Теперь отметим некоторые особенности обряда и обычаев (церковь) в Мукачевской епархии. На Литургии пришедшего в храм священника была организована встреча: спели «Я вошел в храм Господень». На этом же собрании был архиепископ. Они пели: «Ты вошел в церковь Господня архиепископом. "Эта песня занесена в сборник Бокшай, видно, что обычай был в Ужгородском соборе. Когда батюшка гулял в "Казательниц", то пел "Царь небесный". Проповедь всегда была после Евангелия. Только когда прозвучала вторая проповедь, вторая была во время причастия. На проповедь все больше влияли западные проповедники. В то время как в 17 и 18 веках закономерностью для проповеди был Киев, львовское толковательное Евангелие (и другие восточные, например к. Tranquilliona), а также толкование Евангелия и Собраний местного происхождения, так с 19 века под влиянием западных школ и местной Ужгородской духовной семинарии начинает укреплять западное направление в проповеди. Помимо толкования сакрального текста, главными моментом этого направления являются примеры из светской истории и литературы. Поговорка о том, что «сколько священников, столько и обрядов» существовала давно среди благодарных и верующих. Попытка объединения ритуала замечена в круговых распоряжениях греко-католических епископов. Ритуал был монотонным, что было совершенно понятным. Древний восточный обряд постоянно менялся под влиянием Запада. В церквях, вблизи городов, эти изменения были крупнее, некоторые отдаленные деревни до недавнего времени висели катапетазму. В некоторых селах Верховина читают Блаженную. Интересно, что священник благословил не ладан, а ладан, который потом вылился в горелку ладана. Судя по всему, это древний обычай, который заслуживает восстановления. Царские врата открылись в начале Литургии и стояли открытыми до самого конца. Использование тепла было распространено среди священников 19 века. Что касается таинств: крещение совершали обливание, (обычно освящалось Богоявление или август на Маковии, вода), крещение чаще не было, а небольшое количество воды (25-50 грамм) иерей наливали на голову. Но и в тех случаях, когда было крещение, святая вода туда не текла, а из стакана графа лилась на малыша. Обычно дети давно не причащаются. Еще в 18 веке как редкий случай зафиксировано причастие детей. В 19 веке его не стало. Дети причащаются с 8 лет, когда они уже узнали о молитвах. Очень похвальный обычай был то, что перед свадьбой молодожены должны были отвечать священнику на катехизу. Были священники, которые отказывались крестить совершенно незнакомых с основами веры, поэтому юноши и девушки стремились учиться катехизе. Этот вопрос был предметом частых дискуссий и напоминаний родителей: «Не хочу учиться, вот не буду вам вінчати священника! "В свадьбе почти везде был обычай ""бога""" вступивших в брак. Дело в том, что женатые возложили руки (вернее два пальца, указатель и среднюю, правую руку), на Евангелие и перед священником дали обещание, а точнее клятву, что не оставят друг друга до смерти. Особое внимание было уделено исповеди и Святому Причастию союза. Были такие, обычно старушки, которые очень часто исповедовались и общались каждый день, это обычно были "розары", имея в виду те, кто был в четках. Исповедь была достаточно подробной и всегда была эпитимией, но эта эпитимия была не большая: почитайте молитвы, сделайте поклоны. Конфідальні (стулья) начали только в 1892 году. Сначала они встречали неодобрение, но потом стали пользоваться во многих церквях. Исповедь перед Пасхой называлась Пасхой. Обычно почти вся деревня подходила к тайне исповеди и причастия. Все признались перед смертью. Над многими также была совершена тайна щелеєю освящения, которая называется Наделею. Дети, обычно до 6 лет, не причащались: нужно было выучить хотя бы простые молитвы, а потом начинали Причастие. Кривых пьяниц или суицидов не хоронили в церкви: их хоронили на отдельном городском кладбище. Мертвые путешественники или младенцы, похороненные даком. В народе почтили «мир». Это помазание св. Єлеєм в двенадцать праздников после литургии (єлеєм, который освячувався на всенічній). Раньше было не хватать времени. Интересно, что женщины и мужчины стояли не вместе, где угодно, а женщины слева (от подъезда), а мужчины справа. Сзади было особое место под названием "индийский", там молились старушки. Архимандрит Василий Пронин "История Православной Церкви в Закарпатье" 198. Обряд. ( Времена Унии) Продолжение следует...
Подготовил: Василий Кричфалувший
Вместе с вами, мы сделаем Русинский Мир лучше!
При копировании данного материала, либо использования в любом виде (печатном, аудио, видео) на своих ресурсах, просьба указывать гиперссылку на источник https://rusinskiimir.ru/ и автора произведения Василий Кричфалуший, в иных случаях будем обращаться в соответствующие инстанции (админам соц.сетей, и Суд).Фото использованы из открытых источников интернет пространства.
Здесь вы можете прочитать статью в оригинале:
Тепер відзначимо деякі особливості обряду і звичаїв (церковних) в Мукачівській єпархії.
На Літургії священнику, який приходив до церкви, влаштовувалась зустріч: співалося ” Восшел еси іерею в церковь Господню”. Така ж зустріч була і архієрея. Співали: “Восшел еси архіерею в церковь Господню”. Цей піснеспів вказаний в збірці Бокшая; видно, такий звичай був в Ужгородському кафедральному соборі. Коли священник йшов у “казательницю”, тоді співали “Царю Небесний”. Проповідь завжди була після Євангелія. Тільки тоді, коли говорилася і друга проповідь, то друга була під час запричасної пісні.
На проповідь все більше і більше впливали західні проповідники. В той час як у 17-ому та 18-ому століттях взірцем для проповіді були Київські, Львівські Тлумачні Євангелія ( та інші східні, наприклад К. Транквілліона), а також тлумачення на Євангелія и Збірки місцевого походження, то з 19-ого століття, під впливом західних шкіл та місцевої Ужгородської Духовної Семінарії, починає все більше посилюватися західний напрямок в проповіді. Окрім тлумачення священного тексту, основним моментом цього напрямку являються приклади з світської історії і літератури.
Прислів’я, що “скільки священників, стільки й обрядів” існувала давно серед дяків і віруючих. Намагання уніфікувати обряд бачимо в циркулярних розпорядженнях греко-католицьких єпископів. Обряд же був однообразним, що цілком зрозміло. Древній східний обряд постійно змінювався під впливом Заходу. В церквах, близьких до міст, ці зміни були більші, в деяких віддалених селах до останнього часу висіла катапетасма. В деяких селах Верховини читали Блаженні. Цікаво, що священник благословляв не кадильницю, а ладан, який потім висипався в кадильницю. Мабуть, це древній звичай, який заслуговує на відновлення. Царські ворота відкривалися на початку Літургії і стояли відкритими до самого кінця. Використання теплоти зустрічалось у священників 19-ого століття.
Відносно таїнств: хрещення звершувалось обливанням, ( зазвичай освяченою богоявленською або серпневою на Маковія, водою), хрестильниці частіше не було, а невелику кількість води ( 25-50 грам) ієрей лив на голову. Але і в тих випадках коли була хрестильниця, свята вода туди не вливалася, а з скляного графіну лилась на немовля.
Зазвичай дітей давно вже не причащали. Ще в 18-ому столітті як рідкісний випадок записано причастя дітей. В 19-ому столітті вже цього не було. Дітей причащали починаючи з 8-ми років, коли вони вже встигли вивчити молитви.
Дуже похвальний звичай полягав у тому, що перед вінчанням молодята повинні були відповідати по катехізису перед священником. Були ієреї, які відмовлялися вінчати тих, хто був зовсім незнайомий з основами віри, тому юнаки й дівчата прагнули вивчити катехізис. Це питання було предметом частих обговорень і нагадувань батьків:” Не хочеш вчитися, ось не буде тебе вінчати священник!” При вінчанні майже повсюдно увійшов звичай “божити” тих хто вступав у шлюб. Він заключався в тому, що ті хто вінчалися клали руки ( вірніше, по два пальці, вказівний і середній, правої руки), на Євангеліє і перед священником давали обіцянку, вірніше клятву, що вони не залишать одне одного до самої смерті.
На сповідь і святе Причастя уніати звертали особливу увагу. Були такі, зазвичай старенькі жінки, які сповідалися дуже часто і причащалися кожен день, це зазвичай були “ружанкині” тобто ті, які числилися в рожанці. Сповідь була досить детальна і завжди давалась епітимія, але ця епітимія не була великою: прочитати декілька молитв, зробити декілька поклонів. Сповідальні (стули) заводилися тільки в 1892 році. Спочатку вони зустріли неодобрення, але потім увійшли в використання в багатьох церквах.
Сповідь перед Пасхою називалась Пасхальною. Зазвичай майже все село підходило до таїнства сповіді і причастя.
Перед смерттю всі сповідались. Над багатьма звершувалося і таїнство єлеєосвячення, що називається єлей. Дітей, зазвичай до 6-ти років не причащали: вони повинні були вивчити хоча б прості молитви і тоді приступали до Причастя.
Ті, хто були невиправні п’яниці або самовбивці, не отримували церковного поховання: їх закопували на кладовищі в окремому місті. Померлих подорожуючих або немовлят хоронив дяк.
Серед народу шанувалося “мированя”. Це – помазання святим єлеєм в двунадесяті свята після Літургії ( єлеєм, який освячувався на всенічній). Часи зазвичай пропускалися.
Цікаво що жінки і чоловіки не стояли разом, де завгодно, але – жінки зліва ( від входу), а чоловіки з правого боку. Позаду було особливе місце, яке називалося “бабинець”, там молилися старі жінки.
Архімандрит Василій Пронін “Історія Православної Церкви на Закарпатті”
198. Обряд. (Часи унії)
Продовження…
