Легенды старго Маромороша с Иваном Бинячовским. «ПРИШТА ЗА РОГАТУ БОСОРКАНЮ»

Легенды старго Маромороша с Иваном Бинячовским. «ПРИШТА ЗА РОГАТУ БОСОРКАНЮ»

ЛЕҐЕНДЫ СТАРОГО МАРАМОРОША (леґенды – приказкы – оповідкы)

«ПРИШТА ЗА РОГАТУ БОСОРКАНЮ»

 — Річ у сюй оповіди пуйде за молодого станувного лиґіня из вирхьнього Марамороша на имня Циль Мигалюв, и за молоду рогату босоканю яка ся кликала Аннов, Анничков, (про босоркань рогы овто была велика рідкусть, а може й ньит),  рогы могли мати лиш овты босоркані што ся уродили  од босоркані и од самого чорта, (не мав бы моци), другым то ся передавало од рукы. Коли умерала стара босорканя, та доты не могла спочити, докы не передала из ся овто вшитко молодуй файнуй дівці, яку си полюбила, взявшы ї муцно за руку.  Так ся й ставало, ци правда ци нет, овто нико не знає, (но сяк ся передавало бисідов у разных оповідях).

Рогатых босоркань днинов дано видіти, лиш сященникови,  который у церькви на службі видит ушиткых сільськых босоркань, каждьоє село у Марамороши їх має ипен доста, але казати за них не сміє никому, бо годны го задушити вать скітити до смерти. 

Рахує ся ош у котрої рогы май грубі, вать закручині дулу, овто дуже зла и опасна босорканя, котрої ся треба варовати, бояти, але кобы чилядник знав де упаде,  та вербы си там охапок сіна вать соломы. Так дав Бог, нам не дано знати навперед, ай через увсьо мусиме пруйти каждьый, як нам написано и уготовлено от самого нароженя и аж до кончины.

Анна из матірьов  Ержійов жила на Тони, («Тоня» страшноє обыстя на млаці, де фурт пропадала панська и людська худоба, босорканськоє коло). 

Стара Ержія кажут была ще май нищаснов босорканьов, ош могла ся метати у корову вать у буголицю,  мордуючи бывало и до смерти, путнику што вандровали путями, вать п’яниць сирохману што блукали попувночи.  Знала удбирати од коров молоко, вать казити сметану. Май опасным было овто, што могла хуть кого вд`гуркнути (з очити), од чого не раз и умерали.

— Жили самі не далеко вд села Урмізьова што попуд Капунов. 

— (Капуна гора не природного происхождения), де си причастили місто босоркуны, босоркані, и всяка лячна бісовська нечисть. Казали старі люде ош туй у сих містах колись давно была велика різанина, было великоє гучноє  спиланя из пийсєголовцями (монґолотатарами) и місныма жителями Ruthenami, (Ruthen) у переводі з латынськой переводится як «русин». 

Ипен знаєме ош русины дуже давно заселили исі прекрасні карпатські зимлі, задовго до приходу туй угру и другых кочовых народов, што пхалися туй у поисках май мудрой серинчи и прожитка.

Лиґінище Цильо, быв файный и станувный,  Бог обдаровав го розумом, муцьов и добродушнов безобіднов натуров.

У файті Цилю читаво любили и честовали, бо здубный быв у всьому, фурт усьим тко не попросит  помагав, ци на обысти,  ци на ґолдах, ци варе де… 

Циль быв у всьому остряк!

Бывало як овдіне ся у білу домоткану сорочку и ґаті, натягне на ся чорный лайбик, на голову красаню у якуй з боку  фурт было забито перо из фазана, на черевови туго затягне черес на чотыри затігачкы, а на ногы  як обує нові недавно куплені на базари у Сиготі постолы. Та як ся пруйде гурі селом… 

— Боже…    

Увсі дівкы ся за ним роздявляют, та  за ним  никают!

И кажут си про себе:  Йой бо красный се фатьовик, сийсь Цилько!

Ий бо файный, ай не цюльовай ище…

Та хоть и не кажи!

Каждю ниділю молодьож пуд гудьбу, збирала ся на танці, а май часто то было на вичурницях де ся збирали вшиткі и дівкы и хлопці, де бывало лущили пасулю, сукали мелай, а дівкы в основному скубли піря вать мотали нитку из вуцюї шерсти, ци  из конопли, бо то ся давно всьо чинило ручно.

Вти всі дійства проходили гучно, пуд гудьбу из танцями и співанками, бывало не раз доходило й до буйок. Вичурниці, вто ипен, мож так уповісти, у тот час, овто быв єден выход  про лиґіню тай дівчат, де ся овни могли познакомити, обы пак ся поберати. 

На вичурницях ся фурт трафляли буйкы межи лиґінями, не раз бывала й різанина, (поножовщына).

Цильо Мигалюв быв из такої файты што не любилися бити, старався из буйков не мати нич, хоть ушиткі сільські фатьовы боялися Цилька, тай не лиш сільські, бояли го ся видав и видіцькі.

Кобы не сийсь трафунок…  

Сталося исе на вичурницях у цинтрі села, коло жидувської корчмы, у хыжи у Гафії Щефанової, хлопці не могли поділити дівку яку хотіли брати на таниць, зачалася буйка, а пак у ход пушли и ножі. И так вбы ся стала різанина, тай годно быти што й смирть, кобы не Циль.

Зайшовшы до хыжи Циль розметав лиґіню у стороны гі піря, повдберав уд них ножі, и висвистав каждього по пыску.  Пак наказав сидіти тихо, вать кывати з паном Богом на салаш (думу).

До кунця вичурниць быв супукуй!

Ися буйка якраз ся и зачала позад Анничкы, бо дуже красна была биштія.

И тогды пак  сам Циль узяв на крученый таниць Анну, та так муся полюбило танцьованя тай убыйманя, што запав на ню, влюбився у Анничку до безтямы.

После вичурниць провюх ї думу на «Тоню» попри Лупоркы, так ся называт потук што тече там не далеко од тої тяжкої місцины.

— Была осінь… 

Роботы ся покончали,  впсталося ждати зиму.

Пак через тиждинь на вичурницях у старої Штольцяні Цилько увже быв из Аннов у ракаши, яка старалася не пускати го до танцю из другыма дівками, вать недай Бог убы из нима став сам приказовати.  Анна нараз мінялася на лице и дуже была не довольна и зла, ревновала го до ушиткых.

На вичурницях быв єден закон:  Коли дівка упустила из рук веретено, вать упало од ниї не нароком, тогды її лиґінь має ї поцюльовати при всіх,  што Анна й робила постоянно.

Циль дурів за нив, влюбився читаво не знаючы вто што Анна  приворожила го, од того ся читаво мучив, не было му ни їдіня ни сна.

Овдин раз ишовшы попри церьквы, вуйшов му на стрічу пуп, тай каже му:  Сыне лишися гет тої дівкы, бо овна нечиста, будеш мати из нив біду!

Затям си йсе…

И туй му сященник удкрыв ся, хоть и не слобудно было:   Я куй у церькви на службі несу чашу из причастьом  (дарами), тогды вижу ушиткых сільськых босоркань, и старых и молодых.  Но та знай… Межи нима є и твоя Анна, айно, айно!

Не треба овна тубі, сокотися и варуйся, бо инак згынеш.

Но Цильо и чути нич не хотів, сміявся из нього, бо знав ош сященник полюбляє упити, тай щей як!

На тому й никого не слухав.

— Но тай раз, коли Циль прийшов пузно думу из вичурниць, зайшов тихо до хыжи, тай ляг си на лавици застеленуй покровцьом спати, пуд голову скрутившы свуй чінушный лайбик.

И туй через даякый час имив у снови читаво стогнати и зревовати,  так што отиць го мусив нагле  розбудити. Што ся стало ниборе? 

Ачий тя якась босорканя зчалювала?

Господи Помилуй!

Приснило му ся ош його Анничка, имила го за гыртанку тай душит го…

Сяк из того всього Циль имив обходити Анну дисятов дорогов, зачав уже й прислухатися што у селі чилядь приказує, за Анну и її стару маттір Ержіку.

Пруйшло не мало дну тай місяцю, но тай раз лиш серед літа, куй Цилько вбернувся думу з косалова, куды из свойым вутцьом тай братями нанималися до пану,  косити наділы, бо зналися на тому перфектно, тай овто ище быв даякый доход, де мож было заробити ґрийцарі, авать якый кильчих.

Прийшовшы на вичурниці де го вже ждала Анничка,  вун зайшовшы до хыж сів сходу, та не коло ниї, а сів коло Юлины Пиньтьової.  Юлка Пиньтьова тож была нівроку, файна читава гупаниця.

Господи,  коли Анна исе увиділа та негадала бы їх была обох роздерти, пумінявшыся нараз у лицьови, аж зафырчала од злости.

— Сяк и сиділи робившы вид ош не видять один одного.  Туй уже и настало  попувночи, Анна зобралася и пушла гет, помахавши грозно перстом Цильови тай Юлині, тым дала їм обом  порозуміти ош чекайте вы мало ниборятка…

Провьюгшы Юлку думу, Цильо потихы обзераючися дулу филийом, прислухаючися до каждього шороху из страхом ишов их хыжи. 

Нуч выдалася звіздянов.  Циль рішив спати не у хыжи, обы не будити никого из свойых, (а ляжу думат си на оборозі). 

На оборозі, свіжо-усушеноє пахнячоє сіно, тай воздух туй фрішный, «фрай одным словом».

Вуліз гурі, и пудтяг луйтру пуд саму бантину, вбы дако не заліз.

З оборога довкола виділася файно — ночна панорама Мараморошськой Ґутинськой ґруни (Ґутинського горного хребта).

И туй ище не всиг заспати, як чує якусь мару, од того охопив го великый страх!

Думат субі што вто?  И вітра вроді не было, а туй на тубі, вітер ся нагле зняв, та не вітер, а вітрище цілый. 

Ей бо лякота… Найся неприказує!

Знявшы голову гурі, Цильо увидів Анну, яка литіла на огняному кужильови.

Изойшовшы на зимлю прямо коло оборога, забила кужиль у зимлю, и из усьої силы имила мыкати сіно из оборога, розмітуючи од злости у всі бокы, говорячи до Циля: (поть сюды гамане, поть сюды!).

— Но думат субі Циль, туй ми зараз кониць, ися ня такой умертвит!

— Зачався молити, але не муг припомнити од страху ни єдну молитву, ани єдну. 

— Страх великоє діло!!!

— Стало му не пособі од того, очи налилися слызами, думат субі всьо, туй муй кониць.

И раз  чує як запів сусідськый кугут…   

И нараз тишина.  

Пак ище раз за кукурікав, ище раз…

Село ся имило пробуждати, вже чути было де не де, и худобу по сусідськых хлівах, такой такой туй днина.

Мовчкы перепуженый  никат из оборога на Анну,  а вта як имила войотити, шипіти, дупцьовати, скалити зубы, йойкати,  забігала сюды-туды, пак ухопила из зимлі свуй босорканськый кужиль, и политіла на нюм туди удкы ї принесло.

Циль ся тряс, и благодарив Господа Бога за своє спасениє. 

До сходу сонця, изліз из оборога, поникав довкола, перехрестився. А оборуг стойит не кынутый, сіно всьо на місті так гі было. Почухтав копоню, стало му чудно, ба што йсе было? 

(Гі бы было, гі бы й не было). 

Чудо тай годі, босорканя розметала такуй тритину оборога, раз, а вун ти стойит цілый, и не слідно коло нього нич.

Зайшов до хижы, отиць уже не спав, поклонив муся як подабало: Слава Исусу Христу! Дай Боже Добрый Рано няньку! 

Сів на ладу коло вутця, тай имив розказовати, што ся з ним трафило.

Отиць сидів, файчив піпу набиту довганом  и слухав, а пак му й каже:  Но ци видиш сыне ниборе, не хотів ись слухати што тися казало, та ще маєш серинчу од Бога, што так ся всьо закончило, што так ся вбыйшло, могло быти й инак. Спаси Господи!

— Днинов уйшовши у село, Цильо робив вид ош нич ся не стало, отиць наказав му вбы не смів никому нич казати, 

— Не довго з того часу й воды утікло. 

— Анничка нагле умерла, (та ходили межи чилядьов слухы, ош коло її диривища зуйшлися из усиї округы, усі босоркані, босоркуны, хащуниці, повітрулі, чорти, бісы, болотяникы, и всяка Морошанська нечисть.

Мати юй Ержія пак дись навхтема пропала, а хыжа де жили из часом розвалилася сама пособі. На тум місті пак была калгозна ферма, але не довго, бо фурт ся чиляди  там штось привижало, вать штось причувало. 

Типирь овто місо давно заброшено и поросло не прохудным вербльом и ожиньом. 

Кажут ош и звірька выдты тіче, оминаючы овту не добру — прокляту місцину.

Цилько Мигалюв прожив довгоє не легкоє житя, але так ся не з кым и не побрав.

Записано из переказу старої чиляди                                                                             

З честованьом Иван Бинячовськый (Иван Бузаш) Написано наречиєм карпаторусинського языка вирхнього потисся Мараморощины.

Вместе с вами мы сделаем Русинский Мир лучше!

При копировании данного материала, либо использования в любом виде (печатном, аудио, видео) на своих ресурсах, просьба указывать источник https://rusinskiimir.ru/  и автора Иван Бинячовский (Иван Бузаш), в иных случаях будем обращаться в соответствующие инстанции (админам соц.сетей, и Суд). Фото использованы из открытых источников интернет пространства.

Добавить комментарий

Иконка левого меню