Русинский поэт и писатель И. Петровций «Фанчулле був дивогідним блазнем, і чи не одним з найближ­чих друзів Володаря…»

Русинский поэт и писатель И. Петровций «Фанчулле був дивогідним блазнем, і чи не одним з найближ­чих друзів Володаря…»

ГЕРОЇЧНА  СМЕРТЬ

Фанчулле був дивогідним блазнем, і чи не одним з найближ­чих друзів Володаря. Та для осіб, становищем своїм приречених до кумедного, усе серйозне має згубну звабу, і, хоча може видатися дивним, аби ідеї батьківщини і свободи владно запо­лонили мозок якого-небудь комедіанта, все ж одного дня Фанчулле став учасником змови, що її готували кілька незадоволених дворян.

Але ж усюди трапляються доброзичливці, які донесуть влас­тям на цих жовчних суб’єктів, що замишляють скинення Воло­даря і перебудову суспільства, навіть без згоди останнього на те. Згаданих дворян заарештували, а поміж них і Фанчулле, й прирекли на певну смерть.

Охоче повірю, що Володаря обійняв глибокий смуток, як він побачив свого улюбленого блазня серед заколотників. Цей Во­лодар не був ні кращим, ні гіршим од інших; однак, надмірна чутливість робила його, у більшості випадків, жорстокішим і деспотичнішим од йому подібних. 

Пристрасно закоханий у мис­тецтва, до того ж їх знавець одмінний, він був дійсно ненасит­ний в насолодах. Досить байдужий до люду й моралі, сам справжній митець, він ворога небезпечнішого од Нуди не знав, й ті чудернацькі зусилля, яких він докладав, аби уникнути або ж перемогти цього всесвітнього тирана, на нього, безперечно, накликали б із боку суворого історика, епітет «чудовиська», як­би у його володіннях було дозволено писати про щось інше, аніж про те, що за єдину мету мало задоволення або ж здиву­вання, яке саме по собі є одним із виявів щонайвишуканіших утіх. 

Великим нещастям цього Володаря було те, що йому завжди бракувало сценічного простору для його генія. Трапля­ються такі молоді Нерони, що задихаються у надто вузьких ме­жах, і ймення та добрі наміри яких назавжди будуть поховані для століть прийдешніх. Недалекоглядне Провидіння обдару­вало цього Володаря здібностями набагато більшими, ніж йо­го Держава.

І ось якось несподівано перебігла чутка, що Володар пощадить змовників; а породило цю чутку сповіщення про грандіоз­ну виставу, в якій Фанчулле мав зіграти одну з головних і кра­щих своїх ролей, і на якій, подейкували, будуть присутніми й засуджені дворяни, а це – явна ознака, додавали поверхові уми, благородних прагнень ображеного Володаря.

З боку людини, настільки природно й свідомо дивакуватої, можна було сподіватися всього, навіть доброчесності, навіть ми­лосердя, особливо ж, якби він мав надію віднайти в цім втіхи несподівані. Та для тих, хто, наче я, мав можливість проникну­ти в подальші глибини цієї допитливої і хворої душі, здавалося нескінченно можливішим, що Володар забажав скласти собі уявлення про силу сценічного таланту в приреченого на смерть. 

Він захотів скористатися нагодою для проведення фізіологічного досліду значимості найсуттєвішої і перевірити, наскільки звичні здібності актора можуть бути спотворені чи видозмінені не­звичайністю ситуації, в якій він знаходився; а поряд з цим – чи жило в його душі більш-менш тверде бажання проявити ми­лосердя? Це питання так ніколи і не вдалося з’ясувати.

І ось великий день настав; цей невеличкий двір розгорнув усі свої пишноти, і важко й уявити, не бачивши своїми очима, як привілейований клас маленької Держави з обмеженими засо­бами може пишно засяяти у випадку справжньої урочистості.
 
А урочистість була подвійно справжньою: перш за все через чари виставлених розкошів, а ще ж і через моральне та таєм­ниче зацікавлення до неї дотичного.
Сір Фанчулле сягав найдосконалішого перевтілення у ролях німих чи ж небагатослівних, які найчастіше і є головними в цих феєричних драмах, що мають на меті зобразити символічно таїну життя.

На сцену він вийшов з невимушеною легкістю, і уже це перше сприяло зміцненню в серцях благородних глядачів ідеї доброти і прощення.

Якщо про якого-небудь комедійного актора кажуть: «Ось – добрий комедійний актор», то тут послуговуються висловом, який значить, що в дійовій особі все ще вгадується актор, тоб­то мистецтво, зусилля, воля. 

Отже, коли б актор відносно пер­сонажа, якого він зображає, сягнув того, чого, якимось чудом одухотворені, живі, здатні ходити й бачити, кращі античні ста­туї сягли б відносно повсюдної і невимовної ідеї краси, – це був би, безсумнівно, випадок особливий і аж ніскільки непе­редбачений. 

Цього вечора Фанчулле був ідеальною досконалістю, яку неможливо не визнати живою, можливою, дійсною. Цей кумедник приходив, відходив, сміявся, плакав, судомився, з непорушним ореолом довкіл голови, незримим для всіх, але зримим для мене, в котрім поєдналися якимось дивовижним сплавом проміння Мистецтва і слава Мучеництва. 

Певно, зав­дяки якомусь особливому дарові Фанчулле вносив божественне і надприродне у щонайбезглуздіше блазенство. Перо моє трем­тить, і сльози невимовного хвилювання підкочують до очей, коли намагаюсь описати цей незабутній вечір. Фанчулле довів ме­ні рішуче й незаперечно, що захват Мистецтва, більш ніж усі інші, здатний приховати жахи безодні; що геній може грати комедію й на краю могили, з радістю, яка заважає йому бачи­ти цю могилу і в забутті відносить його в край, де відпадає на­віть сама думка про вмирання і тлін.

Уся публіка, якою б перенасиченою й пустопорожньою не бу­ла вона, дуже швидко відчула всемогутню владність актора. Смерті, жалоби, тортур не передбачав ніхто. Кожен, наче по­збувшися турбот власних, віддався розмаїтості насолод, що їх приносило споглядання справжнього шедевра живого мис­тецтва. 

Вибухи радості й захоплення, мов незмовкле гуркотіння грому, раз по раз стрясали склепіння всієї споруди. Навіть Во­лодар, аж сп’янілий, додавав свій захват до овацій двору.

А все ж од ока прозорливого не могло заховатися й таке щось, яке все ж домішувалося до його сп’яніння. Може, саме тут відчув він переможеною свою всемогутність тирана? 

Або ж приниження власного мистецтва жахати серця і оглупляти уми? Чи ошукання сподівань і присоромлення своїх задумів? Отакі, не справдані доконечно, припущення, хоча й не запере­чені цілком, спалахували в мозку моїм тоді, коли я позиркував на обличчя Володаря, на якому до блідості звичної додавалася якась нова блідість, подібно новим шарам снігу, що наклада­ються на вже влежані. 

Все щільніше й щільніше стискалися його губи, а очі розпалювалися якимось внутрішнім вогнем, в якім прочитувалися заздрощі й злоба навіть тоді, коли він де­монстративно аплодував талантам свого старого друга, оцього дивогідного блазня, який так влучно переблазнював смерть. 

Об якійсь хвилі запримітив я, як Його Величність повернувся до свого малого пажа, що стояв трохи позаду нього, і щось йо­му шепнув на вухо. Пустотливе личенько гарненького хлопчи­ка осяяла усмішка, і він тут же полишив ложу Володаря, нена­че покликаний нагальною справою.

А за кілька хвилин різкий свист – пронизливий і довгий, обі­рвав Фанчулле в мить чи не найвищого злету, так само зне­нацька оцей свист розкраяв вуха і серця глядачів. А з того місця в залі, з якого зринула оця нечекана огуда, заходячись реготом, у коридор вибіг той самий хлопчик.

Вражений, Фанчулле прокинувся од свого марення, заплю­щив спочатку очі, потім знову розплющив їх, збільшені непомірно, далі одкрив рота, якось судорожно хапаючи повітря, хитнувся вперед, трохи взад, і, увесь дивно зціпенілий, замерт­во впав на підмостки.

Цей свист, разючий, як помах меча, чи не ошукав він ката? А сам Володар, чи він передбачив усю смертоносну спроможність своєї підступності? Це можна взяти й під сумнів. А от чи пошкодував Володар за своїм дорогим і незрівнянним Фанчулле? В це було б не лише приємно, а й справедливо ві­рити.

Злочинні дворяни в останній раз зазнали втіхи од видовища комедії. Тієї ж ночі вони були викреслені з життя.

З тих пір багато мімів, справедливо визнаних у різних країнах, приїздили грати до двору цього Володаря, та жоден з них не спромігся воскресити чудодійство обдарування Фанчулле, жодного не було обдаровано такою ж любов’ю.

Автор: Иван Петровций

Вместе с вами мы сделаем Русинский Мир лучше!

При копировании данного материала, либо использования в любом виде (печатном, аудио, видео) на своих ресурсах, просьба указывать гиперактивную ссылку на источник https://rusinskiimir.ru/  и автора Иван Петровций, в иных случаях будем обращаться в соответствующие инстанции (админам соц.сетей, и Суд). Фото использованы из открытых источников интернет пространства.

Left Menu Icon