СПОКУСА, або ж ЕРОС, ПЛУТОС І СЛАВА Два прекрасні Сатани і так же рідкісно зваблива Дияволиця минулої ночі піднялися потайною драбиною, яка слугує Пеклові для нападів на слабкості поснулих людей та для таємного спілкування з ними. Чванькувато, начеб вийшли на естраду, вони поставали переді мною. Всі троє випромінювали сірчане сяйво, яке й окреслювало їх на тлі непроглядної ночі. З усього їхнього виду прочитувалася незвичайна гордість і така ж всевладність, отому спочатку я й сприйняв усіх за трьох справжніх богів. Обличчя першого Сатани було роду невизначеного, і лінії тіла його зримо являли розпещеність старожитніх Вакхів. Його прекрасні, знемагаючі од млості очі, що мінилися невловно темнуватими кольорами, дуже подібні до фіалок, з пелюсток яких ще не опали важкуваті сльози грози, а напіввідкриті його губи скидалися на розпечені курильниці, з яких струмували пахощі чарівні, і з кожним його зітханням осявалися маленькі мускусні комашки, які тут же згорали од спекотного дихання Сатани. Навколо його пурпурового хітону обвилася, на кшталт пояса, вилискуюча гадюка, яка, припіднявши голову, повертала до нього ніжністю розпалені очі. З цього живого пояса звисали скляночки зі згубними лікерами, що перемежалися почергово блискучими ножами та хірургічними інструментами. В правій руці він тримав іншу склянку, вміст якої мав колір променисто-червоний, а з наліпки можна було зчитати такі дивні слова: «Пийте, це – кров моя, вона чудово покріпляє серце»; а в лівій руці мав скрипку, яка йому, безперечно, слугувала для оспівування власних утіх, нею ж він ширив заразу свого божевілля в ніч шабашу. За обома його прекрасними ногами волочилося по декілька кілець розірваного золотого ланцюга, й коли вони його аж надто муляли, і він опускав очі долу, то тут же хвалькувато споглядав нігті своїх ніг, блискучі й гладкі, наче ретельно відшліфовані камені. Глянувши на мене безутішно засмученими очима, з яких струмувало лукаве сп’яніння, він мовив голосом співучим: «Якщо ти хочеш, якщо ти хочеш, я зроблю тебе повелителем душ, і жива матерія стане більш підвладною тобі, аніж скульпторові його глина; і ти спізнаєш радість, що відроджується ненастанно, радість виходити за власні межі, аби забуватися в інших, і притягати душі інших, аби зливати їх зі своєю». І відповів я йому так: «Сердечно дякую! Не маю я що робити з оцим мотлохом істот, які, безсумнівно, не вартують більше, ніж моє бідне «я». Хоча, звичайно, є в мене й спомини, які лише гіркий сором викликають, та нічого забувати не бажаю; і якщо б навіть я не знав тебе, стара почваро, твої загадкові ножі, твої сумнівні склянки, ланцюги, що спутують ноги, є символами, які досить промовисто засвідчують усі невигоди од дружби з тобою. Залиш дарунки при собі». Другий Сатана не мав ані цього трагічного й одноразово усміхненого вигляду, вишукано скрадливих манер, ні цієї зніженої, просякнутої пахощами краси. То був могутній чолов’яга з широченним безоким обличчям; його велике черево нависало над стегнами; шкіру мав позолочену і розрисовану, наче татуюванням, безліччю дрібних рухливих фігурок, які відтворювали силу-силенну повсюдної злиденності. Були тут позсихані чоловічки, які добровільно повісилися на цвяхові; малі, бридотні, страшенно худющі гноми, жалісливі очі яких промовистіше благали милостині, аніж їх ненастанно тремтливі руки; а далі – постарілі матері, з їх порожніх, виснажених цицьок звисали, гидезні недоноски. Чимало там було всяких. Товстий Сатана п’ястуками ляскав по свому величезному череву, і тоді звідтіль вилунювало протяжне і гучне деренчання якихось металів; закінчувалось оце звучання ледь уловимим, жалібним зітханням безлічі людських голосів. І тоді він зачинав реготати, нахабно оголюючи при цьому свої прогнилі зуби, і був то нестримний тваринний регіт, який можна почути у всіх країнах від певного сорту людей, коли вони добряче пообідають. І сказав мені цей: «Я можу дати тобі те, чим досягається все, що вартує всього, що заміняє все». – І він ляснувся по страшезному череву, дзвінке відлуння з якого було найпромовистішим поясненням його брутальної мови. Огидливо я відвернувся і відповів: «Для своєї радості не потребую чийогось жебрацтва, не прагну я й печального багатства, що за підґрунтя має всі людські нещастя, так чітко, мов чорнилом на папері, виписані на твоїй шкірі». Мовлячи про Дияволицю, я б сказав неправду, втаївши, що на перший погляд відчув у ній якусь дивовижну принадність. Для точного визначення сеї принадності я не знайду нічого ліпшого, аніж порівняти її зі звабою надзвичайно красивих жінок у період їх раннього прив’ядання, які, однак, уже далі не старіють, і краса яких ще зберігає вражаючу знаду руїн. Вигляд вона мала владний і в той же час якийсь сором’язливий, очі ж її, хоча й затуркані дивно, а все ж таїли в собі чарівну силу. Та що найбільше вразило мене, так це таїна її голосу, який навівав мені спомини про найпрекрасніші контральто, лиш до нього тут долучалася легкувата захриплість горлянки, яку ненастанно полощуть горілкою. «Хочеш звідати мою могутність?» – мовила удавана богиня звучним і суперечливим якимось голосом. – Ну, так слухай». І притулила до губ гігантську сурму, прикрашену, мов якусь дудочку, стрічками, на яких було виписано назви всіх газет світу, і просурмила моє ім’я і, наче гуркіт тисячі громів, прокотився відзвук імені мого через безмежний простір і знову повернувся до мене відлунням із щонайвіддаленіших планет. «Достобіса! – вигукнув я, майже скорений. – Ось що дійсно цінне!». Та коли я пильніше приглянувся до цієї звабної козирбаби, мені смутно пригадалося, що я вже бачив її колись – так, вона запанібрата цокалася з деякими негідниками – моїми знайомими, а хриплуватий звук міді доніс до мого слуху давнуватий спомин про одну безсоромну пліткарку. І з великою зневагою я теж їй відповів: «Йди геть! Я живу не для того, аби одружитися з коханкою негідників, імена яких гидую навіть вимовляти». Отже, я мав право гордитися отаким своїм відважним самозреченням. Та, на біду, я прокинувся, і вся снага полишила мене. «Ах, дійсно, – мовив я до себе, – міцним же мав бути сон, якщо я допустився отакої розбірливості. О, якби вони могли повернутися зараз, коли вже я не сплю, то, звичайно, не був би таким вибагливим!». І на повний голос зачав я кликати їх, благаючи для себе прощення, навіть просив безчестити мене, скільки це їм буде потрібно, аби лише знову до мене прихилилися; та, певно, я їх аж занадто покривдив, бо вже ніколи більш до мене вони не поверталися. Автор: Иван Петровций
Вместе с вами мы сделаем Русинский Мир лучше!
При копировании данного материала, либо использования в любом виде (печатном, аудио, видео) на своих ресурсах, просьба указывать гиперактивную ссылку на источник https://rusinskiimir.ru/ и автора Иван Петровций, в иных случаях будем обращаться в соответствующие инстанции (админам соц.сетей, и Суд). Фото использованы из открытых источников интернет пространства.
