Интересные истории из детства с Иваном Бинячовским. «Исторія из мого дітинства, коли я ище быв дітваком, не давала мині покуй за многі годы…»

Интересные истории из детства с Иваном Бинячовским. «Исторія из мого дітинства, коли я ище быв дітваком, не давала мині покуй за многі годы…»

ИСТОРІЯ ИЗ МОГО ДІТИНСТВА (новела)

Исторія из мого дітинства, коли я ище быв дітваком, не давала мині покуй за многі годы,  гі тямка за старого діда Циля-подертуна, сяк го звали у селови и-за його бабы, Анны подертані. 

Овта його манера бисідованя произвегла на мене не абы якоє впечатлениє, и усталася у моюй памняти навхтема гий бы ся там запекла. 

Погруженый из усьов копоньов у свої мысли, вун нервозно курив піпу набиту домашьньым довганом самосадом, никаючи як льопоче габами Тиса.  Прилягши  пуд густый зарінковый корч, я коло нього, выдці  файно глипіла  уперта-гора Нересен, и часть давнього пути якый веде ид розбитому мостови, из того боку уже Романія, но колись овты ушиткі землі были наші, зажурено утвітив ми старый подертун. 

Тамкы и до типирь жиє чилядь яка приказує по-нашому. 

Як по-нашому???

– Як наші? 

Звідую го… 

Так, именно так , дітваку наші! 

До дниська за Тисов жиют потомкы честованого Подкарпатського народа, наші русины! 

Наші братя!…

            Наша бідована сарака чилядь. 

Я унь роздявив папулю уд интереса, бо страшно любив им слухати бисіду про старину. 

Так ся затягло, што мы, и не замітили як сонце упало за горы гій бы лопта, и у тому красному зареві виднілася уся муць и сила Ґутинського хребта (ґруни) не проходимых густых дибрю, уключаючи у тот животворящый пейзаж гору Супунку, Варгидь и ряд май малых ґрунь, де колись за даликі панські часы стояв величный Вышковськый замок, (Vishk-var). 

            Исе Мараморош! 

Туй им ся уродив, урос, выдцім подав ся у світ за серинчов. 

Гі  колись приказовали тай ище до типирька приказуют у нас у народі: За довгым рубльом. 

Но айбо овта мучительна тягусть за домувством, перебировала. 

Выдкы я муг віщовати?  Што моя серинча туй! 

Што лишинь туй я єсмь я. 

Я, як цятка свого карпаторусинського народа, из которым туй жию, и туй колись умру…  

На всьо воля Божа!!!

Сисе пак я порузумів, погодя май из годами… 

Мытарив  им ся по всьому світу, за чужі ґотары, у чужі державы, айбо аж нияк не муг им найти овтот душевный покуй, овто блаженство, якоє маю туй, на сюй земли, на земли мойых предков, на моюй любимуй роднуй русинськуй земли. 

Муй не повторимый край, край нашой файты, край мого нянька и мамкы.

         Моя отцюзнина! 

Сята безкрая Рутения! 

Сякого похожого даґде у цілум світі не є.  

Сріберна Подкарпатська земля, край Мараморош, из горами-долами, из быстрыми студеными ріками и потучками, де по хамничу кышит усяков звіротов.

         А потята?… 

Як співат туй потята? 

Змагливо ище до днины, одно по сперед одне. 

Боже Милостивый тать исе Рай! 

Якым, наш наруд обдаровав сам Всемогущый Господь Бог! 

Хвала тебі Боже наш, Хвала тебі. 

Ныні и присно, и вовікы віков.  

         Амінь

Благодатна  земля кышіла худобов, по селах чилядь держала буголы, волы, коні, коровы, козы, стрыжкы, якых было удосталь почти у кажьдьому обысти, уже не говорячи за птицю, яка слободно блудила по стернянках и принимала купилі у потучках набитых рыбов и всяков живностьов. 

Дідо подертун дозирав калгозну маржину, чередарьовав у ганьдяши, ходити не бировав, мав скажині ногы, ище замолоду заробив субі битюг коли робив у Печорі на сплаві. 

Завфермош гамішный пришляк ото видів, и змиловався над старым, уділив му калгозного старого кегешного коня. 

(На тубі Боже што мині нигоже), ай ище наказав сокотити, бо чивдырь видав ипный, ище послужит. 

Правді у вуз го не запрігали, боялися што здохне саракый, так вун субі и скручововався из калгознов маржинов, то туй то там. 

Сам по собі. 

Имня му было тямню як типирь, «Орлик». 

Подертун мав коло ся ище двох ренґелованых псу остряку, фокстеру, які были навучині убертати коровы аж бігом, (єдного звали дунчі, другый фекете, уд мадярського слова чорный, иппин вун такый и быв, чорный як букс, як овта тінта. 

За нашов бисідов мы й не замітили, як прийшов час гнати маржину на вечурню дуйку. 

Діду Цилю, кажу му:   Баци прийти и завтра? 

Тать приходи сынку, поможеж ми гнати скот у шинкы, за Тису, там ми ся видит паши май бурше. 

               Добре діду, добре. 

Ай ци дасте ми ся пронести хуть на Орликови?… 

Но тать, дам ти, бизувно ош айно, мині не шкода, чого бим ти не дав, видав ты лиґінище рузумный, лиш обись го сыне не гнав читаво у загудь, бо йтак ледве ходит. 

Уд той радости я біг думу ань хапав им ся неба. 

Коло хыжи помуг им мамі обыйти худобу, птиці вер спувкандыря зерна, пак у кухни літьнюй повичиряв писульками пудбитыми на сметані, ухопив конц солонины тай дарабчик домашнього хліба, и гайда гурі на обуруг спати,  де сіно из отавов пахне… 

Што не передаш ниякым словом. 

Вичирієся, небо усыпане звіздами, довкола фрішнота!… 

Подекуды гавконят не угомонні псы, село погружаєся у потемок, уд измореної денної суєты. 

Засыпаю…

Бо завтра до днины вставати. 

Сяка в ня тямка до тых далекых діточых літ, байдиковати было ніколи, тай не дуже й мож было, бо старшина нас привучали фурт до роботи из малку, ци овто дозерати корову з телятьом, ци пасти гуси, ци ище щусь. Попри сього каждьый літньый динь, сохтовали сьме усьов сусідськов дітвацьков ґлийдов бити лопту до ночи, вать у обід бічи купатися на Тисянськых затонах, ци на Теребильськых булькатися ґалабанях, туманными заранками у хащу на грибы.  Косити сіно тай отаву, пак сушити, гребсти у валувници, складіровати у пластя, фурт робити, на паях ци на ґолдах. 

 
Сякый муй живот у селови, сятив бы ся, аж не робиш тай не маєш.

Тот час давно ся минув, воистину прекрасный простый час…

         Час дітинства!

Мися видит, ош тогды люде были якісь май прості и добродушны, не были черствыма  и злыма гі ныні, нись межи людьми не є уже тої любви и чести што была колись. А шкода… 

(Ися исторія «правда» из мого дітвацтва и послужила ми пак діла написаня ипен сього стиха, якый вам туй и представляю).

СЕРДЕЧНЫЙ КРИК.

Як им быв дітваком,
Все любив им до днины,
Из саминького рана,
Докы сонце встає,

Бічи босым туды…
По зеленых долинах,
Там де Тиса из гур,
Свої воды несе.

И туды по хамничу,
У тых дибрях просторных,
Звірьков диков кышыт,
Птиця гнізда снує,

Йсе ми рудна земля,
У Карпатськых сих горах,
И такої як моя,
Бурше в світі не є.

Я давно не дітвак уже,
И годы ся минули,
Помінялося всьо,
Не лиш туй - но и там…

Мамко моя бідована,
Земле моя русинська,
Я навхтема тубі,
Своє серце уддам.

З честованьом Автор: Иван Бинячовский (Иван Бузаш) Написано наречиєм карпаторусинського языка вирхнього потисся Мараморощины.

Вместе с вами мы сделаем Русинский Мир лучше!

При копировании данного материала, либо использования в любом виде (печатном, аудио, видео) на своих ресурсах, просьба указывать источник https://rusinskiimir.ru/  и автора Иван Бинячовский (Иван Бузаш), в иных случаях будем обращаться в соответствующие инстанции (админам соц.сетей, и Суд). Фото использованы из открытых источников интернет пространства.

Добавить комментарий

Иконка левого меню