СМУТНА ІСТÔРІЯ
Літо я звык проводити на свôюй «фазенді» у Малÿй Копани – райськôму кутикови нашого Пудкарпаття. Сімнадцять сотикÿв мого маєтка, што на краю села пуд гôрôв ,коло Тисы, убгорожені друтянôв сіткôв и межують из хащôв, садом та пôльом. Посеред участка, у винници, стоить малинька хыжка из удкрытôв верандôв. Удсі видко Тису, як поблискує у сôнячну пôгôду. Тиса убгортать Чôрну Гôру. Мягкый силует горы особено рôзлучно ся прочитує пуд вичÿр, коли ся за ню спряче сонце…
Удсі мож увидіти бÿльшÿсть характерных для нашого края пейзажÿв: зліва – долина из рікôв и королевськым замком на фôні синьої горы; спередôмнôв, право над рікôв – горбкы, што плавно, поступово збÿльшуються,переходячи у горы. Пуд гôрôв поселеня – хаотично розметані хыжкы, утопаючі у садах, драблються из долины на гôру.
Сись чудесный пейзаж читаво покалічив газопровод, што го протягли у пуслідньый час. Трасу чогось провели через гôру, у́різавши цілі хащі. Испаскудили и долину колоТисы – перетяли прекрасный пейзаж из королевськым замком білôв трубищôв на величезных пудпорах, позакôповали пôвно бетонных стôвпÿв електропередачі, понищили поле – поналишали купы шутеру и.т.д. Словом учинили ушитко по-совітськы, по – варварськы – бездумно, бездушно. Туй свіжый вôздух и тишина. Робота ся спорить и удпочити мож.
Быв теплый августовськый вичур. Уже сонце почало заходити. Я сидів на веранді, читав. Чую, дись из хащі иде якыйись незвычный крик, дуже голосный, тривожный. Ги бы кричала поранена птиця, або звір … Штôсь подÿбноє я уже дись чув. Ястрябы не раз крали из села домашню птицю и летіли из нив через хащу, понадомнôв. Птиця у кыгтях ястряба – ищи жива, вырывалася и страшно кричала. Айбо сись крик, измішаный из гавканьом псÿв, ишôв из хащі, поза хыжи и скоро ся приближав, ставав усе май сильный душероздираючый. Я ся пу́дхопив ити на крик – поникати што ото там. Айбо лише’м почав ôбувати топанкы, як ем увидів через городину, як из хащі ускочила мала серна и из криком утікала на долину, пôвздôвж городины, а за нив из злÿсным хриплым гавканьом гналася свора псÿв. Серночка была щи дуже мала – гôлôвка юй ледвы стырчала из некошенôї травы.
Псы уже майже ї доганяли… Не роздумуючи, ищи босый, я пôбіг ид нюй як ем лиш бировав. Перескочивем городину и вер им сôбôв межи сернôв и псами. Уд нечеканости псы ся розгубили и зменшили скорÿсть. Серночка скочила у бÿк и почала утікати у поле. Псы изась за нив. Я лиш так ї мÿг уборонити уд псÿв, аж ї имлю. Из усьôї силы припустивемся за нив, догонивем ї и скочивем за нив ги брамкарь за лôптôв. Псы – через мене! Прикрывем ї сôбоôв иппен перед ушкіреными псячыми пысками. Притуливем ї, малиньку, до грудий и удбиваючися ногами уд псÿв, што скакали коло ня, рушивем ид хыжи. Серночка не рушала ся, лиш тяжко дыхала…
Коли’м затулив за сôбôв двирці городины, мала серна почулася у безпеці та почала вырыватися из рук ми. Я кріпко держав ї обома руками гурі сôбôв и страчено убзиравемся дôвкола, міркуючи, куды бы ї покласти. Увидівем на веранді свôю спортивну ташку. Дуже сôкôтячи, засунувем трясущуся серночку у ташку так, што гôлôвка юй стырчала вон, и, на кÿлько мож было, затягнувем цібзар. Товды’ м увидів, ож уся ми сорочка на грудьох та руках у крови. Она поранена! Бізÿвно псы ї пÿрвали, або може вадас пудстрілив . И я лиш завто ‘м ї мÿг имити , бо стікала крôвльôв, сарака. А у хыжи у ня ни фачлика ни йода неє…
Бôржі’м пôбіг у село, заскочивем у єдну, другу, тритьу хыжу, докі’м дÿстав фачлик и мало йоду. Серночка ся трясла, коли’м ї утігав из ташкы. Еднôв рукôв притискавем ї до грудий – бо рвалася уд ня из усьых сил, — а другôв протиравем юй рану. Рана была дуже велика, – уся задня часть тіла была у́рвана. И видко было, што тото ся стало не типирь, бо рана уже гнойила.
Позавчора чулася из хащі стрілянина. Удчувем, што сесе має якыйись зязок из сернôчкôв. Бизÿвно вадасы – браконьєры устрі́лили юй матір, пак псы ї переслідовали. Не могли ї имити, айбо, видко, догонили та пÿрвали юй задню часть тіла. А ныні, тяжко поранена, коли кликала матір сôбі, изась бігли за нив… Так’ем сôбі думав и не похыбивем. Пак’ем ся дÿзнав, ож якыйись сивлюшськый началник позавчора «поклав» серну у дублякови, недалеко уд хыжі ми, та за склянку паленкы лісник закрыв на йсе очи…
Темнілося , коли промывши уже загноєну рану, убернувем серночку чистым ручником та поклавем ї назад у ташку. Пак на́скоро учинивем из дрыварні хлівиць, постеливем свіжого сіна, та поклавем на нього серночку. Скочивем у село за фельдшером, – айбо тот лиш завтра ся верне из Тячова. У селі купивем цуцлик уд еднôї жоны што мала малу дітину. И коли Полі бачі принюс ( ги звык) свіжого, вичурнього дôїня, молока – напоивем серночку. Она жадно ссала – уже ся не бояла ня. Пôрузумівем – сесе не до добра. Айбо надіявемся ож дотягне до завтра… А завтра рано понесу ї до фельдшера, и аж треба та и до Севлюша.
На рано серночка уже тяжко дыхала, уже не хôтіла пити молока. Бôржі поклавем ї у ташку та на біціглі, до фельдшера, – може ищи ї спасе …
Коло дорогы, што йшла через пасовисько, такôй коло мôюї хыжі сиділи люде, што попасовали коровы. Ставем обы пузвідати ож де у Сивлюши глядати ветеринара, аж сільського фельдшера не застану дома. Старі осужовали браконьерÿв а діти смутно гладили серночку по гôлôвці, што стырчала из ташкы. Гôлôвка ї ледвы ся держала и великі очи уже майже не кліпали. Бебехатый Прибыш, из ліловім ги бурак тôвстым лицьом, никать на серночку, ги кÿт на солонину, та каже прôсячым голосом:
– Нашто бысьте ходили из нив по дохторах, тай тратили дорогый
час та грôші – дайте ї мені, вы и так не їсте мнясо!
Мене юнь затрясло. Бôржі’м рушив дале. Фельдшер иппен типирь ся вернув. Айбо коли’м утягав серночку из ташкы обы му указати, її тільце уже было студене. Шийка задеревеніла, а у широко розкрытых прекрасных великых очах из дôвгыми кліпками, застыли слезы – она была мертва… Я пôстôвпів. Фельдшер, видячи ож дуже’м засмученый, пôтішав ня:
– Не журіться, ож у кару пÿшла – еге, у туй хыжи из черепляным дахом-
вÿн указав на хыжу на горбкови,- пуд самôв хащôв – видите? Там жиє чôлôвік што юй шкуру убробить, а з головы учинить чучело – будете мати хосен.
Уд сього здрыгнувемся… – убернувемся без слова и поплентавемся думÿ из мертвôв серночкôв у ташці и тягаром на серцю…
Грызла ня думка, ож аж бым мав дома пôвну аптечку из фачликом та йодом, и май скоро бым убробив та переязав юй рану, може бы щи удалося ї спасти. Жила бы у хлівцьови, пощиповала бы травичку у садови, їла бы садовину из рук ми, пила чисту вôду из кôлôдязя… Як бым ся любовав сим прекрасным божым сôтворіньом! А коли бы укріпла, пудросла, упустив бым ї назад у хащу, на вôлю. А може не у хащу, а у зоопарк? Бо якыись браконьєр, чôлôвік-звір изась из завгуры похôснує пушку – уб’є ї. Холоднокрôвно, безжалÿстно. Не буде го мучити сôвість ож нізащо удобрав житя уд сякого благого сôтворіня – красы нашых лісÿв… Та де там! Тадь ищи ся буде гордити ож якый вÿн шікôвный вадас…
Укопавем ямку коло свôюї городины, на дно ямкы постеливем листя и поклавем на нього серночку. Діти, што сокотили коровы, мôвчкы, зажурені, стояли та никали. Пак’ем закрыв юй очи, присыпав листьом и засыпав зимльôв. На малый гробик діти поклали польові косичкы.
Понад вичÿр перед мойыми воротами став вÿз. Из воза зыйшли двоє людий у лісничÿй уніформі.
– Мы из лісничества – торжественно провозгласив старшый. Кажуть ож
имилисьте серну. Прийшлисьме ї забрати, бо тото маєток лісничества…
– Я имив лиш поранену серночку. Кажуть люде ож матір юй три дны
тôму убив браконьєр. Вы знаетет ото ко – ваш знакомый. Пак удкупився уд вас склянкôв паленкы.
Лісник вôнь рот увалив. Почав ґындати штôсь, ож тото брехня, и най бы доказав тот, ко ото видів. Просив най укажу ко сякоє казав, вÿн му зубы у́бє.
– А де тота поранена серна? – пузвідав молодый.
– Умерла ,псы ї пÿрвали, та дÿстала зараженя крови. Там похоронена… –
и я указав рукôв на гробик коло городины.
– Мы ї маєме повезти – каже старый,- як вещественное доказательство-
додав несміло.
Молодый ся рушив до гробика. Я скочив перед ним и крикнув :
– Ану, вон ми з двора! Забирайтеся, бо угачу́ якого колом по гôлôві ,та
суд ня оправдає, бо зайшлисьте ми у двÿр без дôзвôлу! Но, марш удсі!
Они не знали што робити – потопталися на місті тай пÿшли ид возови.
– Мы ся щи вернеме! Из міліційôв!- крикнув старый, та рушив вÿз.
– А я подам на вас заяву, як на соучастникÿв браконьєрства! Усьо село
знає про ваші темні діла! – крикувем за ними.
Пÿзно по-вечери Полі бачі приньÿс молоко. Вÿн уже знав про нашу бисіду из лісниками.
– Казали діти, што сокотили коровы, ош як исьте читаво умачкаловали лісникÿв…
– Я лиш казав тото ,што усі знають. Та ци свідчили бы люде против того
началника-браконьера та лісника?
– Ôв-ва! Та ко бы позад серны захôтів найти субі ворога? Та щи й
лісника? Ôв-ва… Пак усьо село краде дубы из хащи. Знаєте, ож на угля неє у чиляди гроший, а грітися треба… Пак типирь лісник – ото май великый пан! Ги колись партсекретарь быв. Хоче – дасть у́рубати дуба, а не хоче – сиди та мерзни… Пак усьо начальство – и міліція и головы варышські тай сільські и прокуратура у дôбрôму суть из лісничеством – бо вадасы. Стріляють дичину коли хôтять та кÿлько хôтять. Ой не хвалю вас, ож исьте ся з ними поцоркали…
На другый динь рано увидівем ож серноччин грÿбчик быв розкопаній – пôрôжнььй! И дôсі не знаю, ож ко тото мÿг учинити. Ци лісник, ци кôсь из села, ко ся не мÿг помирити з тым, што добро – шкура та чучело- задарь пропаде…
Автор: Александер Хуст Будапешт, 1995 год
Вместе с вами мы сделаем Русинский Мир лучше!
При копировании данного материала, либо использования в любом виде (печатном, аудио, видео) на своих ресурсах, просьба указывать источник https://rusinskiimir.ru/ и автора Александер Хуст, в иных случаях будем обращаться в соответствующие инстанции (админам соц.сетей, и Суд). Фото использованы из открытых источников интернет пространства.
