ПОКЛИКАННЯ В чарівнім саду, де промені осіннього сонця, здавалося, зумисне забарвливо розливали свою ласку, під зеленуватим небом, по якім золотисті хмарини пропливали, мов заблукалі материки, четверо гарненьких дітей, четверо хлоп’ят, уже, безперечно, стомлених од забав, вели між собою розмову. Один казав: «Учора мене водили до театру. Там, у великих і сумних палацах, у глибині яких синіють море й небо, жінки й чоловіки, також серйозні й сумовиті, та набагато гарніші й красивіше зодягнуті, ніж ті, яких ми бачимо повсюдно, розмовляють такими співучими голосами. Вони погрожують, благають, впадають у розпач, й часто опираються рукою на кинджал, заткнутий за пояс. Ах! Це дуже красиво! Жінки там прекрасніші і вищі од тих, що ходять у гості до нас додому, і хоча зі своїми великими запалими очима й розпашілими щоками здаються вони грізнішими, не любити їх неможливо. Стає страшно, хочеться плакати, і все ж яка це приємність... А потім, що є справді дивовижно, це навіює бажання одягатися так же, робити і говорити те саме, навіть таким же голосом...». Один з чотирьох хлопчиків, який уже протягом кількох секунд не слухав оповіді свого товариша, з дивогідною пильністю вдивлявся в якусь цятку в небі, раптом сказав: «Дивіться, дивіться туди!.. Ви бачите його?.. Він сидить на маленькій самотній хмарині, на хмарині кольору вогню, що пливе так повільно; здається, Він теж дивиться на нас». – «Та хто там?» – спитали інші. «Бог! – відповів він тоном повної переконаності. – Ах! Він уже далеко; зараз ви вже його не зможете побачити. Безперечно, він подорожує, щоб побувати у всіх країнах. Глядіть, він зараз пройде поза тим рядом дерев, он там – уже майже на обрії... А зараз він спускається за дзвіницю... Ах! Уже його не видко!». І хлопчик ще довго стояв повернутий у той бік, втупивши погляд у межу, за якою розлучаються земля з небом, а в погляді його світився невимовний вияв захвату й жалю. «Ах, яка глупота – хизуватися отим своїм Богом, що його тільки ти й бачиш! – сказав тоді третій, у всій поставі якого відчувались якісь аж надто зримі гарячковість і живучість. – Я розповім вам, як зі мною сталося таке, чого з вами ніколи не траплялося, і що набагато цікавіше од усяких там театрів і хмар. Кілька днів тому батьки взяли мене з собою в подорож, а оскільки в заїжджому дворі, де ми зупинилися, ліжок на всіх не стачило, то й вирішили мене покласти в однім ліжку з нянею». Тут він своїм друзям дав знак стати ближче і, стишивши голос, продовжив. «Кажу вам, що це якось незвично, коли лежиш ти не один, а в ліжку з тобою няня, і до того ще всюди темрява. Я не спав, і поки спала вона, тільки тим і забавлявся, що долонями гладив її руки, її шию, її плечі. Руки й шия в неї кремезніші, ніж у всіх інших жінок, а шкіра така ніжна, наче б то була не шкіра, а листовий папір, чи ж папір з єдвабу. І так це приємно було мені, що продовжував би це робити ще довго, якби не страх розбудити її і ще якийсь страх – страх перед чимось, чого й сам не усвідомлюєш. Апотім я занурився головою в її волосся, що спадало їй на спину, і волосся те було густе, як грива, і пахло так же гарно – я запевняю вас! – наче квіти в саду о такій ось порі, як нині. Спробуйте, коли буде змога, зробити так же як я, і ви побачите!». В юного автора цього дивовижного одкровення упродовж усієї оповіді були так широко відкриті очі, наче б він все те відчував ще й досі, а проміння сонця, що заходило, торкаючися рудявих кучерів його скуйовдженої шевелюри, витворювали над його головою сірчастий ореол жаги. І тут легко було передбачити, що отакий, як він, не стратить свого життя на пошуки Божества у хмарах, він часто знаходитиме його в зовсім іншому. Нарешті четвертий сказав. «Ви добре знаєте, що дома мені не до розваг; не водять мене й на вистави; мій опікун занадто скнарий для цього; Бог теж не має діла ні до мене, ні до моєї нуди; не маю я й прекрасної няні, яка б голубила мене. Часто мені здавалося, що моя втіха в тім, аби завжди йти прямо світ за очі, та щоб ніхто не турбувався про мене, аби лише постійно бачити нові краї. Ніде мені не буває добре, і завжди гадаю, то буде добре там, де зараз мене нема. Так ось! На останньому ярмарку, в сусідньому селі, я бачив трьох людей, які живуть так, як хотів би жити я. От, ви всі, ви б на них уваги не звернули. Росту вони були високого, майже чорні і – дуже горді, хоча й зодягнені в лахміття, і весь вигляд їх промовляв, що ні від кого нічого їм не треба. Їх великі темні очі якось яснішали, лиш вони зачинали грати; а музика та була настільки дивотворною, що, слухаючи її, хотілося то танцювати, то плакати, а то і плакати і танцювати поспіль, і стаєш начеб причинним, слухаючи їх довго. Один, поводячи смичком по скрипці, здавалося, виливав свою журбу, другий же, змушуючи пострибувати малий молоточок по струнах невеликого піаніно, яке на ремені звисало з його шиї, начеб кепкував з ремств свого сусіди; тоді ж коли третій, час од часу, ударяв по цимбалах з силою незвичайною. І такі були вони вдоволені собою, що продовжували свою дикунську музику навіть тоді, коли ярмарок геть увесь обезлюднів. Нарешті вони підібрали з землі мідяки, завдали собі на плечі інструменти і пішли. Мені ж запраглося знати де жили вони, і я йшов за ними звіддалік аж до краю лісу, і тільки там збагнув, що не жили вони ніде. Один з них тоді сказав: «Чи не напнути б нам шатро?». «Та ні ж! – заперечив другий. – Ніч же така чарівна!». Рахуючи прибуток, третій мовив: «Ці люди музики не відчувають, а жінки їх танцюють, як ведмедиці. Та, на щастя, через місяць ми будемо в Австрії, а там люд люб’язніший». «А чи не ліпше б нам податися до Іспанії, бо ж дні стають короткими; втікнемо од дощів і промочуватимемо там лише наші горлянки», – мовив один з двох інших. Як бачите, я запам’ятав усе. Після, випивши кожен по чарці горілки, вони позасинали обличчям до зір. Спочатку мене аж розпинало жадання благати їх взяти мене з собою та навчити грати на їхніх інструментах; але я не зважився і, безсумнівно, тільки тому, що завжди дуже важко зважитися на щось, та ще, мабуть, тому, що мене пойняв страх бути схопленим перш, ніж я виїду за межі Франції». Розгубленість трьох його товаришів наштовхнула мене на думку, що цей малюк уже був одним з тих, кого не розуміють. Я глянув на нього пильніше; було в його очах і на чолі щось таке передчасно згубне, що відштовхує од себе співчуття людей і що, не міг я збагнути чому, побуджувало моє настільки, що якоїсь хвилі я стрепенувся од мислі – а чи не могло в мене бути брата, про якого до цих пір я не відав. Сонце зайшло. На своє місце зійшла урочиста ніч. Діти розійшлися, і кожен з них пішов, сам того не відаючи, своїм шляхом, у залежності од обставин та випадковостей, творити свою долю, оскандалювати ближніх і тяжіти до слави чи безчестя. Автор: Иван Петровций
Вместе с вами мы сделаем Русинский Мир лучше!
При копировании данного материала, либо использования в любом виде (печатном, аудио, видео) на своих ресурсах, просьба указывать гиперактивную ссылку на источник https://rusinskiimir.ru/ и автора Иван Петровций, в иных случаях будем обращаться в соответствующие инстанции (админам соц.сетей, и Суд). Фото использованы из открытых источников интернет пространства.
