Русинский поэт и писатель И. Петровций «Трапляються натури чисто споглядальні, до дії цілковито непридатні, однако ж, саме вони спонукувані…»

Русинский поэт и писатель И. Петровций «Трапляються натури чисто споглядальні, до дії цілковито непридатні, однако ж, саме вони спонукувані…»

КЕПСЬКИЙ   СКЛЯР

Трапляються натури чисто споглядальні, до дії цілковито непридатні, однако ж, саме вони, спонукувані навіть їм самим незрозумілою таємничістю і невідомістю, можуть діяти з такою раптовістю, якої в себе й самі не підозрювали.

Той, хто цілісіньку годину боягузливо вештається побіля две­рей і не зважується відчинити їх, боячися почути од консьєр­жа неприємну звістку, той, хто вже більше ніж півмісяця носить при собі листа, не наважуючися прочитати його, чи лише через шість повних місяців осмілюється па вчинок, який слід було скоїти ось уже протягом року – отож, часом саме таких, наче стріли з лука, якась непереборна сила невідворотно наштовхує на різні проступки. Мораліст і лікар, які претендують на всезнайство, неспроможні пояснити, звідки береться так нагально причинна сила у цих бездіяльних і любострасних душ, і яким чином, будучи нездатними до вчинків найпростіших і найнеобхідніших, у певні хвилини вони віднаходять у собі надмір мужності для проступків нісенітних, а іноді, навіть, і небезпечних.

Один з моїх друзів, найсумирніший мрійник з усіх, що колись жили й живуть нині, підпалив одного разу цілий ліс лише для того, як він зізнавався пізніше, щоб побачити, чи справді ліс займається так легко, як це йому розповідали. Десять разів поспіль з експериментом не щастило; але, зрештою, в одинадцятий, успіх перевершив усякі сподівання.

Якийсь інший запалить цигарку біля порохової бочки, аби побачити, аби спізнати, аби спокусити долю, аби змусити себе дати докази власної мужності, аби відчути захват гравця, аби посмакувати насолоду стривоження, задля нічого, задля прим­хи, через безділля.

Це такий рід сили, яку виджерелюють мрійливість і Нуда; і ті, в кому вона так уперто проявляється, поголовно, як я вже казав, люди чи не найбільш врівноважені і мрійливі.

Та ось ще один тип, сором’язливий настільки, що опускає очі навіть при стрічі з чоловіками, несміливий до того, що мусить зібрати воєдино всю свою мізерну волю, аби ввійти в кав’ярню чи пройти перед касою театру, де йому навіть контролери видаються наділеними величчю Міноса, Еака і Радаманта, – так саме цей тип здатний раптово кинутися на шию якомусь дідуганові, що йде мимо, і в захваті розцілувати того на очах здивованого натовпу.

Чому? А тому… А чи не тому, що саме це обличчя для нього у вищій мірі привабливе? Можливо; та ще законніше припус­тити, що й він сам не знає чому.

Бував і я не раз жертвою подібних приступів, поривів, які й змушують нас увірувати в підступних Демонів, що проникають в нас і неволять, звичайно, несвідомо, виконувати їх найбезглуздіші повеління.

Одного ранку я прокинувся понурий, безрадісний, виснажений неробством та спонукуваний, як здавалося мені, на щось велике, на якийсь винятковий вчинок; і я відчинив вікно, ох!

(Прошу вас звернути увагу, що в подекого дух містифікації не є наслідком праці чи вирахунку, а чисто несподіваним натхненням; отож, по надміру прагнення, по тому ж настрою, істеричному, на думку лікарів, і сатанічному, на думку тих, хто мислить проникливіше, ніж лікарі, – він має багато спільного з тим духом, що нестримно наштовхує нас на безліч вчинків найнебезпечніших і непристойних).

Першим, кого я запримітив, був скляр, верескливі й недоладні викрики якого доносилися до мене крізь важке й гидотне повітря Парижа. Навіть уже пізніше я не міг пояснити, чому мене пойняла така ж нагальна, як і владна, ненависть до цього злидаря.

«Гей, ти!» – і я крикнув йому піднятися. В той же час думав, не без якоїсь зловтіхи, звичайно, що кімната ж то в мене на сьомому поверсі, а східці аж надто вузькі; отож, той чолові­чок затратить чимало зусиль, перш ніж здійснить оце сходжен­ня, та й не раз зачепиться закраїнами свого ламкого товару.

Нарешті він увійшов; з цікавістю переглянув я скла і сказав йому: «Як! У вас нема кольорового скла? Рожевого, червоного, синього, скла чарівного, скла райського? Ну й розтяпа ж ви! І ви ще осмілюєтесь проходжуватись в бідняцьких кварталах, не маючи скла, бодай крізь яке життя здавалося б кращим!». І нашвидку я виштовхав його на східці, де він, щось буркочучи, почав оступатися.

Я вийшов на балкон, схопив невеличкий горщик з квітами, і як лише той чоловічок появився на вихідних дверях, я опустив мій бойовий снаряд прямо на задню закраїну його ящика, удар збив його самого і, вже падаючи, він дотовк власним тілом своє мандрівне майно, яке покололося з таким дзенькотом, нібито в кришталевий палац поцілила блискавиця.

І, сп’янілий од свого божевілля, я розлючено до нього закричав: «Життя – в прекраснім! Життя – в прекраснім!».

Подібні нервові жарти не завжди безпечні, і найчастіше вони обходяться досить дорого. Та хіба велика важниця вічне прокляття тому, хто в єдиній хвилі знайшов нескінченність утіхи?

Автор: Иван Петровций

Вместе с вами мы сделаем Русинский Мир лучше!

При копировании данного материала, либо использования в любом виде (печатном, аудио, видео) на своих ресурсах, просьба указывать гиперактивную ссылку на источник https://rusinskiimir.ru/  и автора Иван Петровций, в иных случаях будем обращаться в соответствующие инстанции (админам соц.сетей, и Суд). Фото использованы из открытых источников интернет пространства.

Добавить комментарий