Русинский поэт и писатель И. Петровций «В чарівнім саду, де промені осіннього сонця, здавалося, зумисне забарвливо розливали свою ласку, під зеленуватим не­бом…»

Русинский поэт и писатель И. Петровций «В чарівнім саду, де промені осіннього сонця, здавалося, зумисне забарвливо розливали свою ласку, під зеленуватим не­бом…»

ПОКЛИКАННЯ

В чарівнім саду, де промені осіннього сонця, здавалося, зумисне забарвливо розливали свою ласку, під зеленуватим не­бом, по якім золотисті хмарини пропливали, мов заблукалі материки, четверо гарненьких дітей, четверо хлоп’ят, уже, безпе­речно, стомлених од забав, вели між собою розмову.
Один казав: «Учора мене водили до театру. 

Там, у великих і сумних палацах, у глибині яких синіють море й небо, жінки й чоловіки, також серйозні й сумовиті, та набагато гарніші й кра­сивіше зодягнуті, ніж ті, яких ми бачимо повсюдно, розмовля­ють такими співучими голосами. Вони погрожують, благають, впадають у розпач, й часто опираються рукою на кинджал, зат­кнутий за пояс.

Ах! Це дуже красиво! Жінки там прекрасніші і вищі од тих, що ходять у гості до нас додому, і хоча зі свої­ми великими запалими очима й розпашілими щоками здають­ся вони грізнішими, не любити їх неможливо. Стає страшно, хочеться плакати, і все ж яка це приємність... А потім, що є справді дивовижно, це навіює бажання одягатися так же, ро­бити і говорити те саме, навіть таким же голосом...».

Один з чотирьох хлопчиків, який уже протягом кількох се­кунд не слухав оповіді свого товариша, з дивогідною пильністю вдивлявся в якусь цятку в небі, раптом сказав: «Дивіться, ди­віться туди!.. Ви бачите його?.. Він сидить на маленькій са­мотній хмарині, на хмарині кольору вогню, що пливе так по­вільно; здається, Він теж дивиться на нас». – «Та хто там?» – спитали інші.
«Бог! – відповів він тоном повної переконаності. – Ах! Він уже далеко; зараз ви вже його не зможете побачити.

Безперечно, він подорожує, щоб побувати у всіх країнах. Глядіть, він зараз пройде поза тим рядом дерев, он там – уже майже на обрії... А зараз він спускається за дзвіницю... Ах! Уже його не вид­ко!». І хлопчик ще довго стояв повернутий у той бік, втупив­ши погляд у межу, за якою розлучаються земля з небом, а в погляді його світився невимовний вияв захвату й жалю.

«Ах, яка глупота – хизуватися отим своїм Богом, що його тільки ти й бачиш! – сказав тоді третій, у всій поставі якого відчувались якісь аж надто зримі гарячковість і живучість. – Я розповім вам, як зі мною сталося таке, чого з вами ніколи не траплялося, і що набагато цікавіше од усяких там театрів і хмар. Кілька днів тому батьки взяли мене з собою в подорож, а оскільки в заїжджому дворі, де ми зупинилися, ліжок на всіх не стачило, то й вирішили мене покласти в однім ліжку з ня­нею». Тут він своїм друзям дав знак стати ближче і, стишивши голос, продовжив.

«Кажу вам, що це якось незвично, коли ле­жиш ти не один, а в ліжку з тобою няня, і до того ще всюди темрява. Я не спав, і поки спала вона, тільки тим і забавлявся, що долонями гладив її руки, її шию, її плечі. Руки й шия в неї кремезніші, ніж у всіх інших жінок, а шкіра така ніжна, наче б то була не шкіра, а листовий папір, чи ж папір з єдвабу. І так це приємно було мені, що продовжував би це робити ще довго, якби не страх розбудити її і ще якийсь страх – страх перед чимось, чого й сам не усвідомлюєш.

Апотім я занурився головою в її волосся, що спадало їй на спину, і волосся те було густе, як грива, і пахло так же гарно – я запевняю вас! – наче квіти в саду о такій ось порі, як нині. Спробуйте, коли бу­де змога, зробити так же як я, і ви побачите!».
В юного автора цього дивовижного одкровення упродовж усієї оповіді були так широко відкриті очі, наче б він все те відчував ще й досі, а проміння сонця, що заходило, торкаючися рудявих кучерів його скуйовдженої шевелюри, витворювали над його головою сірчастий ореол жаги. І тут легко було перед­бачити, що отакий, як він, не стратить свого життя на пошуки Божества у хмарах, він часто знаходитиме його в зовсім ін­шому.
Нарешті четвертий сказав.

«Ви добре знаєте, що дома мені не до розваг; не водять мене й на вистави; мій опікун занадто скнарий для цього; Бог теж не має діла ні до мене, ні до моєї нуди; не маю я й прекрасної няні, яка б голубила мене. Часто мені здавалося, що моя втіха в тім, аби завжди йти прямо світ за очі, та щоб ніхто не турбувався про мене, аби лише постійно бачити нові краї.

Ніде мені не буває добре, і завжди гадаю, то буде добре там, де зараз мене нема. Так ось! На останньому ярмарку, в сусідньому селі, я бачив трьох людей, які живуть так, як хотів би жити я. От, ви всі, ви б на них уваги не звер­нули. Росту вони були високого, майже чорні і – дуже горді, хоча й зодягнені в лахміття, і весь вигляд їх промовляв, що ні від кого нічого їм не треба. Їх великі темні очі якось яснішали, лиш вони зачинали грати; а музика та була настільки дивотворною, що, слухаючи її, хотілося то танцювати, то плакати, а то і плакати і танцювати поспіль, і стаєш начеб причинним, слухаючи їх довго. 

Один, поводячи смичком по скрипці, зда­валося, виливав свою журбу, другий же, змушуючи пострибу­вати малий молоточок по струнах невеликого піаніно, яке на ремені звисало з його шиї, начеб кепкував з ремств свого су­сіди; тоді ж коли третій, час од часу, ударяв по цимбалах з си­лою незвичайною. І такі були вони вдоволені собою, що про­довжували свою дикунську музику навіть тоді, коли ярмарок геть увесь обезлюднів.

 Нарешті вони підібрали з землі мідяки, завдали собі на плечі інструменти і пішли. Мені ж запраглося знати де жили вони, і я йшов за ними звіддалік аж до краю лісу, і тільки там збагнув, що не жили вони ніде.

Один з них тоді сказав: «Чи не напнути б нам шатро?».
«Та ні ж! – заперечив другий. – Ніч же така чарівна!».
Рахуючи прибуток, третій мовив: «Ці люди музики не відчу­вають, а жінки їх танцюють, як ведмедиці. Та, на щастя, че­рез місяць ми будемо в Австрії, а там люд люб’язніший».

«А чи не ліпше б нам податися до Іспанії, бо ж дні стають короткими; втікнемо од дощів і промочуватимемо там лише наші горлянки», – мовив один з двох інших.

Як бачите, я запам’ятав усе. Після, випивши кожен по чарці горілки, вони позасинали обличчям до зір. Спочатку мене аж розпинало жадання благати їх взяти мене з собою та навчити грати на їхніх інструментах; але я не зважився і, безсумнівно, тільки тому, що завжди дуже важко зважитися на щось, та ще, мабуть, тому, що мене пойняв страх бути схопленим перш, ніж я виїду за межі Франції».

Розгубленість трьох його товаришів наштовхнула мене на думку, що цей малюк уже був одним з тих, кого не розуміють. Я глянув  на нього пильніше; було в його очах і на чолі щось та­ке передчасно згубне, що відштовхує од себе співчуття людей і що, не міг я збагнути чому, побуджувало моє настільки, що якоїсь хвилі я стрепенувся од мислі – а чи не могло в мене бу­ти брата, про якого до цих пір я не відав.
Сонце зайшло. 

На своє місце зійшла урочиста ніч. Діти ро­зійшлися, і кожен з них пішов, сам того не відаючи, своїм шля­хом, у залежності од обставин та випадковостей, творити свою долю, оскандалювати ближніх і тяжіти до слави чи безчестя.

Автор: Иван Петровций
 

Вместе с вами мы сделаем Русинский Мир лучше!

При копировании данного материала, либо использования в любом виде (печатном, аудио, видео) на своих ресурсах, просьба указывать гиперактивную ссылку на источник https://rusinskiimir.ru/  и автора Иван Петровций, в иных случаях будем обращаться в соответствующие инстанции (админам соц.сетей, и Суд). Фото использованы из открытых источников интернет пространства.