Эдмунд Эгон – ирландец совершивший экономическое чудо в Закарпатье! «Говорят, борьба за правду – это путь на Голгофу…»

Эдмунд Эгон – ирландец совершивший экономическое чудо в Закарпатье! «Говорят, борьба за правду – это путь на Голгофу…»

Говорят, борьба за правду – это путь на Голгофу. Такие борцы приходят в наш мир нечасто, поэтому их помнят в веках и уважают как настоящих героев. Каждый народ имеет своих героев, сочиняет о них стихи, песни, легенды… Но особого уважения заслуживают те, кто в борьбе за правду встал на защиту другого, неродного народа ценой собственной жизни.

Таков был Эдмунд (Эде) Эган – венгр с ирландскими корнями и сердцем закарпатец. В Венгрии поселился его дед в начале XIX в. Сам он родился в 1851 году в Чакторне (Северная Хорватия). Затем учился в университетах Вены и Галы (Германия). Это был экономист высокого класса, о чем свидетельствуют его образование и практика во многих странах Европы, а также работа в должности инспектора молочного хозяйства Венгрии.

В конце ХІХ ст. в Закарпатье начинается глубокий экономический кризис. Из-за голода и нищеты жители края массово покидают родные дома, эмигрируя в основном за океан (США, Канада, Бразилия, Аргентина и др.). По разным данным, между 1880 и 1914 годами на работу в США, куда в те времена направлялись около 80% закарпатских работников, эмигрировало от 150 до 225 тыс. человек. Причиной тому являлись негативные тенденции, наблюдавшиеся здесь в последние десятилетия XIX в. Регион стал одним из самых бедных в Европе, что побудило некоторых ученых называть его «амбаром экономических абсурдов».

Чтобы как-то помочь беде, в 1897 году мукачевский греко-католический епископ Юлий Фирцак вместе с другими представителями народа обратились к венгерскому правительству со своим меморандумом. В нем говорилось о невыносимых условиях, в которых оказались крестьяне Закарпатья.

В ноябре того же года министр земледелия Венгрии Игнат Дорани для выяснения ситуации отправил в наш край инспектора при министерстве Эде Эгана, который считался одним из лучших специалистов. К тому времени он уже опубликовал немало профессиональных произведений, среди которых труд «Экономические возможности наших Карпат», вышедший в 1890 году и посвященный сельскому хозяйству Карпатского региона.

В нем автор, сравнивая наш край со Швейцарией, профессионально и основательно изложил свое видение того, как преодолеть бедность и побуждать бурное экономическое развитие региона.

Эде Эган по характеру был человеком честным и порядочным, больше всего не терпел несправедливости. Действуя не только по приказу министра, но и по зову своей совести, инспектор по прибытию на место сразу начал масштабную работу.

Он лично посещал деревни, общался с крестьянами, священниками, учителями, чиновниками, почтальонами. Собрав подробную информацию, пораженный удручающей бедностью крестьян Эде Эган подал правительству обстоятельный отчет «Экономическое положение русинских крестьян в Венгрии», где назвал основные причины кризисной ситуации.

Это важный исторический документ, написанный иностранцем, специалистом в своей области. Трудно переоценить его значение, ведь никто из ученых никогда не ставил выводы Эгана под вопрос. Этот труд не потерял своей актуальности и сегодня.

Главным источником беды закарпатских крестьян Эдмунд Эган считал непродуманное введение урбариальных отношений. По его утверждению, представители власти «…не интересовались, из чего тот крестьянин, привязанный исключительно к земле, будет жить.

От крестьян отняты сенокосы, пастбища, а отчасти и те земли, которыми они пользовались до этого совместно». Крестьяне вынуждены были снимать нужные им для пропитания и кормления пахотные земли, пастбища и сенокосы у помещиков через посредников за двойную или тройную цену.

«Однако согрешили перед крестьянством не только крупные провинциальные землевладельцы. И сами государство и правительство провинились тем, что совсем не позаботились об условиях существования крестьян в тех краях… Наше правительство ограничивается содержанием какого-либо государственного строя в комитатах, а экономическое положение жителей ему безразлично».

Среди виновников кризисной ситуации инспектор также называет сельских чиновников – нотарей, которые, будучи общественными писцами, привыкли произвольно распоряжаться в селе по своему вкусу и усмотрению. «Многие нотари обдирают народ как только могут и терроризируют крестьян… Здесь не заботится никто о правительственном контроле, о школе, о дороге и вообще об общественных нуждах. Сельский пролетариат оставлен на Божью милость и опеку».

Однако особое внимание в своем отчете Эдмунд Эган обратил на то, что «этот бедный и забитый народ попал в сети сильнейшего и ловкого торгового элемента в Европе», – «лавочников».

Как утверждает автор, они появились в Закарпатье в конце XIX в., убегая из России от преследования имперской властью. С тех пор, по его словам, началась яростная борьба между закарпатским «забитым, простодушным крестьянином и мировым хитрым «лавочником».

Но кто были эти “владельцы магазинов”? Исследователи пишут, что это еврейские кредитники, которые жили из того, что они давали деньги, чтобы кредитовать по высоким процентным ставкам.

Поскольку Эде Иган неоднократно обвинялся в антисемитизме из-за его доклада, необходимо объяснить один момент. По словам профессора Пола-Роберта Магочи из Торонто, в 1880 году около 80 000 евреев жили в Транскарпатии и в начале двадцатого века. – более 100 тысяч.

Конечно, все они не могли быть «лавочниками». Это подтверждается профессором Магочи, согласно которому подавляющее большинство евреев в стране были небольшими землевладельцами, работали на земле, которая им принадлежала, также занималась садоводством, пчеловодством, разведением овец или лесорубами или заговорщиками.

Они легко общались с транскарпатами на своем родном языке. Социальный статус местных евреев был в значительной степени похож на других крестьян, что было ключом к хорошим отношениям между представителями разных народов.

Однако ситуация резко изменилась в 1890-х годах. Затем новая волна евреев прибыла в Транскарпатию, которая сбежала от погромов в Российской империи. Именно они, по словам Магочи, вместо того, чтобы выращивать землю, основали таверны и отели и предоставили деньги крестьянам (среди которых были их братья – еврейские фермеры) в больших процентах.

Эде Эгган пишет в своем отчете: «Иностранец, который впервые приедет в деревню Русин, не сразу заметит необходимость крестьян там … В деревне необходимо посмотреть и выяснить отношения с недвижимостью, а затем оказывается, что третья, половина или более половины крестьян не имеют права собственности на землю» Крестьяне живут только в найме, а земля арендуется у «владельцев магазинов».

Нет скота, нет зерна, сена не принадлежат им, хотя они всегда есть, им дают только «скудный рацион для жизни». Владельцы магазинов, по словам Игана, арендовали почти всех домовладельцев и сенокосы, передав их позже для выращивания крестьянам. «Они держат в руках все таверны, где паяны крестьяне, и поэтому они подрывают свою моральную и материальную стабильность.

Деморализованный и обнищавший крестьянин становится позже всей своей собственностью. Все транспортные средства, прежде всего, тележки для удаления дров из лордов или зерна, находятся исключительно в их руках.

Они являются посредниками во всем торговом оборудовании … имея в руках всевозможные «гешефты», они владеют всей жизнью крестьянина, который стал рабом тех «владельцев магазинов» в полном смысле этого слова. “In his report, the government inspector Egan describes in great detail the examples of how Transcarpathian peasants were driven into a debt pit with the help of various tricks. And when it came to court, the “shopkeepers” always won the case. “The bribery of governments and courts is such a mundane affair that there is little when a peasant in a red tape with a“ shopkeeper ”will achieve his right. Everyone is способный подкупить.

Даже угроза смерти терроризируется». По словам Игана, кредиторы решили противостоять даже государственным учреждениям и правительственным чиновникам, а с тираническим произволом обращались к сельским общинам, «… когда нотариус или судья просто подчиняются этим« владельцам магазинов »или когда« продавец »является судьей или принадлежит к кругу обедающих»

Они также часто уклонялись от налогов, обманывали страховые компании – застрахованную собственность, а затем поджигали себя и так далее. И даже больше, «когда священник или правительственный чиновник объявляет ростовщиков, кредиторы немедленно сожгут его или убьют», – заявляет правительственный инспектор. «Если кто-то осмелится разорвать эти отношения (рабство) между крестьянином и классом так называемых« владельцев магазинов », то« лавочники »готовы ко всему.

Они сразу поймут друг друга и не пойдут через пути. Они выпустили священника с верблюда три года с дымом из-за того, что он осмелился присоединиться к выкусу на аукционе долины, которая все еще находилась в их приходе…

В некоторых деревнях кредитные столы и магазины, такие как Галицкий … Вскоре после этого священник был подожжен. И он потерял все свое незастрахованное имущество … Священник в Сускове отправил петицию своим властям две недели назад, чтобы он был переведен в другой приход как можно скорее, потому что здесь он боится за своих детей и своих детей.

Этот священник принадлежал тем, кто объявил Суду о Корре. Это лишь некоторые из случаев, подробно описанных в отчете Эде Игана. «Есть еще много примеров, которые могли бы свидетельствовать об их прямой оппозиции интересам государства и правительственных чиновников», – пишет инспектор. – Окружной судья в Нижнем Верецском сказал мне несколько недель назад, что он не осмелится уехать из города без оружия вечером.

По дороге к телеге он всегда держит оружие между колен. И я должен также отметить, что он получил уголовные дела … Свалява старший судья известен своей справедливостью и энергией. Люди чтят его и любят его. Он заботится о делах своих граждан. Но «лавочники» дважды посягали на его жизнь.

В горном ущелье они кричали на него и убивали, если случайно некоторые люди не задержали его силой в таверне Данилов. «Правительственный инспектор обращает внимание на криминогенную ситуацию в регионе:« Грабежа и обман ограбленных людей здесь – обычное дело.

Во всех случаях подтверждается, что преступление было совершено «владельцами магазинов». В последние несколько лет между рувенцами было только два грабителя, грабители, грабители из «продавцов». Старшему коменданту Кошитской Жандармерии, где принадлежали Транскарпатские комитеты, согласно которой, «если бы не те« владельцы магазинов », то во всем регионе не потребовались жандармы» Местные крестьяне, как пишет Эде Иган, благочестивы и богобоязненны.

«В таких условиях нет спасения для крестьянина … жители этих земель обречены на смерть, земля обречена на опустошение, а скот, который из года в год уменьшается», – говорит правительственный инспектор с болью, передавая свои впечатления от того, что он видел. «Неспособность взглянуть на этого находящегося под угрозой исчезновения людей» Из доклада Эде Игана, а также из других исторических документов и источников становится ясно, что «владельцы магазинов» – это хорошо организованная местная мафия, в которую вошли не только кредиторы, но и нечистые коррумпированные чиновники и судьи.

И с этим докладом, который Эдмунд Иган послал правительству, он нанес структуру первого удара. Документ вызвал неоднозначную реакцию в прессе и силовых кругах Венгрии. Оказалось, что «владельцы магазинов», а также структура криминальной мафии имели некоторое влияние на власти и даже на их контролируемые СМИ.

Многочисленные публичные обвинения упали на автора доклада, но в конце концов он был оправдан. В конце концов, информация о работе Эдмунда Игана распространилась на газеты многих европейских стран. Мир узнал об ужасной реальности жизни крестьян в Транскарпатии, и правительство было вынуждено выслушать выводы отчета.

Затем началось действие Верховины. В 1897 году его штаб-квартира была основана в Мукачево, так называемой экспозиции для горных районов, при поддержке около 20 греко-католических священников. Первые программные принципы помощи людям были объявлены в Свалляве 28 марта 1898 года, а первые результаты были обобщены 12 февраля 1900 года в Мукачево.

В рамках акции Эдмунд Эган пытался завести рациональное кормление богатой молоком тирольской породы коров, для которой многочисленные пастбища на верховинских ущельях были идеальным местом. Параллельно проводилось хозяйственное образование крестьян, основывались потребительские и кредитные кооперативы, сельские мастерские для развития народных промыслов (плетение корзин, вышивание, тканье и т. д.), молочные, лавки, торговые союзы.

Но главное – больше не было нужды брать деньги под ростовщические сверхвысокие проценты, ведь действовали кассы взаимопомощи, которые выдавали средства всего под 6–7% годовых. Кроме того, ликвидировался экономически нецелесообразный институт посредника, присваивавший львиную долю произведенной крестьянином добавленной стоимости, поскольку договоры аренды земли теперь заключались через государственный институт.

В то же время Эдмунд Эган и его помощники неоднократно помогали крестьянам деньгами или кредитами, чтобы те могли выкупить у ростовщиков свои земли и дома. О подобных случаях сохранились сообщения в печати.

Хотя акция сразу не улучшила положения подавляющего большинства закарпатских крестьян, но в целом способствовала определенному подъему экономики горных районов края. Произошел прогресс в системах земледелия, в целом расширились посевные площади, выросли валовые сборы зерновых.

Благодаря внедрению новейших технологий не только значительно увеличились объем и качество производимых на селе сельскохозяйственных продуктов, но и возникла возможность их переработки для получения готового к потреблению продукта – вина, сыра и т.д.

Была ликвидирована ростовщическая монополия на торговлю в деревне – товары народного потребления и даже водку стали продавать кооперативы по ценам значительно ниже, чем прежде правили ростовщики.

Кроме того, Эдмунд Эган решительно выступил против коррумпированных и нечистых на руку чиновников, в результате чего многие нотари лишились своих должностей.

Конечно, такими действиями высокопоставленный правительственный чиновник нажил себе целый ворох врагов. Многие богатые и влиятельные ростовщики, арендаторы и другие представители местной мафии лишились большой части своих доходов.

Следовательно, жизнь Эдмунда Эгана оказалась в опасности, его начали преследовать.

Как пишут исследователи, ему сыпали яд к коньяку, обворовывали, грабили, поджигали жилье. Подавали на него в суд и лжесвидетельствовали против него. Писали ему анонимные письма, предлагали деньги, только бы он уехал где-нибудь в Вену или в Будапешт. Осознавал ли он угрозу своей жизни? Думаю, да, ведь тот, кто начал подобную деятельность, не мог не знать, против кого идет.

Наконец Эде Эган погиб от пули… 20 сентября 1901 года он ехал из Ужгорода в сторону Мукачево. На Лажском берегу при загадочных обстоятельствах раздался роковой выстрел. Через два дня Эдмунд Эган скончался в госпитале.

И по сей день обстоятельства этой трагедии остаются неизвестными. Впоследствии ходили слухи, что это якобы самоубийство, несчастный случай и даже дуэль. Расследование не нашло убийц, а впоследствии «Верховинская акция» хоть и не была свернута, но со смертью своего вдохновителя продвигалась медленнее.

Духовно-литературный журнал «Письмо» от 1 октября 1901 напечатал трогательный некролог от имени народа:

Таким был Эдмунд Эган!

Он происходил из Ирландии и всеми силами своей бескорыстной души полюбил наш народ, ведь видел, что он (народ) пропадет… И перед смертью своей вынашивал новые замыслы… и среди этих замыслов на дороге, во время путешествия из Унгвара в Мукачев, постигла его загадочная кончина.

Угро-русский народ навсегда благодарен Эгану, который понял болезненное горе народа и искренне принялся искоренять зло, спасти народ от гибели.

Горе наше тем безотраднее, что знаем: еще один второй Иоганн не станет для нас и не примет в сердце наше болезненное горе.

Вечная ему память!

На похороны Эдмунда Эгана в Ужгороде сошлось около 12 тысяч украинских крестьян – пастухов, лесорубов, виноградарей из самых отдаленных уголков края. Почти в каждом селе было проведено траурное народное собрание.

Автор: Руслан ФАТУЛА

Вместе с вами мы сделаем Русинский Мир лучше!

При копировании данного материала, либо использования в любом виде (печатном, аудио, видео) на своих ресурсах, просьба указывать гиперссылку на источник https://rusinskiimir.ru/,  и Руслан Фатула, в иных случаях будем обращаться в соответствующие инстанции (админам соц.сетей, и Суд).

Здесь вы можете прочитать статью в оригинале

Кажуть, боротьба за правду – це шлях на Голгофу. Такі борці приходять у наш світ нечасто, тому їх пам’ятають у віках і шанують як справжніх героїв. Кожен народ має своїх героїв, складає про них вірші, пісні, легенди… Та особливої поваги заслуговують ті, хто в боротьбі за правду став на захист іншого, нерідного народу ціною власного життя.

Таким був Едмунд (Еде) Еган – угорець з ірландським корінням і серцем закарпатець. В Угорщині оселився ще його дід на початку ХІХ ст. Сам він народився в 1851 році в Чакторні (Північна Хорватія). Потім навчався в університетах Відня та Гали (Німеччина). Це був економіст високого класу, про що свідчать його освіта і практика в багатьох країнах Європи, а також робота на посаді інспектора молочного господарства Угорщини.

Наприкінці ХІХ ст. на Закарпатті починається глибока економічна криза. Через голод та злидні жителі краю масово покидають рідні домівки, емігруючи здебільшого за океан (США, Канада, Бразилія, Аргентина та ін.). За різними даними, між 1880 та 1914 роками на роботу до США, куди в ті часи прямували близько 80% закарпатських заробітчан, емігрувало від 150 до 225 тис. осіб. Причиною тому були негативні тенденції, які спостерігалися тут в останні десятиліття XIX ст. Регіон став одним з найубогіших у Європі, що спонукало деяких учених називати його «коморою економічних абсурдів».

Щоб якось зарадити лиху, в 1897 році мукачівський греко-католицький єпископ Юлій Фірцак разом з іншими представниками народу звернулися до угорського уряду зі своїм меморандумом. У ньому йшлося про нестерпні умови, в яких опинилися селяни Закарпаття. У листопаді того ж року міністр хліборобства Угорщини Ігнат Дорані для з’ясування ситуації відрядив до нашого краю інспектора при міністерстві Еде Егана, котрий вважався одним із кращих фахівців. На той час він уже опублікував чимало професійних творів, серед яких праця «Економічні можливості наших Карпат», яка вийшла друком 1890 року й була присвячена сільському господарству Карпатського регіону. У ній автор, порівнюючи наш край зі Швейцарією, фахово та ґрунтовно виклав своє бачення того, як подолати бідність та спонукати бурхливий економічний розвиток регіону.

Еде Еган за характером був людиною чесною й порядною, більше за все не терпів несправедливості. Діючи не лише за наказом міністра, але й за покликом власного сумління, інспектор по прибуттю на місце одразу розпочав масштабну роботу. Він особисто відвідував села, спілкувався з селянами, священиками, учителями, урядовцями, поштарями. Зібравши детальну інформацію, вражений гнітючою бідністю селян Еде Еган подав уряду ґрунтовний звіт «Економічне становище руських селян в Угорщині», де назвав основні причини кризової ситуації. Це важливий історичний документ, написаний іноземцем, фахівцем у своїй галузі. Важко переоцінити його значення, адже ніхто з науковців ніколи не ставив висновки Егана під сумнів. Ця праця не втратила своєї актуальності й сьогодні.

Головним джерелом недолі закарпатських селян Едмунд Еган вважав непродумане запровадження урбаріальних відносин. За його твердженням, представники влади «…не цікавилися, з чого той селянин, прив’язаний виключно до землі, житиме. Від селян забрано сіножаті, пасовища, а частково й ті землі, якими вони користувалися до того спільно». Селяни змушені були винаймати потрібні їм для прожитку та годівлі орні землі, пасовиська й сіножаті в поміщиків через посередників за подвійну або потрійну ціну. «Однак згрішили перед селянством не лише великі провінційні землевласники. І самі держава та уряд провинилися тим, що зовсім не подбали про умови існування селян у тих краях… Наш уряд обмежується утриманням сякого-такого державного ладу в комітатах, а економічне становище жителів йому байдуже».

Серед винуватців кризової ситуації інспектор також називає сільських чиновників – нотарів, котрі, будучи громадськими писарями, звикли свавільно розпоряджатися в селі на свій смак і розсуд. «Багато нотарів обдирають народ як тільки можуть і тероризують селян… Тут не дбає ніхто про урядовий контроль, про школу, про дорогу і взагалі про громадські потреби. Сільський пролетаріят полишений на Божу ласку й опіку».

Однак особливу увагу у своєму звіті Едмунд Еган звернув на те, що «сей бідний і затурканий народ потрапив у тенета найсильнішого і найспритнішого торговельного елементу в Європі», – «крамарів». Як стверджує автор, вони з’явилися на Закарпатті наприкінці XIX ст., утікаючи з Росії від переслідування імперською владою. Відтоді, за його словами, почалася затята боротьба між закарпатським «затурканим, простодушним селянином та світовим хитрим «крамарем».

99_big1-2
Фото. Эдмунд Эгон ирландский экономист с венгерскими корнями, совершил экономическое чудо в Подкарпатской Руси. Русинский Мир

Але хто ж такі були ці «крамарі»? Дослідники пишуть, що це євреї-лихварі, котрі жили з того, що давали гроші в кредит під високі проценти. Оскільки Еде Егана через його звіт неодноразово звинувачували в антисемітизмі, потрібно пояснити один момент. За оцінками професора Павла-Роберта Магочі з Торонто, у 1880 році на Закарпатті проживало близько 80 тисяч євреїв, а на початку ХХ ст. – понад 100 тисяч. Звичайно, усі вони не могли бути «крамарями». Це підтверджує й професор Магочі, за словами якого переважна більшість євреїв у краї були дрібними землевласниками, працювали на землі, що їм належала, займалися також садівництвом, бджільництвом, вівчарством або були лісорубами чи плотарями. Вони легко спілкувались із закарпатцями їхньою рідною мовою. Соціальний статус місцевих євреїв великою мірою був подібний до інших селян, що служило запорукою хороших стосунків між представниками різних народів. Однак ситуація кардинально змінилася в 1890-х роках. Тоді на Закарпаття прибула нова хвиля євреїв, котрі рятувалися від погромів у Російській імперії. Саме вони, за твердженням Магочі, замість того, щоб обробляти землю, засновували корчми та готелі й позичали гроші селянам (серед яких були також їхні побратими – євреї-землероби) під великі відсотки.

Еде Егган пише у своєму звіті: «Чужинець, що вперше зайде в русинське село, не помітить відразу нужденності тамтешніх селян… У селі треба роздивитися і з’ясувати майнові відносини, а тоді вже виявиться, що третина, половина або й більше половини селян не має вже ніякої земельної власності, бо їхня земля перейшла в руки двох-трьох «крамарів». Селяни живуть лише в наймах, а землю орендують у «крамарів». Не належать їм ні худоба, ні збіжжя, ні сіно, хоч вони біля того всього пораються, їм віддає «крамар» лише мізерну пайку на прожиток».

Крамарі, за свідченням Егана, орендували майже всі поміщицькі полонини й сіножаті, передаючи їх опісля для обробітку селянам. «Вони тримають у своїх руках усі корчми, де споюють селян і так підривають їх моральну та матеріальну стабільність. Здеморалізований і збіднілий селянин стає опісля їхньою цілковитою власністю. Всі транспортні засоби, найперше вози для вивезення дров із панських лісів або збіжжя, – виключно в їхніх руках. Вони є посередниками у всіх торгових оборудках… Маючи всілякий «ґешефт» у своїх руках, вони орудують цілим життям селянина, котрий став невільником тих «крамарів» у повнім значенні слова».

Урядовий інспектор Еган у своєму звіті досить детально із прикладами описує, як закарпатських селян за допомогою різних хитрощів заганяли в боргову яму. А коли доходило до суду, то «крамарі» завжди вигравали справи. «Підкуп урядів і судів – це тут таке буденне діло, що мало коли селянин у тяганині з «крамарем» доможеться свого права. Кожного вміють вони підкупити. Непідкупного тероризують навіть погрозою смерті».

За твердженням Егана, лихварі зважувалися виступати навіть проти державних установ та урядовців, і з тиранічною сваволею ставилися до сільських громад, «…де нотар чи суддя просто підлягають сим «крамарям» або де «крамар» сам є суддею чи належить до кола селянських визискувачів». Також вони часто ухилялися від сплати податків, обманювали страхові компанії – страхували майно, а потім самі ж підпалювали тощо.

І навіть більше, «коли на лихваря заявить якийсь священик чи урядник, то лихварі відразу спалять його або вб’ють», – констатує урядовий інспектор. «Якби хтось відважився порушити ті стосунки (невільництво) між селянином і класом так званих «крамарів», то «крамарі» готові на все. Вони відразу порозуміються між собою і не перебиратимуть у способах. Священика з Верб’яжі пустили вони за три роки три рази з димом за те, що він наважився прилучитися до викупу на торгах полонини, яка досі була в їх руках… У Марамороськім комітеті закладено торік у деяких селах кредитні каси і крамниці на зразок галицьких… Невдовзі по сьому підпалено обійстя священика (який очолив селянське товариство), і він утратив увесь свій незастрахований маєток… Священик у Сускові послав два тижні тому чолобитну своїм властям, аби його чим скорше перевели в іншу парафію, тому що тут він боїться і за своє, і за своїх дітей життя. Сей священик належав саме до тих, що заявили до суду про лихварів у своїм селі». І це лише декілька з тих випадків, котрі детально описує у звіті Еде Еган. «Можна б навести ще багато прикладів, що засвідчили б їхній відвертий спротив інтересам держави і державних урядовців, – пише інспектор. – Окружний суддя в Нижніх Верецьких розповідав мені кілька тижнів тому, що він не зважився б без зброї ввечері вийти за містечко. В дорозі на візку тримає він неодмінно між колінами зброю. А маю ще відзначити, що йому дісталися кримінальні справи… Свалявський старший суддя відомий своєю справедливістю й енергією. Народ шанує його і любить. Він дбає про справи своїх громадян. Але на його життя зазіхали «крамарі» вже двічі. В гірській ущелині чигали на нього і вбили б, коли б випадково якісь люди не затримали його силою в Даниловій корчмі».

 Урядовий інспектор звертає увагу на криміногенну ситуацію в регіоні: «Грабунки й обман пограбованих осіб тут – звичайна річ. У всіх випадках вивірено, що злочину допустилися «крамарі». Між русинами були за останні кількадесят літ лише два розбійники… Число паліїв, розбійників та злодіїв із класу «крамарів» сягає кількох сотень». Також Еган посилається на старшого коменданта кошицької жандармерії, куди належали закарпатські комітети, за словами якого, «якби не ті «крамарі», то в цілому регіоні не потрібно би жодного жандарма». Місцеві селяни, як пише Еде Еган, побожні й богобоязливі.

«У таких умовах немає порятунку селянинові… Жителі цих країв приречені на загибель, земля приречена на спустошення, худоба, що з року на рік чисельно зменшується, пропадає, – наголошує урядовий інспектор, з болем передаючи свої враження від побаченого. – Неспромога дивитися на цей вимираючий народ».

Зі звіту Еде Егана, а також з інших історичних документів та джерел стає зрозуміло, що «крамарі» – це добре організована місцева мафія, до структури якої входили не тільки лихварі, а й нечисті на руку корумповані чиновники та судді. І ось цим своїм звітом, який Едмунд Еган відправив до уряду, він завдав цій структурі першого удару.

Документ викликав неоднозначну реакцію в пресі та владних колах Угорщини. Виявилося, що «крамарі», як і належить кримінальній мафіозній структурі, мали певний вплив у владі та навіть свої підконтрольні ЗМІ. На автора звіту посипалися численні публічні звинувачення, однак у підсумку він був виправданий. Адже інформація про працю Едмунда Егана встигла поширитися серед газет багатьох європейських країн. Світ дізнався про жахливу реальність життя селян на Закарпатті, і уряд був змушений дослухатися до висновків звіту.

Тоді розпочалася «Верховинська акція». У 1897 році в Мукачеві було створено її штаб, так звану Експозитуру для гірських районів, яку підтримувало близько 20 греко-католицьких священиків. Перші програмні засади допомоги людям були виголошені в Сваляві 28 березня 1898 року, а перші підсумки підбиті 12 лютого 1900 року в Мукачеві.

У рамках акції Едмунд Еган намагався завести раціональну годівлю багатої на молоко тірольської породи корів, для якої численні пасовища на верховинських міжгір’ях були ідеальним місцем. Паралельно проводилася господарська освіта селян, засновувалися споживчі та кредитні кооперативи, сільські майстерні для розвитку народних промислів (плетіння кошиків, вишивання, ткання і т. д.), молочарні, крамниці, торговельні спілки.

Та головне – більше не було потреби брати гроші під лихварські надвисокі відсотки, адже діяли каси взаємодопомоги, які видавали кошти всього під 6–7% річних. Окрім того, ліквідовувався економічно недоцільний інститут посередника, що привласнював левову частку виробленої селянином доданої вартості, оскільки договори оренди землі відтепер укладалися через державний інститут.

Водночас Едмунд Еган та його помічники неодноразово допомагали селянам грошима чи кредитами, аби ті могли викупити в лихварів свої землі та домівки. Про подібні випадки збереглися повідомлення в пресі.

Хоч акція одразу не поліпшила становища основної маси закарпатських селян, та в цілому сприяла певному піднесенню економіки гірських районів краю. Відбувся прогрес у системах землеробства, загалом розширилися посівні площі, зросли валові збори зернових. Завдяки впровадженню новітніх технологій не тільки значно збільшилися обсяг та якість сільськогосподарських продуктів, що вироблялися на селі, але й виникла можливість їх переробки для отримання готового до споживання продукту – вина, сиру тощо. Було ліквідовано лихварську монополію на торгівлю в селі – товари народного вжитку й навіть горілку стали продавати кооперативи за цінами значно нижчими, ніж перед тим правили лихварі.

Окрім цього, Едмунд Еґан рішуче виступив проти корумпованих та нечистих на руку чиновників, унаслідок чого багато нотарів позбулися своїх посад.

Звичайно, такими діями високопоставлений урядовий чиновник нажив собі цілу купу ворогів. Чимало багатих і впливових лихварів, орендарів та інших представників місцевої мафії позбулися великої частини своїх прибутків. Відтак життя Едмунда Егана опинилось у небезпеці, його почали переслідувати. Як пишуть дослідники, йому сипали отруту до коньяку, обкрадали, грабували, підпалювали житло. Подавали на нього в суд і лжесвідчили проти нього. Писали йому анонімні листи, пропонували гроші, лиш би він виїхав десь до Відня чи до Будапешта. Чи усвідомлював він загрозу своєму життю? Думаю, так, адже той, хто розпочав подібну діяльність, не міг не знати, проти кого йде.

Урешті Еде Еган загинув від кулі… 20 вересня 1901 року він їхав з Ужгорода в бік Мукачева. На Лазькому березі за загадкових обставин пролунав фатальний постріл. Через два дні Едмунд Еган помер у шпиталі. І донині обставини тої трагедії залишаються невідомими. Згодом ходили чутки, що це нібито було самогубство, нещасний випадок і навіть дуель. Розслідування не знайшло вбивць, а згодом «Верховинська акція» хоч і не була згорнута, та все ж зі смертю свого натхненника просувалася повільніше.

OLYMPUS DIGITAL CAMERA
Фото. Памятник Эдмунду Эгану недалеко от места покушения на его жизнь. Русинский Мир

Духовно-літературний журнал «Листок» від 1 жовтня 1901 року надрукував зворушливий некролог від імені народу: «Таким був Едмунд Еґан! Він походив із Ірландії і всіма силами своєї безкорисливої душі полюбив наш народ, адже бачив, що він (народ) пропаде… І перед смертю своєю виношував нові задуми… і серед сих задумів на дорозі, під час подорожі з Унґвара в Мукачів, спостигла його загадкова кончина. Угро-руський народ назавжди вдячний Еґанові, що збагнув болюче горе народу і щиро взявся викорінювати зло, врятувати народ від загибелі. Горе наше тим безвідрадніше, що знаємо: ще один другий Еґан не постане для нас і не прийме в серце наше болюче горе. Вічная йому пам’ять!» На похорон Едмунда Еґана в Ужгороді зійшлося близько 12 тисяч українських селян – пастухів, лісорубів, виноградарів з найвіддаленіших куточків краю. Майже в кожному селі було проведено жалобні народні збори.

Руслан ФАТУЛА

Добавить комментарий

Иконка левого меню