Русинский поэт и писатель И. Петровций «Кімната, що на мрію схожа, справжня кімната духу, де спо­конвіку незрушне повітря…»

Русинский поэт и писатель И. Петровций «Кімната, що на мрію схожа, справжня кімната духу, де спо­конвіку незрушне повітря…»

ПОДВІЙНА  КІМНАТА

Кімната, що на мрію схожа, справжня кімната духу, де спо­конвіку незрушне повітря, ледь забарвлене в рожеве і бла­китне.

Там душа купається у лінощах, просякнутих скорботою й бажанням. Це щось присмеркове, щось блакитнувате й рожеву­вате: марення насолодою в хвилю затьмарення.

Меблі тут продовгуваті, знесилені, млосні. Здається, вони замріялись; ви б сказали, що ці меблі обдаровані осібним сомнамбулічним життям, як рослини й мінерали. Тканинам тут до­ступна мова безслівна, наче квітам, наче небу, наче сонцю, що заходить.
На стінах жодної мистецької гидоти. 

По відношенню до чис­тої мрії, до враження, непіддатного осмисленню, означальне мистецтво, мистецтво, яке будь-що стверджує, було б тут лише огудою.

Тут усе сповна пронизано прозорістю і чарівною сутінковістю співзвучностей.
Нескінченно вишуканий запах з домішками ледь відчутної вологи плаває у цім повітрі, де дрімливий дух вколисують від­чуття здушеної спеки.
Вздовж вікон і ліжка щедро струмує муслін, розливаючися сніговими водограями. На ліжку тім покоїться Богиня, володарка мрій. Та як вона потрапила сюди? Хто привів її? Яка магічна влада вознесла її на цей трон марень і любострастя? 

А чи не байдуже? Вона – тут! Я впізнаю її!

Ось – очі, полум’я яких пронизує сутінки; ось – проникли­ві й страшні зіниці, які розпізнаю по злобі їх жахливій! Во­ни ваблять, вони скоряють, вони пожирають погляди зухваль­ців, що насмілилися звернутися до них. Я часто їх вивчав, ці чорні зорі, які навіюють зацікавленість і захоплення.
Якому ласкавому демону завдячувати оцією таємничістю, ти­шею, супокоєм і пахощами, що ними все тут сповито? О, бла­женство! 

Те, що ми за звичкою звемо життям, навіть у своїх найщасливіших виявах, не має нічого спільного із цим верхов­ним озарінням, яке я спізнаю зараз і яке смакую хвилю за хви­лею, секунду за секундою.

А ж ні! Немає вже хвилин! Нема секунд! Час зник; тут вла­дарює тільки Вічність, вічність насолод!

Враз – стукіт, безжалісний, страшний, струснув двері і, на­че в пекельних сновидіннях, мені причулося, що хтось мене рубонув мотикою в живіт.
Потім ввійшла Примара. Я знаю, це – судовиконавець, що прийшов катувати мене іменем закону; це – безчесна налож­ниця, що з’явилася сюди, аби скаржитися на свою злиденність і щоб додати незгоди свого життя до болінь мого; чи, зреш­тою, це – посильний редактора якогось журналу прийшов Ви­магати продовження рукопису.
Райська кімната, Богиня, володарка мрій, Сільфіда, як гово­рив великий Рене, – вся ця дивовижа щезла при першім же грубім стукові Примари.

О, жах! Пригадую! Пригадую! Так! Ця халупа, цей притулок нескінченної нудьги, це – моє житло. Ось недоладні меблі, запорошені, повищерблювані; вигаслий, густо заплюваний ка­мін, в якім не тліє вже ні жарини; тьмаві віконечка, вкриті шаром пилюки, яку дощі розмазали по склу; рукописи, покрес­лені й незавершені; календар, де олівцем відзначено зловісні дати!

А пахощі того світу, що сп’яняв мене такою витонченою чут­ливістю. Ой! Все це змінилося смердючим душком тютюну, змішаним з нечуваною до цих пір нудотною пліснявою. Тепер від усього тут повіває затхлістю опустіння.
У цьому тісному світі, такому щедрому на гидоти, єдина доб­ре знана річ мені всміхається привітно: пляшечка з опієм; дав­ня й жахлива подруга, як і всі подруги, ой, леле! Щедра на ми­лування й зради.

Ах! Ось! Знову з’явився Час; час знову володарює неподіль­но, а за ним, за оцим мерзенним дідуганом, знову потягнувся його сатанинський почет: Спомини, Каяття, Квиління, Острахи, Знемога, Жахи, Гнівання й Неврози.

Я запевняю вас, що зараз навіть секунди гучніше й урочис­тіше вицокують свій прихід, бо ж кожна, зринаючи з маятника, голосить: «Я – Життя, нестерпне, невблаганне Життя!».

І лише єдина секунда в людському житті покликана приносити добру вість, добру вість, яка вселяє в кожного невимовний жах.

Так! Царює Час; він знову повернув собі свою тваринну вла­ду А він ще й підганяє мене, наче б я був волом, підганяє по­двійним києм «Е – гей, ну же! Тварюко! Обливайся потом, окаянний рабе! Живи, проклятий!».

Автор: Иван Петровций

Вместе с вами мы сделаем Русинский Мир лучше!

При копировании данного материала, либо использования в любом виде (печатном, аудио, видео) на своих ресурсах, просьба указывать гиперактивную ссылку на источник https://rusinskiimir.ru/  и автора Иван Петровций, в иных случаях будем обращаться в соответствующие инстанции (админам соц.сетей, и Суд). Фото использованы из открытых источников интернет пространства.

Добавить комментарий