ЛЕҐЕНДЫ СТАРОГО МАРАМОРОША
(Леґенды – приказкы – оповідкы)
«ЯК УМЕРЛЫЙ ЧОЛОВІК ДО ЖИВОЇ ЖОНЫ ХОДИВ»
Слава Исусу Христу — Слава Навікы Богу, вать…
Дай Боже Доброй Днины — Дай Боже Здоровля честована чиляде!
Як молитва до Господа «Отче Наш» Добрый сохташ од нашых вірных предков якый сокотиме до днись.
Ися правдоподобна легенда переказовалася из рода в род у каждюй русинськуй файті ипиниць час много перетер из того, но што ся встало овто туй ся й дало.
Ийсе ся стало дуже давно у долині горной Тисы сідого Марамороша.
У нашум русинськум селови нашої срібляної карпаторусинської земли у давні часы коли живот простого чилядника русина быв тяжкым і скрутым жилося як ся могло.
Жив быв єден молодый ґазда звали го Щефан устудоватый тай мав си за жону роботящу ґаздиньку Маріку, побралися і пала їм ся од тюткы Фіці не величка стара хыжчина из торназом учинена из дубового бруса крыта шынґльов, хлів діля худобы из боку кошара діля вуцьок тай куз, колышня на дрыва из плах а за колышньов мудра пивниця буркована из тисянського тяскуника умурована якымась майстрами вандруниками тым брильом Бог знає коли.
Попри сего мали ще малый млин из валилом на потуці яке ся фурт казило деся водило повно дуговатого струга из чого мали не абы якый прожиток-кильчих. Каждый чилядник дашто приносив увмісто цовлинґу, простяча не дуже й мали у овты часы грийцарю, та пак и несли каждый што могли і што было обы спікльовати зерно на муку, вать упольокати велахы, джергы вать домоткані покровці у валиловськуй піннуй фыркотящуй крутели.
Мали й земли читаво «ґолду», за яку Тячуськым панам платили коблину, тай не малу, та хосновали як тому подабат каждый дарабчик, увтот тяжкый час чилядь сеґіняшня жили як могли ко як муг а не ко як хотів.
Земля ся каждый гуд гнойила ато й по два раз, масным маржинськым гнойом, якого было фурт пуд хлівом читаві пласты завто й уддячовала нашому чилядникови усяков усячинов і багатов городинов. Мелаями, ріпов, фасульов, бураком, дыньов, цибульов, часныком, огурком, парадичков, пахнячым укропчиком тай ище много чим. Трудиш тай маєш як ся каже…
Рясні яблони, груші, сливы, розчахалися по буйных ухоженых ґаздувскых садах.
Каждьоднишня робота што заморьовала до семого пота не давала умерти из голоду простякам, земля про сийсь народ фурт родила хосенный урожай, мали фест у ізлишестві брынзы молока сметаны мняса солонины и всього што Бог даровав за ни легкый упертый труд, бывало што й пудзаробляли на базари у Тячові вать Сиґоті, там могли у жиду які там мали личні манафактуры дашто уміняти вать прикупити…
Так і жили саракі. Діти не мали —чомусь не дав Бог.
Ни далеко за другов ґруньов жив Щефанув шовґор Петро, Марічин брат, жив сам, жона го лишила куй го швабы забрали на войну, зобрала нагле из хыжи усі пожиткы які туды обоє нажили, дітий обох за руку і галадила до Урмезива до матери а пак ся уддала за старого нидуйдавого пысляковатого новтароша, тот ї зчаловав давно, ще куй ся нанимала до нього служницьов, из ним і найшли на оборозі другоє дітинча так што Петро й гадкы не мав. Жив самый як сирохман пудзаробляючи то туй то там та пак часто заходив помочи зятьови Щефанови у ґаздувстві, бывало нанимався на цілый тыждинь у Тячово до жида на роботу од якої хосна ніґда не было бо жид быв скупый і платити не хотів, давав Петрови яке ніяке їдло і вся платня.
По ниділях Щефан из Маріков до днины красно удіті у ручно чіпковане из домотканого полотна шматя, обуті у чіношні кожані постолы пиловали на службу Божу!
Спущаючися дулу филиями попри мелаї попри потук пак попри старый зарослый ожиньом тимитув ид давнюй церькви што при манастыри де служив колись юй отиць, обы молится Господу Богу як тому подабат, дяковати за каждю прожиту днину, здоровля і дары які ся їм дали, які приобріли. Без Бога й не до порога.
Уберталися думу у полудне весилі радуючися житьови и туй чистуй любви што цвила помежи них. Читаво ся любили но дітий мати не могли.
Пуд крутов горов за зворами смерековый выгнутый уд вітра ловґош де росте при сонячных лучах налите янтарьом сочне солодке грезно, ийзабела из кадарьков из якого пак чинится пахняче черлене вино, розлите по дубовых ґелетках половину из якого повезут манахам на манастырь до Грушова, де го уміняют на свіжо умняцьканый посоняшниковый олуй тай поґачі які пахнут далеко-далеко на кіломийтры од Менчула ань до самой грубой і величной уд той не повторимой красоты — красоты нашой рудной Руськой горы, што мадяре называют на своюй бисіді Говерлов студенов лийдянов горов.
Грушувскі манахы знаются бізувно на тому ділови, на олуй тай поґач туй идут приобрісти не лишинь русины, ай мадяре, волохы тай иньшакый чесный Божый народ што здавна помежи нас туй жиє, не далеко по варишах і селах.
Мараморош май велика жупа за Австромадярськой манархії, туй было всього… Безкраї мішані хащі де дост усякої звірькы тай дикой птиці, студині быстрі рікы потуча і родникы повні усякой живной рыбы, буркуты булькотят кирницями увздовж доруг а у Златуй Слатині на тот час была май груба у Мараморошськуй долині копанка де ручно копали біле злато суль, названа дівчачым имньом Конигунда, сяк звали доньку мадярського короля Бийлы якый частинько туй любовав приходити на вадаску што про вадасу ніґда не была задарішньов.
Соли тай ропы у сюй долині было читаво по всюды. Такый субі земный Рай — што годовав тай годує сийсь бідованый народ, народ што ся гордо кличе од свого предка од діда-прадіда карпацькым русином.
Наша русинська суль из Марамороша смачно солила увсю Європу яку бокораші Тисов на бокорах сплавляли до Солнока а удтідь пак урвом ся смычила бідоваными прихожанами сиротюками до самого Рима бо увсі путя як казали давно, сходилися там.
Щефан быв не дуже убагливым чоловіком, айбо добрым, любив вандрувницькі співанкы.
Ей винко, винко черленоє,
Ко тя буде пити,
Ко тя винко буде пити,
Як я пуйду в зимлю гнити,
Гей я гой!
Правді быти із дітвацтва мав хыбу на здоровля, тот битюх передав муся од його вутця, няньо му мав иппин таку саму хыбу што го ийзіла у молодому віці куй Щефанко быв ище у пеленках.
Овта паскудна хворь – задуха точила го каждый динь усе май читаво ай ї ся не мож нияк позбыти, ани уводному коргазі не было од ниї спасу.
У сякый час Маріка фурт наспівовала сумні співанкы:
Йой Щефене Щефаночку,
На тобі ружечка,
Боліла ня тай щей буде,
За тобов душечка.
Ой я красні співаночкы,
Й не позабывала,
Що ня мамка навучила,
Як ня колысала.
Як ня мамка породила,
Тай позолотила,
Вбы я свого суженого,
Читаво любила.
Русины из давна мали сохташ паровати субі деривища.
Каждый субі у пуслідню путь ручно майстровав домовину яка пак ждала свого шору на пуді на тот час коли надыйде овта година.
Такый быв порядок, яке сь субі учинив у втому тя й попровадять у вічность на тот світ.
Щефан субі удяловав из сухой дубовой фошты што ся закрывало увзуб на чопы, у притисянськых русинськых селах сякый сохташ быв из покон віка.
Житя ошпарьом кыпіло жили не тужили, ай фурт бановали бо не мали діточок та од сього ся обоє йзідали.
На всьо воля Господа! Казав Щефан сідаючи у хыжи за стул. Перед тым обизательна молитва «Отче Наш» пак погар свого домашнього вина, лишинь так имнялися до фрыштика, бо пак бы ити на обыстя де ждала проклята тяжка робота.
Маріка была доньков Юры подертого, церькуника-паламаря якый умер у хащи заготовляючи сухе жирдя сухостой обы пак извести волами дулу ид хыжи, та межи чилядьов ходила така бисіда што гій бы убила го там якась ґута, страшна смирть. На самум ділі лиш Бог сятив быся знає як то ся стало, бо тіло так ій не найшли, бизувно го звірота яка туды замордовала вать роздерла.
Ци ярь на двурі ци осінь Щефанко од битюга бідує, дыху ниє і спасу тоже, нич не помагат.
У сийсь час Маріка гій мула робит мотат за двох, тягне сарака ай розрыватся у слызах никаючи як кінує любимый юй муж. Ходила сама у хащу збирати дикый мед, сушила ґозы из якых пак чинила мужу лік од якого му бывало крехты полівляло.
Тай туй пришло літо, довкола всьо зазеленіло зацвило, фрішнота…
Маріка ся до днины подала до Хуста на базарь обы купити буголячого молока што несла там чилядь из Велятина без якого Щефан ни муг быти ани дня, так го читаво любив. До нидавна ходила до Урмезива там буголу фест, но сталася из нив пришта по дорозі стріла стару циганку та овта юй навінчовала велику біду станеш каже скоро нибого молодицьо удовицьов, вун уд тя умре но буде до тя приходити обы з тобов жити. Идеш на грома обы тя побив циганко удтяла юй Маріка та од того бурш там и не ходила, но убернувшися из Хуста прийшла думу і застала свого Щефана мертвым на подлаши пак спомнила слова старої куструбатої циганкы яка фурт файчила піпу і порозуміла што овта ї вучасть не минула. Куплянка з молоком вупала из рук і вуллялося залившы стелині из каминя піщаника ґарадичі. Присівшы на подлаш коло мужа Маріка читаво заревала. Господи муй Боже… — Господи! Пак зашто сяке мині Боже муй Боже. Щефанови было всього 45.
Посходилися близькі і сусідове спомочи у приготовлениї до похорона, Циль кривоокый из пуд Бущиньського горба из Петром помыли тіло привділо го у шматя яке ся удівало сугубо лиш на сяткы, гепнули ним у деривище, нно… Туй го маєш, запалили свічкы і зачалася молибінь. Давно похорон справляли лиш на тритю сутку послє смерти, отспівали як тому подабат і повезли на возі у темитув аж под саму Капуну і там под коравым грабом загребли поклавшы му тесаный дубовый хрест.
Покойся з миром Щефане дорогый…
Справили комашню і всьо.
Сяк Маріка стала удовицьов было юй читаво тяжко бо нияк ся не могла измирити из тым што Щефана бурш ниє, ниє го! Усталася сама бідуля бідовати коло такого великого ґаздувства, што чинити? — Што типирь чинити? Йой Щефане Щефане на когось ня лишив? Человіче любый, на кось ня лишив?
Та што типирь маю чинити?!… Помилуй ня Господи, Щефане вбернися ид мині… Вбернися, вбернися Щефане ревала як дощь Маріка. Но чилядь ї придупреждала не реви так, ай варуйся од того бо вун ся вберне… Не слобудно так ревати… Не слобудно.
Но Маріка не могла удержати слыз.
Сіла тай думат си як жити дале?
Туй половину худобы яло бы спродати бо сама ся не справлю думат си. Банованя за Щефаном рвало юй душу й серце каждю минуту.
И туй по прошествиї дивьятин на обыстю зачали проісходити якісь нипонятні дивні діла, якась страхота і фурт лиш попуночи аж докы не запіют кугуты.
Причувалося Маріці што по двурци кось ходит, удпират хлів, лускат, скрепче, цорконит тай худоба стала быти не спокуйнов од того, коровы ймили у пуночи рыкати, волы ймили дупцьовати, вуцькы перепужені у кошарі збилися у оден ракаш, коні рыгочут гий бы здуріли, а старый клепоухый пес Дунчі урвався из кованого ланца галадив дись навхтема.
Другой ночи стався ище май страх, Маріці ся зачуло гий бы кось ґаздує по хыжи, а пак гий бы кось из нив лігат у постіль і спит так гі человік із жонов, од того лячного страху до самої днины лиш молилася айбо толку од того ниякого не было. Палила свічкы но свічкы таке гий бы кось задував из страшеннов силищов, а на рано всьо ставало на свої міста таке гий бы нич і не было, гий быся нич і не стало.
И сяк было за цілый тыждинь, а пак і на другый докы Маріка не розказала братови Петрови якый ся каждый динь навідовав обы даштось помочи сестрі по хозяйству. Иди небого у манастырь до Лукы провидця каже Петро, тот ти порадит што тай як маєш чинити.
Маріка од страху обідньов днинов у читвирь побігла у манастырь обы там казати што ся діє у ниї на обыстю тай у хыжи, та коли манах стариць вислухав Маріку тай каже юй, слушай чадо ты маєш велику біду, біда твоя єсть у тум што твуй недавно умерлый человік приходит до тебе обы жити з тобов…
— Маріка зумліла од учутого, стариць подав канчув студеной кирничной воды…
— Пей чадо!… Пей!
— Не бойся нич!.. — Господи Помилуй, Спаси Господи — Господи Помилуй!!!
— Не бойся кажу ти!… Не бойся!
Та што маю робити укажте ми отче. Што мині робити як быти?
И стариць каже єй: Маєш стати молодицьов а твой брат Петро женіхом діля тебе.
Та што вы таке кажете отче… Найся не приказує, Господи заваруй што бым жила из свойым роднім братом? Тать ци овто не гріх?
Не гріх кажу ти чадо — Не гріх, бо жити из ним не потребно, не мусиш жити из ним, но мусиш из ним стати женіхом і невістов.
Уразумелась што толкую тебі чадо, мусиш… Ты і брат твой Петро женіх і невіста.
Сей ночи у пуночи одіньтеся парадно як женіх і невіста, сядьте у хыжи за стол і запаліт три свечі і ждіть, послє пуночи он явится у людской подобе… Грозный і сердітый од ярости, но ты не бойся нич, когда он до тебе заговорит голосом отвітиш єму спокойно, роби што сказано і указав Маріці на двирі, иди с міром чадо і не бойся Господь защітит тебе.
Но Петру брату свому скажи дабы молчал як рыба бо худо буде Спаси Господи.
Маріка прибігла думу і нараз выбралася до брата обы му розказати што юй толковав стариць.
Той же ночи так і учинили, привділися красно як женіх і невіста сіли за стул, запалили свічкы і перепужены од страху ждут.
Туй у пуночи чуют грим, стук, скрежет грозный голос Щефана і двирі одпераются…
Но Петро чомусь його не видів і не чув, лишинь видів овто чудо як ся самі двирі на хыжи розпростерли… Страх над ними тоды мав велику силу.
И туй умерлый Щефан заговорив до Марікы: Як овто жоно таке годно быти обы ты удовиця побиралася из свойым братом… Як?… Ци овто є гудно?
Но Маріка запамнятовала што і як юй наказовав манах, сходу тричі перехрестилася і отвітила єму трясучися од боязни.
А ци овто гудно умерлому чоловікови приходити до живої жоны і жити из нив?… Гудно?!
Послє сих слув што указала Маріка облік Щефана нараз щез і учинилася велика буря, та така што деривля увертало из коріньом, вітер читавый до днины войотив свистав і свистав, а пак з кугутами стало тихо. И бурш умерлый не приходив терзати покалічену Марічену душу.
Из того часу много воды Тисов утікло, у наш край пришли чехы што учинили читаво много про наш народ, а пак по прошествії нісколько дисятков году пришли і комуністы, мы зачали жити по новому у великому могучому государстві СССР, зимлі канєшно од чиляди забрали у калгоз а многых за непослушаниє стратили вать заперли у темницю.
И совіцькі лісникы обхожуючи свої владєнія пудойшли до розваленого зарослого трапетняками обыстя, ай чудовалися куй из старої перекривленої набук из цуравов стріхов хыжі довгані уйшла уд ним старинька горбата бабка што держучися однов руков за жердину указала што юй 107 году,
овто была Маріка донька паламаря што з того часу жила при убитум залишенум обыстю у повному одиночестві яку пак выдтідь доправили у дом діля пристарілых де овна супукуйно прожила ище 3 годы пак спочила і было юй 110 году. Того обыстя из хыжов давно вже там ниє, а саме овто місто чилядь обходит дисятов дорогов, лиш подеколи грибникы приказуют гий бы тамкы у глухуй хащи дикого Марамороша пораз мож учути як страшно реве якыйсь чоловік котрого ніґда нико не видів.
Брат юй Петро послє тої ночи подався до Сигота де ся спив і умер од палинкы утопившыся в болоті.
Ци йсе было ци не было в дійсности типирь бизувно уже твердити не годен ніко, но як гласит наша приказка: У каждюй легенді є долька правды яку м чув не раз од старої чиляди.
— PS: Дякую красно што мали сьте тирпіня дочитати до кунця.
Вместе с вами мы сделаем Русинский Мир лучше!
При копировании данного материала, либо использования в любом виде (печатном, аудио, видео) на своих ресурсах, просьба указывать источник https://rusinskiimir.ru/ и автора Иван Бинячовский (Иван Бузаш), в иных случаях будем обращаться в соответствующие инстанции (админам соц.сетей, и Суд). Фото использованы из открытых источников интернет пространства.
