Валерий Разгулов «История Канонической Православной Церкви Подкарпатской Руси» «История повторяется дважды: сначала как трагедия, затем как фарс» (Гегель)

Карпато-русинская ортодоксальная цивилизация Архимандрит Владимир (Попадинец), Валерий Разгулов

Вступительное слово «история повторяется дважды: сначала как трагедия, затем как фарс» (Гегель), какая-то тайная сила притягивает человека к своей наследственной религии, даже когда в жизни он полностью раскрывает жизнь. Религиозное влечение возникает в человеке не только по привычке, но в основном является следствием образования, но также внушается его душе и унаследованная от веры его родителей в Бога, святость которой убедительно стоит вне всякого сомнения.

Оттуда дрожащее, любящее влечение, которое вызывает симпатии единоверцев. Именно здесь правовая целостность от имени которой сразу же возбуждается, когда мы касаемся нашей исторической канонической церкви. Такие споры, даже провокации, породили вражду между людьми, разделенными нашими народами. Все так называемые агитаторы и участники церковных конфликтов – это невероятные фанатики и заблуждения, они всегда сомневались в сущности истинной церкви пропабатки, пытались спешно переложить горло. Борьба никогда не решала никаких религиозных проблем.

Ибо, если Христос вечно верен и неподкупен, то Святая Вера в Нем непреднамерена и не подчиняется каким-либо естественным законам трансформации. Апостол Петр учит: «Прежде всего, знайте, что никакое пророчество в письме не подразумевает личную интерпретацию. Ибо никогда не было провозглашено пророчество волей человека, только Святым Духом, – сказал святой народ Божий. “(2. Петр 1.20-21). К сожалению, теперь, в тишине, мы наблюдаем, как” мир волков уже публично создает погромы православных церквей “(Мф. 10.16).

Поэтому будет вечное предупреждение о святом Иоанне Златоустке:” Разделение в церкви не менее злом, чтобы впасть в ереси … Ефесянам). Вечно живой вопрос: какая религия содержит истину и обладает всеми святыми сокровищами истинной доктрины? Два способа ведут к неоспоримому убеждению, один из них – история, а другой – религия. Истрия выражает непоколебимое существование Церкви, описывает провокационные атаки врагов Церкви, так называемых сатанистов, и спибит. Это проявление Божьей славы во времени посредством посредничества Церкви.

История охватывает раскол и формирование конфессий, называет причины, условия, время и исполнителей раскола от первоначальной религии, то есть родительской церкви. Религия противостоит верованиям различных конфессий с единственным истинным и неизменным учением Спасителя Иисуса Христа и доказывает ошибку всех, кто не придерживается церковных канонов, в частности, каждая из них разрушена от первоначальной Церкви. Речь идет об этой тщательной работе, которая была создана на первоисточниках и архивных документах – «Православная цивилизация Карпато-Русин».

Предисловие Историческая Транскарпатия долгое время была многонациональной и многоконфессиональной областью. Неудивительно, что многие авторитетные исследователи не поверили разумно и считают, что его история целесообразна для изучения через призму межэтнических и межконфессиональных отношений. Конечно, используя первые источники, накопленные в архивных учреждениях. По просьбе наших многочисленных читателей материалы будут представлены в хронологии исторических событий.

Согласно археологическим и письменным источникам, христианство было широко распространено на территории исторической транскарпатии до его принятия в Киевской Русе. Авторитетные исследователи (в том числе Басилович, М. Лучкай, Архимандрит Василий (Пронин), отец-архиепед Дмитрий Сидор и другие) связывают распространение христианства греческого обряда с именами святого Кирилла и Мефодия или, по крайней мере, их учеников.

В частности, протоабумен Мукачевского монастыря I. Базилович в своем историческом исследовании «Brevis notitia fundationis – Теодори Кориатовис», 1799. («Шорты показаний учреждений Федора Корьятовича») утверждали, что равенцы, живущие на южных склонах Карпат, были направлены на себя ». По вере Фессалоники Братья Кирилл и Мефодий.

Хорошо известный богослов, заистед Иоанн Вучкан писал: «В Транскарпатии и во всем Карпатском регионе христианство с славянскими литургическими книгами было проложено в 875 – 113 годах раньше, чем крещение Киевской Руси. Священное Писание было прочитано славянскими народами и поклонялось повсюду на славянском языке (отдельная глава – авторы). Это стало возможным благодаря великим делам и заслугам святых братьев Кирилла и Мефодия. “(Prot. John Vuchkan, Doctor of Theology // “Holy Brothers Cyril and Methodius” / “Orthodox Church Calendar-2012”. Khust, p. 64). The strengthening of Orthodoxy in the historic Transcarpathia is associated with the activities of Podilsky prince Fyodor Koryatovich, who contributed to the development of education and culture and built the Mukachevo monastery, Передавая в него ряд деревень из его сословий.

Мы считаем целесообразным опубликовать отдельную главу о нашем исследовании королевского Евангелия (1401), в частности, на каком языке это было написано. Монастыри в Грушеве и Угли стали настоящим оплотом ортодоксальности. Центры Союза Сопротивления и Латинизации в конце восьмидесятой и ранней восьмерки. Борониавский, Бычкивский, Уилховский, Драховский, Кричевский монастыри. Это были не только духовные центры, но и сильные форпосты защиты предков веры. Они были основаны православными епископами Иосифом (Stoyka) и Dosifay (Fedorovich). Их деятельность тесно связана с православной епархией Мараморы (об этом отдельная глава). . Основным моментом этого издания были недоступные архивные документы из фондов 64 и 151 Государственных архивов Транскарпатского региона (DASO), которые позволяют ощутить цвет того времени.

В конце концов, история православной церкви в исторической Транскарпатии после принятия Ужгородского союза в 1646 году, пожалуй, наименее изученная исследователями, которые всегда испытывали нехватку первоисточников по этому вопросу. Следовательно, ясно, что любой документ, который охватывает проблему (и не имеет значения, сохраняется ли он в оригинале или в копии), является уникальным. В частности, мы частично доставили оригинальные протоколы заседания городского совета Мараморы Наджупану Ладиславу о предоставлении привилегий священникам греческого (православного) обряда на основании указа венгерского короля Матяша с 1479 года.

Мы не пропустили, мы полностью опубликуем диплом короля Венгрии, оставшегося 23 августа 1693 года о предоставлении. От епископа Джорджа Фенеши до епископа Мукачево-де-Камелиса, 1693 год. И, конечно, они указали, что 24 апреля 1646 года в Ужгороде только 63 из почти 1000 ортодоксальных священников Константинополя канонического подчинения заявили о своем желании подчиниться Ватикану, полностью опубликованному документу, прочитанному в Капитале, когда он был полностью опубликован в документе Capit, когда он был опубликован в документе Capit, когда он был опубликован в документе Capit. Приглашен 63 в Ужгороде на 63 русс. Святой Союз. Для издания книги (первоначально наше исследование будет опубликовано в нескольких подачах в электронной версии), мы готовим описание от 1747 года под названием «Размышления о городах поселения и религии народа Русин, о его епископах раннего и позднего периода со времени вторжения гуннов в Паннонию».

Исследователь, основываясь на документах того времени, утверждает, что было 100 поселений, в которых русины жили в Мараморошччине и 8 – со смешанным населением валлахцев и венгров. Знаменитый российский исследователь Алексей Петров (1859-1932), который опирался на государственную перепись 1773 года. В версии книги она также будет напечатана. Кроме того, давайте опубликуем письма от исследователя Русин, автора уникальной грамматики Андрея Дешко (1821-1874) епископу Васили Поповичу (1796-1864). Кстати, следует отметить, что в те дни на землях венгерского королевства национальность русин в официальных документах на латыни писала «Рут (с) en» – как латинская транскрипция слова «русин».

Кстати, епархия Мукачево во времена Папы Клементии XII охватила следующие пункты Венгрии: Спиш, Земпин, Шарьш, Гемер, Боршод, Абауи Торна, Саболч, Сатмар, Унг, Побережье, Угоча, Мараморос. Восточный обряд и православная вера сохранились, несмотря на сильное давление властей, особенно во время императрицы Марии Терезы, из-за удаленности некоторых поселений и их недоступности, особенно в Мараморошчине. А также благодаря образовательной деятельности некоторых греко-католических священников, в том числе полемиста Михаила Андрелли (1635 – 1710) и отца Джона Раковского (1815 – 1885). Последний оказал безумное влияние на возрождение православной церкви.

Об этом и о другом в нашем исследовании. Латинизация региона и борьба с ним после татарского вторжения, во второй половине XIII века, историческая Транскарпатия, как и вся Венгрия, была в ужасных руинах. Не только церкви, монастыри, но почти все деревни были сожжены и разрушены. В этих сложных условиях венгерские короли Бэйла IV и его сын Стефан V заняли поселение нашего региона. Этот процесс интенсивно происходил в западных регионах региона в Бережской, Угочанске, Земплинских графствах, которые были населены венграми и колонистами из Саксонии и других регионов Германии. Многие монахи латинского обряда и священники объявили с ними. Из созданных ими центров произошла атака на ослабленное православие.

Первые анклавы католицизма появились в исторической Транскарпатии в конце XI века, когда венгерские магнаты уже завоевали некоторые из наших земель. Прежде всего, это была территория современного побережья. Согласно диплому 1098 года, она принадлежала брату венгерского короля Коломана, а после его смерти – ее сыну Ламперту. Последний в начале XII века. Он основал город Лампергас («Дом Ламперта» из Венгрии). Именно здесь колонисты Сасова, которые после смерти Ламперта, были успешно приглашены сюда и переименовали город в ЛаПертсас (название Берегасас было дано городу в 1507 году). С прибытием венгров и Сасова начали активную латинизацию региона. В XIII веке. Романский каменный католический собор был построен в романском стиле. Осталось мало, потому что храм много раз перестраивался (исследователи сейчас спорят о его истинном названии). Со второй половины XIII века. Колонисты поселились в Севлюше (Виноградове) столицы Угочанска Зупы.

Это урегулирование, наряду с комитетом, было королевской властью, которая долгое время была населена гостями (госпитализациями). Колонисты из Саксонии и Баварии появились в четырнадцатом веке. – В Хусте, Вышков, Тиачив, в деревнях Сасивтси, Бедевли. Все они получили землю здесь, а также право на самоуправление. В каждом поселении поселенцы строили храмы, некоторые из которых сохранились и по сей день. They were not only to satisfy the needs of the settlers, but also to the Catholicization of the local Orthodox Ruthenians who adopted this Christian faith of the Byzantine rite before the split of the churches into Orthodox and Roman Catholic in 1054. In the middle of the XI century, eight northeastern committees of the Hungarian Kingdom: Abaui, Borsod, Heves, Zarand, Zemplin, Sabolch Сонок и Унг были частью епископства Эгер. И в 13-м веке к ним присоединились недавно созданные комитеты побережья и Угоча.

В конце XIII века. В 1299 году епископ Эгер получил диплом от короля Андраса III с разрешения распространить свою юрисдикцию на территорию Комитета Мараморска. Впоследствии этот комитет, или, скорее, его католические приходы, будет взят под опеку епископа Эределя (Трансильвания). Поэтому монашеские монастыри появляются в северо-восточной части королевства, включая ордена св. Доминики, младших братьев (францисканцев), святого Павла отшельника (единственного католического ордена венгерского происхождения) и других. (Valery Razgulov // “Legotsky Museum” / Uzhgorod. Literary and Kravevedheskaya Series “Carpathian Panorama”. 1997 issue 2 p. The Apostolic Letter on the Occasion of the 350th Anniversary of the Union of Uzhgorod emphasized: “If the Uzhgorod Union follows the path of the decisions of the Florence Cathedral, it will also be

Вполне разумно рассмотреть это в контексте тесной духовной связи с миссией славянских апостолов, святых Кирилла и Мефодия, которые проповедуют Карпатские горы. («Апостольское письмо римского епископа Иоанна Павла II по случаю 350-летия Союза Ужгорода». Cíttá del Vatícano, 1996. P.. 5). That the Christianization of the Great Moravia and the Carpathian Basin by the apostles was only directly related to the small, albeit prevailing Slavic population of Upper Potysia, it is necessary to conduct additional-careful, balanced research. The second wave of activation of Catholicism among the Rusyn region came in the early period of the reign of the kings of the new Anjou dynasty, which established itself in Hungary after the death of Последний из Арпадовича Эндрю III (1290-1307). Один из правнуков Стефан V – Карл Роберт (1308-1342) был приглашен на престол. Католический Карл Роберт привез с собой много дворян из Италии, включая монахов, которые укрепили положение Ватикана в стране. Тот факт, что представитель династии Анжу был на венгерском королевском престоле, не является случайным.

Дело в том, что хотя венгерские короли XI века считались католиками, многие из них придерживались греческого христианского обряда. Примером может служить предпоследний Арпадович – Стефан V, который был зятем византийского императора и твердым, постоянным сторонником православия. В таких условиях латинизация Венгрии была запрещена, что не соответствовало желаниям Ватикана (целям). После неудачных попыток Папы Григория Икс примириться с Константинополем в 1274 году и Папой Мартином IV в 1282 году отношения между двумя христианскими центрами и до этого времени значительно ухудшились и закончились разрывом (разделение).

Михаил Луккай в «Истории карпатских русианцев» в первом томе характеризует отношения, которые развились в XIII веке между двумя христианскими мирами Венгрии: «Папа, неспособный противостоять расколу (имеется в виду уже упомянутые 1054 – авторы), пытались уничтожить греческий обряд с помощью своих послов, они подвели к тому, что они выступили с участием Греческого обряда, а также с помощью своих послов, которые их поддержали, и у них есть аборисы, а также с помощью своих послов, и они подведут их к азамедадорам, а также к ним и с помощью Амбасадара, и они подведут их к Ассадорам, а также с помощью Амбасадара, и они помогут им. Греческий обряд. Неудивительно, что, если и короли, и епископы … сделать это, они рассматривали подходящие средства не допускать греков какого-либо епископа, невежественным и неверующим, чтобы послать латинских пресвитеров».

И далее, Луккай делает очень важный вывод: «Таким образом, постепенно не только Террен, но и провинции, засеянные РУССИ, И ПОЛУЧЕНИЕ ДЛЯ ТЕМРЕНА, И ТАК И ПОЛУНЦИОНСЫ. Таким образом, используя кризисную ситуацию в Венгрии, вызванную прекращением существования династии Арпадович, Ватикан реализовал свою стратегию в ее пользу, внедрив венгерский престол военного католика.

И он полностью преуспел. Население Русин активно выступало против политики мадаризации и католизации региона. В 1315 году Земпинский и Ужанский Наджупан Петро Петрович поднял свое население до восстания. В провозглашении «всем славянам и русским крепостным» он призвал к непослушанию, «потому что король, как неудачник папской партии, хочет быть золотым». (Ирини Кондратович // «История субкарпатской Руси». Для народа. / -Ужгород. 1924, с. 31-32). Сопротивление русианцев было подавлено только в 1321 году после того, как его убил Питер Петрович. Однако протесты не прекратились. Карл Роберт, следя за тем, чтобы католицизм не навязывал католицизм Русин, изменил тактику.

Он начал приглашать высокопоставленных лиц из Италии, с помощью которой он надеялся продолжить католицизацию русинов коварно, методично, постепенно. Там была значительная поддержка для этого. В 1322 году по его приглашению приехала семья лекарств. Этот королевский дворянин вассал и его потомки, которые жили в нашей стране до второй половины семнадцатого века (последний лекарство умер в 1684 году), получено от Карла Роберта и его преемников крупных поместий с городами в Земпинске, Берехив, Ужаншкане. Они также принадлежали Ужгородскому замку. В течение четырнадцатого и восемнадцатого веков этот и другие подобные кланы многое сделали для распространения католицизма среди населения Русин.

Еще более активной была католизация региона при преемниках Карла Роберта – Луи Великого (1342-1382) и его младшей дочери Яддвиза. Ирэн Кондратович пишет в книге, что Луи – «Верный сын католической церкви» – «Преследуемый огнем и мечом в графствах Берецки и Марамора, живущих там …». (Там же. 33). В средневековых источниках термины «христианство» – «русины» – идентичны. В конце концов, по католическому менталитету того времени русины, как и валлахи, считались «раскольниками» и не воспринимались как истинные христиане. Кроме того, 12 марта 1370 года папа Урбан V посылает место русин между греками, армянами, куманами (половтянами), скифами и т. Д., Которых он считал «неверующими нациями с востока и севера», среди которых францисканские монахи «прославляли слово лорда». (Владимир Фенич // «Грушевский и Мукачевский монастырь центров религиозной жизни Русин и Валахов северной части Королевства Венгрия в период до начала реформы» / Uzhgorod. Издательство Valery Padiak. 2018 p. 101). Несмотря на усилия по раскрытию нашего региона, он был магьяризирован и пронумерован, несмотря на укрепление королевской власти на местах за счет дополнительных полномочий со стороны должностных лиц комитетов и судей, не было возможности ассимилировать русины.

Причину этого следует искать как во внутренних, так и во внешних политических событиях, которые развивались во второй половине четырнадцатого века. Это 1386 год, в котором Джагелло-Владислав женился на Джадвиге, польской королеве, пончике венгерского короля Луи Великого (1342-1382). Этот династический брак объединил не только карпатских русианцев, но и влиятельное королевство на два государства – Венгрию и Польшу, чьи политические цели и задачи были более расходящимися. Разрушенные внутренними и внешними противоречиями, венгерские власти были вынуждены маневрировать между различными политическими силами и центрами влияния в поисках путей осуществления дальнейшего порабощения русины и решения их религиозных проблем.

В этой, казалось бы, безнадежной ситуации для карпатских русианцев, Подильский принц Корьятович, самый младший из четырех сыновей Кориата, брат литовского принца Олгерда, сыграл неоценимую роль. Принц Федор Корятович. Новая волна православия является известным исследователем церковной истории нашего региона, человек энциклопедического знания, полиглота, Архимандрита Василия (Пронина), дала Корятовичу (Кориатович) следующую характеристику: «Для истории мукачевской епископы, приходской и активности здесь есть особое значение. Кориат, принц Феодора, храм в монастыре Мукачево и покровительство православной церкви, заложил основу центра будущей епархии Мукачево.” (Архимандрит Василий Пронин // “История православной церкви в Транскарпатии” / Мукачево. 105-106).

Благодаря Федору Корятовичу, его гибкой политике и дипломатическому такту, можно было не только предотвратить ассимиляцию русинов, сохранить свою предконную веру, но и создать, хотя и не большое, но экономически и духовно способное к мукачево-ортодоксальному «княжеству», которое использовалось в Венгерском королевстве. На лице принца было много дискуссий. Вопрос о мотивах его прибытия в наш регион, о количестве людей, которые пришли с ним, обсуждался. Были разные точки зрения и даже спекуляции. Более правдоподобным является концепция: Корятович покинул Подирью под давлением литовского принца Витовта. И отправился в Венгрию, потому что он ранее помогал лидерам королевства сражаться с татарами. Таким образом, приверженность Кориатовичу дала ему надежное убежище. Король Сигизмунд из Люксембурга (1387-1437), которого привели к нему его племянник, с его помощью сумел смягчить конфронтацию между венграми и православными Русинцами. Будучи желанным гостем, Корятович попал в долгосрочную собственность замок Мукачево с окрестностями и татрой-бескид Маковицей.

Кроме того, название «Принц Подильский и г-н Мукачево, губернатор замка Мукачево». (Поэтому не случайно, что он был установлен памятником во дворе этого замка на фотографии). На гербе принца был великий мученик Джордж, который убивает змею. Доверие короля к принцу настолько несомненно, что он поручил ему, как губернатору замка Хуст, присматривать за производством соляных шахт в Мараморошччине. Согласно последним исследованиям, считается, что Кориатович приехал в наш регион не в 1360 году, так как он интерпретировался в некоторых публикациях до начала двадцатого века. Дело в том, что в 1420 году монахи монастыря Мукачево, стремясь получить права на собственность монастыря, сфабриковали диплом, предположительно написанный в 1360 году. Кстати, он был впервые опубликован Миклосом Шмитом в 1763 году. Он считал этот диплом заслуживающим доверия. Настоящая дискуссия вокруг нее была открыта в 1785 году трансильванским католическим епископом Игнатием Батяной.

Он возник на фоне сомнений в целесообразности независимости епархии Мукачево и одного из аргументов: диплом Федора Корятовича, по его мнению, является подделкой! Это утверждение не могло остаться незамеченным епископством недавно канонизированной греческой католической епархии и особенно правителями монастыря Святого Николая. В результате, прото-абмумен этого монастыря, известный историк Ионика Базилович, публикует ответ на книгу Игнатия Баттяни, известную: «Brevis Notitia …», где он выступает за подлинность диплома Корятовича. Для духовенства Мукачевской епархии это, казалось бы, закрыло тему навсегда. Кроме того, он допросил диплом Яноса Корвина 1493 года, на который полагался граф Бэттяни, объявив его подделкой.

Вопрос о подлинности диплома Корятовича, который появляется после выхода в 1881 году уникальной трехтомной «Монографии комитета Береза» Тиводара Леготи. Кстати, в 1994 году один из авторов этого исследования перепечатал его за свой счет. Конечно, Легоцкий знал обо всех превратностях вокруг этого письма и подчеркивает: «Действительно, этот пергаментный документ на первый взгляд является подозрительным, потому что в дополнение к тому факту, что пергамент необычайно толстый, грубый, нерегулярный по форме, как если бы он был отрезан от обложки книги, письма, которое исчезло и исчезло, чем четырнадцатый века. Но подозрение еще более подкрепляется тем фактом, что у него нет печати …». Эта тема была продолжена известным российским ученым Алексеем Петровским, с которым Легоцкий был знаком. В его работе «По признанию диплома принца Теодора Корятовича 1360 г., а также статью исследования Москва И.

ХОЛОДНОКА НА БАЛИЧНОМ ОБСЛУЖИВАНИИ ИССЛЕДОВАНИЯ КАТИКОВ. Три года спустя, в 1909 году, фундаментальная работа Антона Часа «История мукачевской греко-католической епархии» в Венгерском, где автор приходит к тому же выводу: грамотность Кориатовича – что Корятович прибыл в наш регион в 1393 году весной (хотя есть также даты 1397-98) и не был с ним с 40 или 400-м датами, содержащимися в 1397-98 годах) и не было с ним с 40 или 400-ю годами. Количество близких, слуг и безопасность.

Что касается времени, когда был основан монастырь, точных данных нет. Это принято примерно в 1414 году. Принц и его семья. Хотя Юлиус Жаткович выдвигает версию погребения Кориатовича (1414) в церкви в монастыре. С другой стороны, Иреня Кондратович придерживается концепции, что монастырь на горе Чернехия был основан в 1414 году, и это получается – после смерти Корятовича. Строительство монастыря было сделано из дерева – скромного, не громоздкого. Анатолий Кралицкий, опубликованный в «Слове» в 1874 году, «Хроники», рассказывает легенду о Кориатовиче.

Однако там возникает вопрос, поскольку принц на Черной горе напал на змею, которая «хотела побаловать себя». Кориатович призвал к помощи святого Николая с обещанием построить храм в его честь. Змея была побеждена. Кориатович, прогуливаясь по Латорике, выбрал место, где построить храм. Внезапно он увидел посреди штормовой реки Ангела, который указал на него на монашеской горе … Каменная церковь, которая существует в монастыре, построенная губернатором Молдовы Константином в 1661 году во время православного епископа Ионикия Зейкана, а каменные сооружения монастыря были возведены позже, Византий (18-го века).

Тем не менее, белые пятна в истории деятельности Кориатовича, которые остаются неразрешенными на сегодняшний день, не должны преуменьшать место и роль принца в судьбе русианцев региона и монастыря на монастырской горе. In our opinion, a very interesting version of this diploma in 1360, Candidate of Historical Sciences, at that time the director of the State Archives of the Transcarpathian region, Mikhail Delegan, which he outlined in his work “To the question of the originality (authenticity) of the literacy of Fedor Koryatovich in 136o” (it can be distinguished as one of his best, By the way, he was способен внимательно прочитать фотокопию этого диплома, который (хранится) в Государственном архиве Словакии. Историк-архивист писал: «Среди сторонников подлинности грамотности в 1360 году довольно уважаемые исследователи I. Базилович, Г. Бидерман, В. Гаджга, И. Дулишкович, Й. другие. Архиманрит мукачевского монастыря Святого Николая Василий Пронин стоит отдельно, для которого в своей работе« История православной церкви в Транскарпатии »следует после того, как Алексей Петров признает:« Сертификат – это перевод, сделанный монахами … в XV или XVI веке … ». Архимандрит Василий (Пронин)” / Издательский дом “Карпаты” 2012 № 1. Это работа с. 164). Основываясь на изучении редких редкостей, включая архивные источники, ученый-транскарпаты пришел к выводу, что трудно спорить.

Он утверждает, что:

«Основываясь на аналитических выводах, мы можем с полной уверенностью сказать: все пункты выше« я »в решении этой проблемы были поставлены профессором Санкт-Петербургского университета Аль Петрова …». (Там же, стр. 165). То есть признал ее подделкой! И хотя этот диплом считается подделкой, созданной даже некоторыми источниками в восемнадцатом веке, мы считаем, что его стоит напечатать на латинском языке на русский язык, который прекрасно исполняет Archimandrite Vasily (Пронин). Итак: «Мы, Божья милосердие / Великий / Принц Мукачевский Федор Корятович, в настоящем и оскорбительном будущем, единственное / правитель /, мы стремимся сделать ряд разобранных, которые восхваляются нашей похвалой, и так / так / и так / и так / затем / затем / с похвалой, подробности были рассказаны / о Монастеристе Сент-Йорка и с похвалой, о которых говорили о Монастеристе Сент-Ной-Ной-и-Миниш, и с нами.

Мукачево, который / с древними порами / выразил свое влечение к греческому или русскому / русинскому / вера и морали: и темы русских / русин / монахов, основанных / основанных / основанных / основанных / основанных / основанных / основанных / основанных / основанных / монастыря / и урегулированных / здесь /, есть / там / поддержка всех русских / русских / матовых, от тех, кто из всех русских / русских, от MAN, от SHENECHION (MEN / ROSUNS / ROSUNAIS, от SUNE INSION) пройдут / подарили / два принадлежит деревья” bobovishche “и” скамейки “вместе со всеми / погодой / и обязательными, руководя своими собственными, руководя своими собственными, происхождением древних времен и / из поздних разрешений /, которые должны быть выполнены, и это caeses / передает / каждый десятый плод и виноградная лоза, а также / / быть доставленным / доставленным / для данного / дачи / для передачи / для бобов /” тех же / монахов шесть свиней, но из поселения “скамей” у них / пять / свиньи, затем дают десятый виноград с горы “Иван” и точно такой же, с горы, называемый “Lamchevka” (“ловец”) в Outskirs, под названием “Lamchevka” (“ловец”) в а также фрукты / сады на холмах от горы “лемховка” до монастыря;

Это также причинно-следственная связь и виноградники, расположенные в низинах, которые должны быть описаны и помечены; Then, each tenth fruit and the rest / fruits / s fields, found / gardens / houses and called “Orosvigovo” in the outlines of the same Mukachevo opposite the monastery, and all this / place / should be described and also a bargain and / / / is also described and / so is also described / / / and / is also described and / is also described / / and / is also described / / is also described / / and / is Также описано / / и / также описано / / также описано / / и / также описано / / также описано также / / / также описано. Также / по-прежнему жители «Оросвигова» обязаны отдавать то же самое / тему / монахов семьи свиней: также от владельца замка Мукачево и / мастеров эго /, трансфер / монастырь / 10 коблов (один Кобель равнялся – 96 килограммов). та же пшеница / мука / и четыре бочки вина, сто / жители? / Соли, и сто флоринов, а также для того, чтобы навсегда и на неопределенный срок передать все эти права в государство и собственность названного монастыря, где для облегчения его защиты мы заменили место наших торговых дел. захоронения… ». (Архимандрит Василий Пронин // «История православной церкви в Транскарпатии» / Мукачево-епархия. Ужгород. 2009, стр. 461-462). Примечание: в латинском тексте действительно есть слова «orozvijg», переведенные как «русский».

Мы, в свою очередь, в качестве иллюстрации, использовали фотокопию диплома Федора Корятовича, он хранится в Дазо в F. 151. op. 25. ср. 8. Арк. 1-2. Копия была сделана Алексеем Петровым в 1891 году. Следует отметить, что большинство владений принца Корятовича находилось на территории римско-католической епархии Эгер, которая была основана святым Стефаном, королем Венгрии. Поэтому латинские епископы не позволяли ему строить православный монастырь. Верующий принц, конечно, заботился о своих собственных и семейных религиозных потребностях.

Вполне правдоподобно, что он, возможно, не основал монастырь Мукачево, но он беспокоился о финансовой поддержке существующего. Вероятно, благодаря этому память о его монахах память о его благодетеле сохранилась. Это видно из того факта, что более поздние сертификаты начали составляться от имени принца и его пожертвования в этот монастырь, и даже от основания. (Валерий Разгулов // «Федор Корятович» зарегистрирован на побережье »/« Берегово »17 декабря 2010 г.). Появление Федора Корятовича, который исповедовал ортодоксальность, не могло обойти политическую ситуацию, в которой карпаторальное христианство появилось в исторической Транскарпатии на стыке изменений в королевских династиях в Венгрии.

Хотя у кораятовичей не было глубоких корней в нашей стране, но дело, инициированное принцем, нашло его продолжение в деятельности более трех десятков монастырей, основанных им и его соратниками, включая Бедевли, Драгова, Горинчева, Репинни, Прислапа, Вильхивтси и других. Руины этих структур оставались до конца девятнадцатого века. Тем не менее, чемпионат остался позади монастыря Мукачево. Ирины Кондратович писал об этой святыне: «Этот маленький монастырь стал источником нашей духовной церкви и светской культуры. Этот монастырь дал нам епископов, священников на протяжении многих веков, отцы-василийцы сохранили чистоту нашего восточного обряда. “(Ирини Кондратович” История Карпатской Руси для народа. С.39).

Несмотря на то, что за время своего существования монастырь был сожжен несколько раз, находился под началом различных правителей – враждебного и враждебного христианского христианства, монашеская гора оставалась центром духовной жизни региона. Продолжение следует

Автор: Валерий Разгулов

Вместе с вами мы сделаем Русинский Мир лучше!

При копировании данного материала, либо использования в любом виде (печатном, аудио, видео) на своих ресурсах, просьба указывать источник https://rusinskiimir.ru/  и автора Валерий Михайловича Разгулова, в иных случаях будем обращаться в соответствующие инстанции (админам соц.сетей, и Суд). Фото использованы из открытых источников интернет пространства.

КАРПАТОРУСИНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦИВІЛІЗАЦІЯ

Архімандрит Володимир (Попадинець), Валерій Разгулов

Вступне слово

«Історія повторюється двічі: спочатку як трагедія, потім – як фарс» (Гегель)

Якась таємна сила притягує людину до свого спадкоємного віросповідання ще й тоді, коли у житті людина уявляє себе цілком звільненою від повчальних застережень Церкви. Релігійне тяжіння виникає в людині не тільки від звички, а в основному є наслідком виховання, а також прищепленої в його душі та наслідуваної від батьків віри в Бога, святість якого переконливо стоїть понад усякого сумніву. Звідціля те тремтливе, любляче притягнення, яке викликає симпатії одновірців. Звідси випливає й живиться та правова недоторканість в ім’я якої одразу же збуджуємось, коли чіпають нашу історичну Канонічну Церкву.

Такі суперечки, навіть провокації породили ворожнечу між людьми, роз’єднали наші народи. Всі так звані агітатори й учасники церковних конфліктів маловірні фанатики і заблуди, вони завжди сумнівались в сутності, істинної пропрабатьківської Церкви, намагались брати горлом на ура. Чвари ще ніколи остаточно не вирішили жодних релігійних питань. Бо якщо Христос вічно правдивий і нетлінний, тоді й свята віра в Нього незгубна й не підлягає жодним природним законам перетворення. Апостол Петро навчає: «А насамперед знайте, що ніяке в письмі пророцтво не припускає особистого тлумачення. Бо ніколи пророцтво не було проголошене з волі людини, лише, ведені Святим Духом, промовляли святі люди від Бога». (2. Петра 1.20-21).

На жаль, зараз, поки що мовчки, спостерігаємо  за тим, як «вовчий світ уже публічно творить погроми православних храмів». (Мф. 10.16). Тому, буде вічним застереження святого Іоанна Златоуста: «Здійснювати розділення в Церкві не менше зло, як й впадати в єресь … гріх розколу не змивається навіть мученицькою кров’ю». (Тлумачення на послання до Ефесян).

Одвічно живе запитання: котре віросповідання вміщує в собі істину й володіє всіма святими скарбами справжнього віровчення? Два шляхи ведуть до Безперечного переконання, один із них – історія, а другий – релігія.

Істрія висловлює непохитне існування Церкви, описує провокаційні напади ворогів Церкви, так званих сатанистів й перераховує безперервну хронологію історичних подій. Її головний зміст – це вияв Божої слави у часі за посередництво Церкви. Історія висвітлює розколи і формування конфесій, називає причини, умови, час та виконавців відколу від первісного віросповідання, тобто Батьківської Церкви.

Релігія протиставить вірування різних конфесій єдиному правдивому й незмінному вченню Спасителя Ісуса Христа і доказує помилковість всіх хто не дотримується Церковних Канонів, зокрема кожного відколовшогося від первісної Церкви.

Саме про це ґрунтовна праця, яка створена на першоджерелах та архівних документах – «Карпаторусинська Православна Цивілізація».

Передмова

Історичне Закарпаття з давніх-давен було багатонаціональним і поліконфесійним регіоном. Недарма багато авторитетних дослідників не безпідставно вважали і вважають, що його історію доцільно вивчати через призму міжнаціональних і міжконфесійних відносин. Звичайно, використовуючи першеджерела, накопичені в архівних установах. На прохання наших багаточисленних читачів, матеріали будуть подаватися в хронології історичних подій.

Згідно з археологічними та письмовими джерелами Християнство мало поширення на території історичного Закарпаття ще до прийняття його в Київській Русі. Авторитетні дослідники (зокрема І Базілович, М. Лучкай, архімандрит Василій (Пронін), протоієрей о. Дмитрій Сидор та інші), пов’язують поширення Християнства грецького обряду з іменами св. Кирила та Мефодія, або, принаймні, їх учнів. Зокрема, протоігумен Мукачівсько монастиря І. Базілович у своєму  історичному дослідженні «Brevis notitia fundationis Theodori Koriatovis», 1799. («Кратки свідчення про установи Федора Корятовича»), стверджував, що слов’яни, проживаючі на південних схилах Карпат, були безпосереднє «привиті» Христовою вірою солунськими братами Кирилом і Мефодієм.

Відомий богослов, протоієрей Іоанн Вучкан писав: «На Закарпатті та по всьому Карпатському краю, Християнство із слов’янськими богослужбовими книгами просіяло в 875 році – на 113 років раніше від Хрещення Київської Русі. Святе Письмо у слов’янських народів читали і богослужіння відправляли повсюди слов’янською мовою (про це окрема глава – автори). Це стало можливим завдяки великим трудам і заслугам святих братів Кирила і Мефодія». (Прот. Іоанн Вучкан, доктор богослов’я // «Святі Брати Кирило і Мефодій» / «Православний Церковний календар – 2012». Хуст, стор. 64).

Зміцнення Православ’я на історичному Закарпатті пов’язують з діяльністю подільського князя Федора Корятовича, якій сприяв розвитку освіти й культури та розбудував Мукачівський монастир, передавши йому у володіння ряд сіл із своїх маєтків. Вважаємо за доцільним опублікувати окремою главою наше дослідження Королівского Євангелія (1401), зокрема, на якій мові він був написаний.

Справжнім бастіоном Православ’я стали монастирі в Грушеві та Углі. Центрами опору унії та латинізації наприкінці ХVІІ – напочатку ХVІІІ ст. стали Бедевлянський, Боронявський, Бичківський, Вільхівський, Драгівський, Кричевський монастирі. Це були не тільки духовні центри, а й міцні форпости оборони прабатьківської віри. Вони були засновані православними владиками Йосифом (Стойкою) та Досифеєм (Федоровичем). Їх діяльність тісно пов’язана з Марамороською православною єпархією (про неї окрема глава). .

Родзинкою цього видання стали малодоступні архівні документи з фондів 64 та 151 Державного архіву Закарпатської області (ДАЗО), вони дають можливість відчути колорит того часу. Адже історія православної церкви на історичному Закарпатті після прийняття Ужгородської унії 1646 року є, можливо, найменш вивченою дослідниками, які завжди відчували певну нестачу першоджерел з цього питання. Тому, зрозуміло, що будь-який документ, котрий висвітлює зазначену проблему (причому не важливо, чи зберігся він в оригіналі або в копії), є унікальним. Зокрема, частково приведений нами оригінал Протокола наради Марамороської жупної Ради наджупана Ладислава про надання пільг священникам грецького (православного) обряду на підставі Декрету угорського короля Матяша від 1479 року. Не оминули ми, повністю публікуємо грамоту короля Угорщини Леопольда від 23 серпня 1693 року про надання чергових пільг щодо законного користування майном та лист Егерського єпископа Георгія Фенеші до єпископа Мукачівського де Камеліса, 1693 рік. Ну й звісно, звернули увагу на те, що 24 квітня 1646 року в Ужгороді тільки 63 з майже 1000 православних священників Константинопольського канонічного підпорядкування заявили про бажання підпорядкуватись Ватикану, повністю опублікував документ, зачитаний в Капітулі, коли єпископ Егерський запросив в Ужгород 63 русинських священників для укладення Священної унії.

Для книжкового видання (спочатку наше дослідження вийде в кількох подачах в електронній версії), готуємо опис, датований 1747 роком під назвою «Роздуми про міста розселення і релігію русинського народу, про його єпископів раннього і пізнього періоду від часів навали гунів у Паннонію». Дослідник його на підставі документів того часу стверджує, що тільки на території Мараморошчини знаходилося 100 населених пунктів , в яких проживали русини, і 8 – зі змішаним населенням валахів та угорців. Іншої думки відомий російський дослідник Олексій Петров (1859-1932), якій спирався на державний перепис 1773 року. В книжковому варіанті він теж буде надрукований. Крім того, оприлюднемо листи русинського дослідника, автора унікальної граматики Андрія Дешко (1821-1874) до єпископа Василія Поповича (1796-1864).   До слова, зауважимо: в ті часи на землях Угорсько королівства національність русин в офіційних документах на латиниці писали «рут(с)ен» – як латинська транскрипція слова «русин». До речі, Мукачівська єпархія в часи папи римського Климентія ХІІ обіймала такі жупи Угорщини: Спиш, Земплин, Шариш, Гемер, Боршод, Абауй-Торна, Саболч, Сатмар, Унг, Берег, Угоча, Мараморош.

Східний обряд та Православна Віра були збережені, незважаючи на шалений тиск влади, особливо в часи імператриці Марії Терезії, завдяки віддаленості деяких населених пунктів та їх важкодоступності, особливо на Мараморощині. А ще завдяки просвітницької діяльністю деяких греко-католицьких священиків, зокрема полеміста Михайла Андрелли (1635 – 1710) та отця Іоанна Раковького (1815 – 1885). Останній мав шалений вплив на відродження Православної Церкви. Про це та про інше в нашому досліджені.

Латинізація краю та боротьба з нею

Після татарської навали, в другій половині ХІІІ століття, історичне Закарпаття, як і вся Угорщина, опинився у страшних руїнах. Спаленими та зруйновані були не тільки церкви, монастирі, але й майже всі села. В цих важких умовах угорські королі Бейла ІV та його син Стефан V взялися за заселення нашого краю. Інтенсивно цей процес проходив в західних районах краю в Бережській, Угочанській, Земплінській жупах, які заселялися угорцями та колоністами з Саксонії та інших регіонів Німеччини. Разом з ними заявилося багато монахів латинського обряду та ксьондзів. Із створених ними осередків вівся наступ на ослаблене православ’я.

Перші анклави католицизму з’явилися на історичному Закарпатті наприкінці ХІ ст., коли певною частиною наших земель уже заволоділи угорські магнати. Передусім це була територія сучасного Берегова. Згідно з грамотою від 1098 року, вона належала брату угорського короля Коломана, а після його смерті – синові Ламперту. Останній на початку ХІІ ст. заснував тут місто Лампергаза («Дім Ламперта» з перекладу з угорської). Саме сюди було запрошено колоністів сасів, які після смерті Ламперта, успішно господарювали тут, а місто перейменували в Лапертсас (назву Берегсас місто отримало в 1507 році).

З приходом угорців і сасів почалася активна латинізація краю. В ХІІІ ст. був побудований в романському стилі кам’яний католицький собор. С тої, первинної будови, мало що залишилося, адже храм багаторазово перебудовувався (дослідники і зараз сперечаються про справжню його назву). З другої половини ХІІІ ст. колоністи поселяються у Севлюші (Виноградові) столиці Угочанської жупи. Цей населений пункт разом з комітатом був королівським доменом, на теренах якого ще довго заселяли гостей (hospites).

Колоністи із Саксонії та Баварії з’являються в ХІV ст. – в Хусті, Вишкові, Тячеві, у селах Сасівці, Бедевлі. Всі вони отримали тут землі, а також право на самоуправу. В кожному населеному пункті поселенці споруджували храми, частина з яких збереглася до наших днів. Вони мали не лише задовольняти потреби поселенців, а й здійснювати окатоличення місцевих православних русинів, які прийняли цю християнську віру візантійського обряду ще до розколу церков на православну и римо-католицьку в 1054 році.

У середині ХІ століття вісім північно-східних комітатів Угорського королівства: Абауй, Боршод, Гевеш, Заранд, Земплін, Саболч, Солнок та Унг, входили до Егерського єпископату. А в ХІІІ столітті до них приєдналися новостворені комітати Берег та Угоча. Наприкінці ХІІІ ст. у 1299 році Егерський єпископ отримав грамоту від короля Андраша ІІІ з дозволом поширити свою юрисдикцію на територію Марамороського комітату. Згодом цей комітат, а точніше його католицькі парафії відійдуть під опіку Ередельского (трансільванского) єпископа. Відтак у північно-східній частині королівства з’являються чернечі обителі, зокрема орденів св. Домініка, братів менших (францисканців), св. Павла Відлюдника (єдиний католицький орден угорського походження) та інші. (Валерий Разгулов // «Музей Легоцкого»/ Ужгород. Литературно-краеведческая серия «Карпатской панорамы». 1997 г. Вып. 2 стр. 18)

Щодо впливу кирило-мефодієвській традиції у розповсюдженні Християнства на історичному Закарпатті настільки великий, що навіть папа Іоанн Павел ІІ у своєму Апостольському листі з нагоди 350-річчя Ужгородської унії наголосив: «Якщо Ужгородська унія йде по шляху рішень Флорентійського Собору, то зовсім резонно буде розглядати її також у контексті тісного духовного зв’язку з місією слов’янських Апостолів, святих Кирила і Мефодія, проповіді яких розповсюджувались з велико-моравських земель аж до Карпатських гір». («Апостольській лист Римського Архієрея Іоанна Павла ІІ з нагоди 350 річчя Ужгородської унії». Cíttá del Vatícano, 1996. с. 5).

Але, щоб бути остаточно переконливими, що християнізація Великої Моравії та Карпатської котловини Апостолами мала лише пряме відношення до нечисленного, хоча й переважаючого слов’янського населення Верхнього Потисся, необхідно провести додаткове –  ретельне, зважене дослідження.

Друга хвиля активізації католицизму серед русинства краю припала на ранній період правління королів нової династії Анжу, яка утвердилася в Угорщині після смерті останнього з Арпадовичів Андрія ІІІ (1290-1307). На престол запросили одного з правнуків Стефана V – Карла Роберта (1308-1342). Католик Карл Роберт привіз із собою з Італії чимало знаті, в тому числі монахів, що зміцнило позиції Ватикану в державі.

Те, що представник Анжуйської династії опинився на угорському королівському престолі, явище не випадкове. Справа в тім, що хоч угорські королі з ХІ століття вважалися католиками, значна частина їх дотримувалась грецького християнського обряду. Прикладом може бути передостанній Арпадович – Стефан V, який був зятем візантійського імператора і твердим, послідовним прихильником православ’я. За таких умов латинізація Угорщини гальмувалась, а це не відповідало бажанням (цілям) Ватикану.

Після невдалих спроб папи Григорія Х примиритися з Константинополем в 1274 році і папи Мартина ІV в 1282 році, стосунки між двома християнськими центрами, й до того напружені, значно погіршились і завершились розривом (розколом). Михайло Лучкай в «Історія Карпатських русинів», в Першому томі, так характеризує стосунки, що склалися в ХІІІ столітті між двома християнськими світами Угорщини: «Папи будучи неспроможними перенести розкол (мається на увазі вже згаданий 1054 рік – автори), намагалися викоренити грецький обряд, заманити на латинський обряд грецьких віруючих, тому за допомогою своїх послів заохочували як королів, так і єпископів – нищити грецький обряд. Не дивно, отже, якщо і королі і єпископи… для цього вважали відповідний засіб не дозволяти грекам жодного єпископа, до неосвічених і невіруючих посилати латинських пресвітерів». І далі Лучкай робить дуже важливий висновок: «Таким чином, поступово не тільки місцевості, але й провінції, населені русинами та греками, були зроблені латинськими». Отже, використавши кризове становище в Угорщині, викликане припиненням існування династії Арпадовичів, Ватикан свою стратегію реалізував на свою користь шляхом насадження на угорський престол войовничого католика. І це йому сповна вдалося.

Русинське населення активно виступало проти політики мадяризації та окатоличення краю. У 1315 році Земплінський та Ужанський наджупан Петро Петрович підняв підлегле йому населення на повстання. В прокламації «До всіх слов’ян і руських кріпаків» він закликав до непокори, «бо король, як приверженець папської партії, хоче все златинизувати». (Иреней Кондратович // «Исторія Подкарпатской Руси». Для народа./ -Ужгород. 1924 г. с. 31-32). Опір русинів придушили тільки в 1321 році, після того як було вбито Петра Петровича. Протести однак не припинилися. Карл Роберт, переконавшись, що наскоком русинам католицизм не нав’язати, змінив тактику. Він почав запрошувати з Італії сановників, з допомогою яких розраховував продовжити окатоличення русинів підступно, методично, поступово. Для цього була суттєва підтримка. В 1322 році, на його запрошення, приїхала родина Другета. Цей королівський знатний васал та його нащадки, що прожили в нашому краї до другої половини ХVІІ століття (останній Другет загинув у 1684 році), отримали від Карла Роберта і його наступників великі маєтки з містами на Земплінщині, Берегівщині, Ужанщині. Їм належав і Ужгородський замок. Протягом ХІV-ХVІІ століть цей і інші подібні їм клани зробили немало для поширення католицизму серед русинського населення.

Ще активніше проходило окатоличення краю при наступниках Карла Роберта – Людовікові Великому (1342-1382 рр.) та його молодшій доньці Ядвізі. Іреней Кондратович у згаданій книзі пише, що Людовік – «вірний син католицької церкви» – «огнем і мечем переслідував у Березькій та Марамороській жупах живущих там схизматиків…». (Там же с. 33).

У середневічних джерелах терміни «Християнство» – «русини» – тотожні. Адже за католицькою ментальністю того часу – русини, як і валахи вважалися «схизматиками» і не сприймалися, як справжні Християни. Більш того, 12 березня 1370 року папа Урбан V відводить місце русинам між греками, вірменами, куманам (половцям), скіфам і т. д., яких вважав «невіруючими націями зі сходу та півночі», серед яких монахи-францисканці «возвещали слово Господнее». (Владимир Фенич // «Грушевский и Мукачевский монастырские центры религиозной жизни русинов и валахов северной части Венгерского королевства в период до начала Реформации»/ Ужгород. Издательство Валерия Падяка. 2018 г. с. 101).

Незважаючи на намагання окатоличити наш край, мадяризувати і онімечити його, незважаючи на зміцнення королівської влади на місцях за рахунок додаткових повноважень комітатским чиновникам та суддям, асимілювати русинів не вдалося. Причину цього слід шукати як у внутрішніх, так і в зовнішніх політичних подіях, що розвивалися у другій половині ХІV століття. Мається на увазі 1386 рік, в якому Ягелло-Владислав одружився на Ядвігі, польській королеві, донці угорського короля Людовика Великого (1342-1382). Цей династичний шлюб, роз’єднав не тільки карпатських русинів, але й впливове королівство на дві держави – Угорщину та Польщу, політичні цілі та завдання яких частіше були розбіжними. Розірвана внутрішніми і зовнішніми протиріччями, угорська влада у пошуку шляхів реалізації подальшого закріпачення русинів та розв’язання їх релігійних проблем, змушена була лавірувати між різними політичними силами та центрами впливу.

У цій, здавалося б, безвихідній ситуації для карпатських русинів, неоціненну роль зіграв подільський князь Корятович – наймолодший з чотирьох синів Коріата, брата литовського князя Ольгерда.

Князь Федор Корятович. Нова хвиля православья

Відомий дослідник церковної історії нашого краю, людина енциклопедичних знань, поліглот, архімандрит Василій (Пронін), дав Корятовичу (Коріатовичу) таку характеристику: «Для истории Мукачевской епархии приход и деятельность здесь кн. Феодора имеет особо-важное значение. Внук Гедимина, сын Кориата, князь Феодор постройкой храма в Мукачевском монастыре и покровительством Православной Церкви положил основание центра будущей Мукачевской епархии». (Архимандрит Василий Пронин // «История Православной Церкви на Закарпатье»/Мукачевская епархия. Ужгород. 2009 г. с. 105-106).

Завдяки саме Федору Корятовичу, його гнучкій політиці й дипломатичному тактові вдалося не тільки перешкодити асиміляції русинів, зберегти їх прабатьківську віру, а й створити хоч і не велике, але економічно і духовно спроможнє мукачівське православне «князівство», яке користувалося в Угорському королівстві широкою автономією. Навколо особи князя точилося багато дискусій. Дебатувалися питання про мотиви його приходу в наш край, про кількість людей, які приїхали з ним. Були різні точки зору, а то й домисли.

Більш правдоподібною є концепція: Корятович покинув Поділля під тиском литовського князя Вітовта. А подався до Угорщини тому, що раніше допомагав очільникам королівства воювати з татарами. Таким чином прихильність до Корятовича забезпечила йому надійне пристанище. Королю Жигмонту Люксембурзькому (1387-1437), який доводився йому племінником, при його допомозі вдалося пом’якшити конфронтацію між угорцями і православними русинами.

Як бажаний гість Корятович дістав у довговічну власність Мукачівський замок з околицею та Татрансько-Бескидську Маковицю. Крім того, титул «Князь Подільській та пан Мукачівський, управитель Мукачівського замку». (Тому, невипадково, йому встановлено пам’ятник саме на подвір’ї цього замку, на фото). На гербі князя був великомученик Георгій, який вбиває змія. Довір’я короля до князя настільки безсумнівна, що він доручив йому, як управителю Хустського замка, доглядати за виробництвом соляних копалень в Мараморощині.

Згідно з останніми дослідженнямиї, вважається, що Корятович приїхав в наш край не в 1360 році, як це трактувалися у деяки публікаціях аж до початку ХХ століття. Справа в тому, що в 1420 році монахи Мукачівського монастиря, домагаючись прав на монастирську власність, сфабрикували грамоту, нібито написану у 1360 році. До речі, її вперше опублікував Міклош Шмітт у 1763 році. Він вважав цю Грамоту достовірною. Справжню дискусію навколо неї відкрив ще в 1785 році трансільванський католицькій єпископ Ігнац Баттяні. Виникла вона на фоні сумніву щодо доцільності самостійності Мукачівськох єпархії, а одним із аргументів: грамота Федора Корятовича, за його переконаннями, є фальшивкою! Це ствердження не могло пройти непоміченим повз єпископату щойно канонізованої греко-католицької Мукачівської єпархії й особливо управителів Святомиколаївського монастиря. Як наслідок, протоігумен цього монастиря, відомий історик Іоаникій Базилович, публікує відгук на книгу Ігнаца Баттяні, відому: «Brevis notitia…», де встає на захист достовірності грамоти Корятовича. Для кліру Мукачівської єпархії, здавалось би, назавжди закрив цю тему. Крім того, він поставив під сумнів грамоту Яноша Корвіна від 1493 року, на яку опирався граф Баттяні, проголосивши її підробкою.

Питання достовірності грамоти Корятовича, знову з’являється після виходу у 1881 році унікальної трьохтомної «Монографії Березького комітату» Тиводара Легоцьго. До слова, у 1994 році, один з авторів цього дослідження перевидав її власним коштом. Звичайно, Легоцький знав, про всі перипетії навколо цієї грамоти і наголошує: «Дійсно, цей написаний на пергаменті документ з першого погляду викликає підозру, бо окрім того, що пергамент незвично товстий, грубий, неправильної форми, такий, ніби його зрізали з обкладинки якоїсь книжки, письмо, яке вицвіло і складається з великих букв, скоріше вказує на наслідування грамот ХІІІ, ніж ХІV століть. На це вказує і скорочення слів. Але підозру ще більше підсилює та обставина, що на ній немає печатки…». Цю тему продовжив відомий російський вчений Олексій Петров, з яким був знайомий Легоцький. У своїй праці «О подложности грамоты князя Теодора Корятовича 1360 г. Критические замечания (с палеографическим этюдом И. Холодняка» (СПб. 1906 г.), він подає фотокопію грамоти Корятовича, текс грамоти Яноша Корвіна, текс грамот, у яких мова йде про Корятовича, а також розлогу статтю досліджень московського дослідника І. Холодняка про палеографічні особливості грамоти Карятовича. Через три роки, у 1909 році, виходить фундаментальна праця Антона Годинки «Історія мукачівської греко-католицької єпархії» на угорській мові, де автор приходить до того ж самого висновку: Грамота Корятовича – фальшива.

Найімовірніше, що Корятович приїхав в наш край в 1393 році весною (хоча є і дати 1397-98) й було з ним не з 40 чи 400-тисячний загін переселенців, а зі своєю невеличкою кількістю близьких, прислугою та охороною. Що стосується часу, коли був заснований монастир, точних даних немає. Прийнято орієнтовно вважати, що Корятович помер у 1414 році, невідомо також місце поховання князя та його родини. Хоча Юлій Жаткович висуває версію про поховання Корятовича (1414року) в церкві в монастиря. З другого боку, Іреней Кондратович дотримується концепції, що монастир на Чернечій горі засновано в 1414 році, а це виходить – уже після смерті Корятовича. Споруда монастиря була з дерева – скромна, не громіздка. Анатолій Кралицький в опублікованому в «Слові» 1874 року «Літописі» розповідає легенду про Корятовича. Мова там йде проте, як на князя на Чернечій горі напав змій, що «хотел его поглотити». Корятович покликав на допомогу святителя Николая з обіцянкою побудувати на його честь храм. Змія було переможено. Корятович, йдучи вздовж Латориці, вибирав місце, де побудувати храм. Раптом він побачив серед бурної ріки ангела, який указав йому на Чернечу гору…

Кам’яна церква, яка існує в монастирі зараз, побудована молдовським воєводою Константином у 1661 році за часів православного єпископа Іоаникія Зейкана, а кам’яні споруди монастиря зведені ще пізніше, за часів єпископів де Камеліса та Бізанція (ХVІІІ століття). Однак білі плями в історії діяльності Корятовича, які залишаються на сьогоднішній день нерозв’язаними, не повинні применшувати місце та роль князя в долі русинів краю та монастиря на Чернечій горі.

 Дуже цікава, на наш погляд, обґрунтована версія щодо цієї грамоти 1360 року, кандидата історичних наук, на той час директора Державного архіву Закарпатської області Михайла Делегана, яку він виклав у своїй праці «До питання щодо оригінальності (достовірності) грамоти Федора Корятовича 136О року» (її можна виділити, як одну з найкращих, з його багаточисленних публікацій). До слова, йому вдалося ретельно ознайомитися з фотокопією цієї грамоти, яка знаходиться (зберігається) в Державному архіві Словаччини. Історик-архівіст писав: «Серед прихильників достовірності грамоти 1360 року досить поважні дослідники І. Базилович, Г. Бідерман, В. Гаджега, І. Дулішкович, Ю. Жаткович, М. Лучкай та інші. Окремо стоїть архімандрит Мукачівського Свято-Миколаївського монастиря Василій Пронін, якій у своїй праці «История Православной Церкви на Закарпатье» слід за Олексієм Петровим допускає: «грамота є перекладом, зробленим монахами …в ХV або ХVI стол…». («Наукові записки Богословсько-історичного науково-дослідного центру імені архімандрита Василія (Проніна)» / Видавництво «Карпати» 2012 р. № 1. Вказана праця стор. 164).

На підставі вивчення рідкісних раритетів, в тому числі й архівних джерел, закарпатський вчений зробив висновок, з яким важко сперечатися. Він доводить, що: «на підставі аналітичних висновків ми можемо стверджувати з цілковитою впевненістю: усі крапки над «і» у вирішенні цього питання були поставлені професором Санкт-Петербурзького університету О. Л. Петровим…». (Там же. стор. 165). Тобто, визнав її підробкою!

І хоча, ця грамота вважається підробкою, створеною, навіть, за деяким джерелам у ХVІІІ столітті, ми, вважаємо, що варто надрукувати її у перекладі з латинської на російську мову, який бездоганно виконав архімандрит Василій (Пронін). Отож:

«Мы, Божьей милостью /Великий/ князь Мукачевский Федор Корятович, являющийся в настоящем и обозримом будущем, единственным /правителем/, намереваемся сделать ряд распоряжений, которые с похвалой отзывались бы о наших деяниях, а также /подробно рассказывали бы/ о Монастыре Святого Николая и о нашем древнем городе Мукачево, который /с давних пор/ выказал свою приверженность к греческой или русской /русинской/ вере и нравам: и тем русским /русинским/ монахам, основавшим /монастырь/ и поселившимся /здесь/, являющимся /там/ опорой всех русских /русинских/ монахов, из наших вечных владений передать в /дар/ две собственные деревни «Бобовище» и «Лавки» вместе со всеми /выгодами/ и повинностями, ведущими свое происхождение с древнейших времен, и /от более поздних решений/, которые должны выполнять, и это касается /передачи/ каждого десятого плода и виноградной лозы, а также /протекающей/ через /окрестности/ «Бобовиш» обязано отдавать /тем же/ монахам шесть свиней, а от поселения «Лавки» ежегодно /пять/ свиней, затем отдавать десятую гроздь винограда с горы «Иван» и точно такую же, с горы, называемой «Ламчовка» («Ловачка») в окрестностях города Мукачева, а также из /фруктовых/ садов на холмах от горы «Лемчовка» до Монастыря; это же касается и виноградников, расположенных в низине, которые должны быть описаны и ограждены; затем еще каждый десятый плод и остальные /плоды/ с поля, застроенного /загородными/ домами и называемом «Оросвигово» в окрестностях того же Мукачева напротив Монастыря, причем вся эта /местность/ должна быть описана и также ограждена и /также/ еще жители «Оросвигова» обязаны отдавать ежегодно /тем же/ монахам семь свиней: также от владельца Мукачевского замка и /его ремесленников/, передавать /монастырю/ по 10 коблов (один кобел дорівнювався – 96 кілограмам – автори) плодов, столько же пшеничной /муки/ и четыре бочки вина, сто /мешков?/ соли, и сто флоринов: и также передать все эти права навечно и безвозвратно в держание и собственность названного Монастыря, где для облегчения его защиты, мы устанавливаем место нашего торжественного погребения…». (Архимандрит Василий Пронин // «История Православной Церкви на Закарпатье» /Мукачевская епархия. Ужгород. 2009 г. стр. 461-462).

Примітка: в латинському тексті дійсно є слова «Orozvijg», що переводяться, як «русский».

Ми, ж, в свою чергу, в якості ілюстрації, скористалися фотокопією грамоти Федора Корятовича, вона зберігається у ДАЗО в Ф. 151. Оп. 25. Спр. 8. Арк. 1-2. Копія виготовлена Олексієм Петровим у 1891 році.

Слід зазначити: більша частина володінь князя Корятовича знаходилась на території Егерської римо-католицької єпархії, яку заснував св. Стефан, король Угорщини. Тому б латинські єпископи не дозволи йому будувати православний монастир. Віруючий князь, безумовно, дбав для задоволення власних і сімейних релігійних потреб. Цілком правдоподібно, що, може, й не заснував Мукачівський монастир, але турбувався про матеріальне забезпечення уже існуючого. Напевно, завдяки цьому збереглися сере його монахів пам’ять про свого добродія. Це видно з того, що згодом стали складатися грамоти від імені князя і про його пожертвування цьому монастирю, і, навіть, про заснування. (Валерій Разгулов // «Федор Корятович «прописався» в Берегові» / «Берегово» 17 грудня 2010 р.).

Поява Федора Корятовича, що сповідував православ’я, не могла обійти політичну ситуацію, в якій опинилося карпаторисинське Християнство на історичному Закарпатті на стику змін королівських династій в Угорщині. Хоч Корятовичи не пустили глибокі коріння в нашому краї, зате справа, розпочата князем, знайшла своє продовження в діяльності заснованих ним і його соратниками більше трьох десятків монастирів, зокрема в Бедевлі, Драгові, Горінчеві, Репнинному, Прислопі, Вільхівці та інших. Руїни цих будов зберігалися до кінця ХІХ століття. Однак першість залишилася за Мукачівським монастирем. Іреней Кондратович писав про цю святиню: «Сей маленький монастир, стався джерелом нашої духовної церковної і світської культури. Цей монастир давав нам єпископів, священників на протязі багатьох віків, отці Василіані зберегли чистоту нашого східного обряду». (Иреней Кондратович «Исторія Карпатской Руси для народа». с.39).

Незважаючи на те, що за час свого існування монастир кілька разів був спалений, знаходився під началом різних властителів – ворожих і неворожих карпаторусинському Християнству, Чернеча гора залишилася осередком духовного життя краю.

Далі буде