пространства.
