МОТУЗКА Едуардові Мане Ілюзії, казав мені мій товариш, можуть бути такі ж незчисленні, як і відносини поміж людьми або між людьми й речами. І коли ілюзія зникає, тобто коли ми бачимо річ або факт таким, яким він існує поза нами, нас охоплює дивне почуття, в якім жаль за зниклим привидом рівний приємному здивуванню перед новизною, перед фактом дійсним. А якщо й існує явище очевидне, постійне, споконвіку незмінне, в природі якого помилитися неможливо, так це – материнська любов. Так же неможливо уявити матір без материнської любові, як світло без тепла; тож чи не буде цілком справедливо відносити на рахунок оцієї любові всі вчинки і слова матері стосовно до своєї дитини? Однако ж, послухайте коротеньку історію про те, як я був предивно введений в оману щонайзвичайнішою ілюзією. Моя професія художника спонукує мене придивлятися уважно до облич, до всіх повадок людей, що мені стрічаються, і ви знаєте, яку насолоду дає оця здатність бачити життя живішим і значимішим, ніж його бачить решта людей. У віддаленім кварталі, в якім я мешкаю і де будови й до цих пір одмежовані одна од другої широкими, зарослими дерном пустирями, стрічав я часто хлопчика, запальне й пустотливе личко якого більше, ніж личка інших дітей, мене причарувало одразу ж. Він часто мені позував, і я його тоді перетворював то в малого циганчука, то в янгола, то в міфологічного Амура. Я змушував його носити скрипку мандрівного музики, Терновий Вінець, або ж Цвяхи Розп’яття, чи Смолоскип Ероса. А пустощі цього шибеника втішали мене настільки живо, що одного дня я попросив його батьків, людей бідних, уступити хлопчину мені, при цьому пообіцявши добре одягати, давати трохи грошей і не змушувати його ні до якої роботи, окрім миття моїх пензлів та виконання деяких доручень. Нарешті, добре одмившись, хлопчик став таким чепурним, чарівним, і життя в мене здавалося йому раєм порівняно з тим, що він терпів у батьківській халупі. Але тут я змушений сказати, що невдовзі цей маленький чоловічок зачав мене дивувати якимись особливими припадками своєї аж надто ранньої в його віці туги, а також непомірним потягом до солодощів і лікерів; саме тому одного дня, встановивши, що він, нехтуючи моїми численними пересторогами, вчинив нову таку ж крадіжку, пригрозив одіслати його назад до батьків. А далі я пішов і, маючи справи, затримався досить довго. Який я був нажаханий і здивований, коли, повернувшися додолу, одразу побачив малого хлопчину, пустотливого спутника мого життя, підвішеним до верхньої панелі шафи. Його ноги майже торкалися підлоги; стілець, що його він відштовхнув, безсумнівно, ногами, лежав, перекинутий, побіч; голова судорожно хилилася до плеча, обличчя вчинилося одутлим, а широко розплющені й жахаюче нерухомі очі, здавалося, тамували ще сльозинку життя. Витягти його з петлі було не такою легкою справою, як ви собі гадаєте. Тіло встигло сильно задубіти, а мене, до всього, пойняла якась непояснена огида до цього грубого процесу перенесення трупа на землю. Бо ж треба було однією рукою притримувати його, а другою перерізати мотузку. Але й це ще було не все; шибеник скористався мотузкою, аж надто тонкою, і вона йому глибоко врізалася в тіло, тож зараз, аби вивільнити шию, я змушений був колупати тонкими ножицями в глибині між двома закраїнами припухлостей. Забув сказати, що я голосно гукав допомоги, та на мої поклики жоден із сусідів не озвався, будучи в таких випадках вірними звичкам цивілізованих людей, які ніколи не бажають, не знаю чому, втручатися в справи повішеників. Нарешті прийшов лікар і встановив, що хлопчик помер вже кілька годин тому. Пізніше, коли нам прийшлося переодягати його для захоронення, трупне здерев’яніння було таке, що, втративши надію позгинати його кінцівки, ми мусили рвати й різати одяг, аби познімати з нього. Поліцейський, якому я, звичайно, заявив про нещасний випадок, глянув на мене скоса і буркнув: «Щось тут нечисте!». До цього його, певно, побудило вкорінене в нім прагнення, до якого додалася ще й службова звичка на всяк випадок завдавати страху як невинним, так і злочинцям. Залишилася остання повинність, при одній лише згадці про яку мене проймала жахлива тривога: треба було повідомити батьків. Навіть у ногах не мав сил, аби туди піти. Та, врешті, зібрав усю свою відвагу. На мій великий подив, мати сприйняла цю звістку безсторонньо і не зронила з очей ані сльозини. Отаку дивність я приписав жахові, який вона мала відчувати, бо спав на гадку відомий вислів: «Найжахливіша скорбота – німа» Щодо батька, то він вдовольнився кількома словами, напівтупо, напівзамислено сказаними: «Зрештою, так може й ліпше; все одно б він скінчив зле!». Тим часом тіло покоїлося у мене на дивані і, з допомогою служниці, я був зайнятий останніми приготуваннями, як у мою майстерню ввійшла мати. Вона сказала, що хоче побачити труп сина. Далебі, не міг я завадити їй упитися своїм нещастям і відмовити у цій останній пресумній розраді. Далі вона попрохала показати їй те місце, де її малюк повісився. «О! Ні, пані, – відповів я. – Вам боляче це буде!». І очі мої мимохіть повернулися до фатальної шафи, і з огидою, до якої домішувалися жах і лють, помітив я, що цвях і досі стирчить із верхньої панелі, а з нього звисає досить довга мотузка, яка ще й зараз теліпається. Я ринувся, аби вирвати оці останні сліди нещастя, і вже було хотів їх викинути крізь відчинене вікно, як бідна жінка вхопила мене за руку й мовила благально: «О! Пане! Полиште мені це! Прошу вас! Молю вас!». Безперечно, такий розпач, подумалося мені, довів цю жінку майже до божевілля, і зараз вона пойнялася ніжністю навіть до того, що стало знаряддям смерті її сина і хоче вберегти це як жахаючу й дорогу святиню. І вона заволоділа цвяхом і мотузкою. Нарешті! Нарешті все скінчилося. Мені лишалося з більшим запалом, ніж раніше, поринути в роботу, аби доконечне вигнати цього трупика, що заблудився у звивинах мого мозку і привид якого виснажував мене до знемоги нерухомим поглядом своїх великих очей. Та на другий же день я одержав цілу в’язку листів: одні від мешканців мого ж будинку, решту – з сусідніх; одні – з першого поверху, інші – з другого, решту – з третього, та й з інших; одні, написані в напівжартівливій манері, начеб намагалися під видимою грайливістю приховати щирість визнання; інші ж – безсоромно зухвалі й безграмотні; та всі прагли сягнути однієї й тієї ж мети, тобто одержати шматок злощасної мотузки, бо ж вона приносить щастя. Мушу сказати, що поміж підписами було більше жіночих, ніж чоловічих, та не всі, повірте мені, належали вони людям нижчого й грубого класу. Ці листи я зберіг. Й тоді раптове світло осяяло мій мозок, і я зрозумів, чому мати так домагалась од мене цієї мотузки і якою комерцією мала намір втішитися. Автор: Иван Петровций
Вместе с вами мы сделаем Русинский Мир лучше!
При копировании данного материала, либо использования в любом виде (печатном, аудио, видео) на своих ресурсах, просьба указывать гиперактивную ссылку на источник https://rusinskiimir.ru/ и автора Иван Петровций, в иных случаях будем обращаться в соответствующие инстанции (админам соц.сетей, и Суд). Фото использованы из открытых источников интернет пространства.
