ПОРТРЕТИ КОХАНОК
У чоловічому будуарі, тобто в кімнаті для куріння одного елегантного ігорного дому, курили і пили четверо мужчин. Не були вони вкрай ні молоді, ні старі, ні красиві, ні негарні; та незалежно од їх віку на кожному ледь зримо лежало тавро ветерана втіх, оте несказанне щось, отой холоднуватий і глузливий смуток, що так яскраво промовляє: «Ми добряче пожили, а зараз прагнемо лише того, що могли б любити й шанувати».
Один з них повернув розмову на жінок; хоча було б філософічніше не говорити про них зовсім; однак, і серед розумних людей трапляються такі, що, будучи напідпитку не нехтують балачками банальними. У подібних випадках оповідача слухають так, як слухають лише танцювальну музику.
«Всі чоловіки, – сказав він, – перейшли через вік янгольської цнотливості: це – пора, коли через нестачу дріад, обнімають, і то без будь-якої огиди, й дубовий стовбур. Це – перший ступінь кохання На другому ступені вже стають вибагливішими. Хоча здатність вибагати вже є ознакою занепаду. Саме об такій порі потребують єдино – красу. Що ж до мене, добродії, то я кладу собі в заслугу те, що ось уже довгий час, як сягнув періоду переломного – того третього ступеня, на якому сама по собі краса вже недостатня, якщо вона не приправлена ароматами, оздобами і тому подібне. А ще зізнаюся, що починаю передчувати якесь нове невідоме щастя, можливо, це й буде четвертий ступінь, на якому я сягну супокою доконечного. Та упродовж усього мого життя, оминаючи, безсумнівно, пору янгольської цнотливості, я був аж надто, більше, ніж будь-хто інший, чутливий до дратівливої дурості, до нервуючої посередності жінок. Що мені в тваринах подобається особливо, так це їх сумирність. Тож посудіть, прошу вас, скільки страждань прийшлося мені зазнати од останньої коханки.
Вона була побічною донькою якогось князя. Красуня, це – безсумнівно; інакше – навіщо б мені її брати? Лише отаке ось неповторне достоїнство псувала вона бридотним, аж непристойним честолюбством. Була то жінка, що ненастанно прагла сповняти обов’язки чоловічі. «Ви не мужчина! Ось якби мужчиною була я! Та й так з-поміж нас двох чоловічого більше в мені!». Отакими були нестерпні приспіви вуст, з яких, праглося мені, мали б злітати лише пісні. Щодо якої-небудь книги, поеми, опери, які викликали моє щире захоплення: «Ви, певно, вважаєте, що це дуже сильно? – резонерствувала вона тут же. – Та чи здогадуєтесь ви, що таке сила?» – І далі йшли доводи.
А одного прекрасного дня вона схибила на хімії. З тих пір між моїми і її вустами невідсувною перепоною завжди траплялась якась склянка. А до цього усього додавалася ще й ота її надмірна манірність. Чи, бувало, од мого несподіваного та щонайзакоханішого доторку вона зсудомлювалась як погвалтована мімоза…
– І як же все це скінчилося? – спитав один із трьох слухачів. – Великої терпеливості за вами я щось не завважував.
– Господь, – одвітив він, – у саме пекло заклав і ліки від нього. Одного дня я запопав оцю Мінерву, вічно спраглу сили ідеальної, наодинці з моїм служником, і то в такій позі, що я враз же непомітно вийшов, аби не змушувати їх червоніти. Того ж вечора я спровадив їх обох, видавши належну платню.
– Щодо мене, – повів далі розмову той, що перепиняв оповідь першого, – я можу скаржитися хіба що на самого себе. Щастя само приходило до мене, та я не розпізнав його. В не так уже й далекий час доля дарувала мені в користання жінку, що була найніжнішою, найпокірнішою і найвідданішою з-поміж усього жіноцтва роду людського, до того ж, без усякого там сюсюкання, завжди готова віддатися! «Я хочу цього, бо вам це приємно», – такою бувала її звична відповідь. Вдаряючи палицею по тій от стіні чи канапі, ви доможетеся більше зітхань, аніж з грудей отієї моєї коханки щонайшаленішими любовними пориваннями. Опісля року сумісного життя вона зізналася, що ні разу не зазнала зі мною втіхи. Мені набрид оцей нерівний поєдинок, і незрівнянна діва вийшла заміж. Уже пізніше спало мені на гадку відвідати її, і вона сказала, показуючи мені шістьох своїх прекрасних діток: «Так ось, мій дорогий друже, оця заміжня жінка є ще цілком незайманою, такою ж, як була й ваша коханка». В особі цій нічого не змінилося, і я інколи шкодую: все-таки треба було з нею одружитися.
Усі голосно засміялися, а третій повів розмову далі.
– Добродії, я зазнав утіхи, якою б ви, певне, знехтували. Я говоритиму про смішне в коханні, про смішне, яке, однако ж, не виключає захоплення. Моєю останньою коханкою я милувався сильніше, аніж, гадаю, ви ненавиділи чи ж любили ваших. І всіх вона чарувала так само, як і мене. Коли ми входили до ресторану, то вже за кілька хвилин усі забували про свої наїдки і неприховано поїдали очима її. Навіть офіціантки й касирша віддавалися цьому заразливому захватові настільки, що забували про свої обов’язки. Словом, якийсь час прожив я наодинці з цим живимчудом природи. Вона їла, жувала, пережовувала, пожирала, але все це з легковажним і найбезтурботнішим у світі виглядом. Отак у захваті й протримала мене досить довгий час. І вміла якось так ніжно, мрійливо, певне в англійській чи й романічній манері, говорити: «Я голодна!». Вона повторювала ці слова вдень і вночі, не забуваючи при цьому похизуватися своїми найкрасивішими в світі зубками, які вас і зворушували, і забавляли одночасно. Я б міг розбагатіти, показуючи її на ярмарках як чудо ненажерливості. Годував я її як слід, і все ж вона мене кинула…
– Ради якогось постачальника харчів, без сумніву?
– Приблизно щось таке, ради якогось інтендантського службовця, котрий з допомогою лиш йому відомих махінацій постачатиме сердезі разовий пайок кількох солдатів. Принаймні, я так гадаю.
– А я, – сказав четвертий, – стерпів жахаючі страждання, і якраз од зворотного отому, за що, звичайно, корять жіноче себелюбство. І саме зате вважаю, що ви, аж надто щасливі смертні, не маєте права нарікати на недосконалість ваших коханок!
У дуже серйозному тоні було це сказано людиною сумирною й солідною, з обличчям майже клерикальним, з обличчям хворобливо осяяним світло-сірими очима, сам погляд яких каже: «Я хочу!», чи. «Потрібно!», або ж: «Я не вибачаю!».
– Якщо б при вашій нервозності, яку за вами, добродію Г.., знаю, чи ж при полохливості й легковажності, що притаманні вам обом, добродії К… і Ж…, ви були б зв’язані з однією знайомою мені жінкою, то ви або повтікали б, або повмирали б. Я ж, як бачите, вижив. Уявіть собі особу, нездатну помилятися ні в почуттях, ні в розрахунках; уявіть нестерпно прозорливу вдачу; відданість без кривляння і бундючності; покірливість без слабості; силу без шаленства. Історія мого кохання подібна до нескінченної подорожі по чистій і відшліфованій поверхні Дзеркала, паморочливо одноманітній, яка відображає всі мої почуття, всі рухи з глузливою точністю моєї ж власної совісті, так що я не міг дозволити собі ні безглуздого руху, ні безглуздого почуття, бо одразу ж помічав німий докір нерозлучної зі мною примари. Отже, любов була для мене наче б опікою. Скільки дурощів мені вона перешкодила накоїти, і нині, повірте, так шкодую, що їх не було. А скільки боргів сплачено без моєї на те згоди. Вона позбавила мене всіх благ, які могла мені принести моя особиста безрозсудність. Холоднуватим, незаперечним порядком оточила вона всі мої примхи. На довершення оцих жахів навіть не вимагала вдячності, коли небезпека минала. Скільки разів переміг я в собі бажання здусити її за горло й закричати: «Ти, підлянко, стань же, нарешті, недосконалою! Аби я міг кохати тебе без муки й без гніву!». Упродовж кількох літ вона була мила моєму серцю, сповненому ненависті до неї. І все ж я не помер від того!
– Ах! – разом вигукнули співрозмовники. – Значить, померла вона?
– Так! Далі це продовжуватись не могло. Любов стала для мене виснажливим кошмаром. Перемогти або померти, – як каже Політика, – таким був вибір, що його передвіщала доля! Якогось вечора, в якомусь лісі… край якоїсь трясовини… опісля якоїсь невеселої прогулянки, коли її очі віддзеркалювали всю тишу неба, а моє серце… моє серце зсудомлювалося од пекельних мук…
– Що!
– Як!
– Що ви хочете сказати?
– Це було невідворотно. В мене надто сильне почуття справедливості, аби я міг вдарити, важко образити або спровадити бездоганного служника. Але треба було узгодити це почуття з жахом, який вселяла в мене ця істота; звільнитися од цієї істоти, не зрушивши поваги до неї. А що ви собі думаєте, що я міг з нею зробити, раз вона була досконалою?
Три інші співрозмовники звели на нього здивовані й трохи розгублені погляди, наче б удаючи, що не зрозуміли, і тим самим, не дуже явно зізнаючись, буцім, щодо їх, то вони не почувають себе здатними на такий суворий, хоч і достатньо з’ясований, вчинок.
Потім було звелено принести нові пляшки, аби убити Час, який триває так довго, і щоб прискорити Життя, яке тече так повільно.
Вместе с вами мы сделаем Русинский Мир лучше!
При копировании данного материала, либо использования в любом виде (печатном, аудио, видео) на своих ресурсах, просьба указывать гиперактивную ссылку на источник https://rusinskiimir.ru/ и автора Иван Петровций, в иных случаях будем обращаться в соответствующие инстанции (админам соц.сетей, и Суд). Фото использованы из открытых источников интернет пространства.
