УДОВИЦІ Вовенарг каже, що в публічних садах є алеї, які відвідують переважно розчаровані честолюбці, невдахи-винахідники, розвінчані знаменитості, розбиті серця, тобто всі бурхливі й замкнені в собі душі, в яких гуркоче ще, одначе, останнє зітхання грози і які сховуються подалі од зухвалих поглядів весельчаків та гуляк. Саме ці тінисті прихистки і є місцями зустрічей оцих, скалічених життям. На такі от місцини й полюбляють скеровувати свої жадібні здогади поети й філософи. Отам і жде на них певна пожива. Бо ж якщо і є місця, які вони гребують відвідати, як я щойно й натякав, то ж особливо – гульбища заможних. Це вирування в порожнечі для них не містить нічого звабного. І, насупротив, мають вони непереборний потяг до всього слабого, занапащеного, скрушеного, осиротілого. І лише досвідчене око не дасть ввести себе тут в оману. В цих задубілих і збляклих рисах, у цих позападалих і стьмавілих очах, де ще виблискують останні сполохи боротьби, в оцих глибоких і численних зморшках, у цій аж занадто повільній або ж нерівній ході він одразу прочитає незліченні легенди ошуканого кохання, відкинутої самопожертви, невинагороджених поривань, казку про смиренно, мовчазно витримані голод і холод. Чи стрічали ви на цих самотинних лавицях удовиць, бідних удовиць? Будь в жалобі вони, а будь ні – упізнати їх легко. Адже ж у цій злидарській жалобі завжди є щось таке, чого недостає, якась відсутність співмірності, що все це робить ще жалюгіднішим. Свою скорботу, й ту вони змушені обскнарювати. А багач свою виносить, мов напоказ. Котра з удовиць найскорботніша, найсумовитіша – чи та, що веде за руку хлопчика, якому не може ще довірити своїх марень, чи та, що цілком самотня? Не знаю... Трапилося мені одного разу стежити упродовж багатьох годин за отакою однією згорьованою старою; довготелеса, пряма, під своєю обшарпаною шаллю, усією поставою засвідчувала стоїчну гордість. Цілковита самота, очевидно, вділила їй звичаїв старого холостяка, а, до всього, чоловіча вдача звичок підсилила таємничу дошкульність її суворості. Не знаю, в якій жалюгідній кав’ярні і як скромно вона поснідала. Я пройшов за нею вслід в читальню і весь час вистежував, як вона щось вишукувала в газетах: її верткі очі, вже давно випалені сльозами, щось шукали, певне, новин особистих, новин, що мали важливість лише для неї самої. Нарешті, пообідньої години, під небесами звабної осені, під небесами, що ниспосилають нам безліч жалів і споминів, вона присіла в саду, осторонь од усіх, подалі од юрмища, аби послухати один з тих дарових концертів, якими полкові музики частують простолюддя Парижа. Це, безперечно, була невелика учта для цієї перестарілої невинниці (або ж для старої очищеної душі), ця насправді заслужена розрада за усі ті дні без друга, без розмови, без радості, без сердечного довірника, за всі ті дні, що спадають на неї по волі Бога ось уже багато літ! По триста шістдесят п’ять разів на рік. А ось інша: Я ніколи не можу втриматися, аби не спинити свого погляду, якщо не сповненого приязні, то бодай зацікавленого погляду на зборище парій, що юрмляться біля огорожі публічного саду, за якою даються дармові концерти. Оркестр пожбурює крізь ніч пісні, святкові, урочисті, сповнені втіх. Летючі плаття просвічують, вилискують; погляди стрічаються; повиснажувані безділлям гультяї, переступаючи з ноги на ногу, роблять вигляд, наче блаженно вкушають музику. І все тут багате й щасливе; і все тут вдихає й видихає безтурботність і насолоду радісного життя; все, за винятком цих покидьків, що поприлипали до зовнішніх гратин огорожі, виловлюючи дармові, що долітають з вітром, щербинки музики, і лупають баньками нацесяюче, іскрометне пекло. Яка то завжди цікава річ – віддзеркалення радощів багатія в глибині зіниць бідаря! Та того ж дня, посеред цього збіговиська людей, зодягнутих у блузи й ситець, помітив я створіння одне, яке усім своїм непідробним благородством так виразно контрастувало на тлі цієї повсюдної непристойності. Була то висока, велична жінка, і постава її прозраджувала таке благородство, що я не міг пригадати, чи траплялася мені подібна в аристократичних зібраннях красунь минулого. Якась гордовита цнотливість оповивала її всю. ЇЇ обличчя, сумовите й худюще, наче було часткою її цілковито жалобного убрання. І теж, як оця чернь, що з нею, вона змішалася і якої не помічала, глибинним поглядом вбирала в себе оцей блискітливий світ, і, лагідно схиливши голову, слухала. Видовище дивогідне! «О, то вже, певно, – мовив я собі, – оця ось бідність, якщо лише це бідність, не має нічого спільного з мерзенною скнарістю; це благородне обличчя не вдатне до неї. Та чого тоді й далі залишається в середовищі, на якім вона є такою разючою плямою?» І вже однієї цікавості ради я пройшов поруч неї, і, мабуть, зрозумів, у чім тут річ. Висока удовиця тримала за руку дитину, як і вона, всю зодягнену в чорне; і якою скромною не була вхідна плата, її вартість, мабуть, могла б бути витраченою на задоволення якоїсь потреби цього маленького створіння чи ще краще – на якусь забаганку, на іграшку, принаймні. І повертатиме додому вона пішки, вся задумана, замріяна, самотня, завжди самотня; адже ж дитина непогамовна, себелюбива й непокірлива, нетерпелива, вона ж навіть не може, як звичайна тварина – як собака, як кішка – слугувати довірником її скорботної самоти. Автор: Иван Петровций
Вместе с вами мы сделаем Русинский Мир лучше!
При копировании данного материала, либо использования в любом виде (печатном, аудио, видео) на своих ресурсах, просьба указывать гиперактивную ссылку на источник https://rusinskiimir.ru/ и автора Иван Петровций, в иных случаях будем обращаться в соответствующие инстанции (админам соц.сетей, и Суд). Фото использованы из открытых источников интернет пространства.
