ГЕРОЇЧНА СМЕРТЬ Фанчулле був дивогідним блазнем, і чи не одним з найближчих друзів Володаря. Та для осіб, становищем своїм приречених до кумедного, усе серйозне має згубну звабу, і, хоча може видатися дивним, аби ідеї батьківщини і свободи владно заполонили мозок якого-небудь комедіанта, все ж одного дня Фанчулле став учасником змови, що її готували кілька незадоволених дворян. Але ж усюди трапляються доброзичливці, які донесуть властям на цих жовчних суб’єктів, що замишляють скинення Володаря і перебудову суспільства, навіть без згоди останнього на те. Згаданих дворян заарештували, а поміж них і Фанчулле, й прирекли на певну смерть. Охоче повірю, що Володаря обійняв глибокий смуток, як він побачив свого улюбленого блазня серед заколотників. Цей Володар не був ні кращим, ні гіршим од інших; однак, надмірна чутливість робила його, у більшості випадків, жорстокішим і деспотичнішим од йому подібних. Пристрасно закоханий у мистецтва, до того ж їх знавець одмінний, він був дійсно ненаситний в насолодах. Досить байдужий до люду й моралі, сам справжній митець, він ворога небезпечнішого од Нуди не знав, й ті чудернацькі зусилля, яких він докладав, аби уникнути або ж перемогти цього всесвітнього тирана, на нього, безперечно, накликали б із боку суворого історика, епітет «чудовиська», якби у його володіннях було дозволено писати про щось інше, аніж про те, що за єдину мету мало задоволення або ж здивування, яке саме по собі є одним із виявів щонайвишуканіших утіх. Великим нещастям цього Володаря було те, що йому завжди бракувало сценічного простору для його генія. Трапляються такі молоді Нерони, що задихаються у надто вузьких межах, і ймення та добрі наміри яких назавжди будуть поховані для століть прийдешніх. Недалекоглядне Провидіння обдарувало цього Володаря здібностями набагато більшими, ніж його Держава. І ось якось несподівано перебігла чутка, що Володар пощадить змовників; а породило цю чутку сповіщення про грандіозну виставу, в якій Фанчулле мав зіграти одну з головних і кращих своїх ролей, і на якій, подейкували, будуть присутніми й засуджені дворяни, а це – явна ознака, додавали поверхові уми, благородних прагнень ображеного Володаря. З боку людини, настільки природно й свідомо дивакуватої, можна було сподіватися всього, навіть доброчесності, навіть милосердя, особливо ж, якби він мав надію віднайти в цім втіхи несподівані. Та для тих, хто, наче я, мав можливість проникнути в подальші глибини цієї допитливої і хворої душі, здавалося нескінченно можливішим, що Володар забажав скласти собі уявлення про силу сценічного таланту в приреченого на смерть. Він захотів скористатися нагодою для проведення фізіологічного досліду значимості найсуттєвішої і перевірити, наскільки звичні здібності актора можуть бути спотворені чи видозмінені незвичайністю ситуації, в якій він знаходився; а поряд з цим – чи жило в його душі більш-менш тверде бажання проявити милосердя? Це питання так ніколи і не вдалося з’ясувати. І ось великий день настав; цей невеличкий двір розгорнув усі свої пишноти, і важко й уявити, не бачивши своїми очима, як привілейований клас маленької Держави з обмеженими засобами може пишно засяяти у випадку справжньої урочистості. А урочистість була подвійно справжньою: перш за все через чари виставлених розкошів, а ще ж і через моральне та таємниче зацікавлення до неї дотичного. Сір Фанчулле сягав найдосконалішого перевтілення у ролях німих чи ж небагатослівних, які найчастіше і є головними в цих феєричних драмах, що мають на меті зобразити символічно таїну життя. На сцену він вийшов з невимушеною легкістю, і уже це перше сприяло зміцненню в серцях благородних глядачів ідеї доброти і прощення. Якщо про якого-небудь комедійного актора кажуть: «Ось – добрий комедійний актор», то тут послуговуються висловом, який значить, що в дійовій особі все ще вгадується актор, тобто мистецтво, зусилля, воля. Отже, коли б актор відносно персонажа, якого він зображає, сягнув того, чого, якимось чудом одухотворені, живі, здатні ходити й бачити, кращі античні статуї сягли б відносно повсюдної і невимовної ідеї краси, – це був би, безсумнівно, випадок особливий і аж ніскільки непередбачений. Цього вечора Фанчулле був ідеальною досконалістю, яку неможливо не визнати живою, можливою, дійсною. Цей кумедник приходив, відходив, сміявся, плакав, судомився, з непорушним ореолом довкіл голови, незримим для всіх, але зримим для мене, в котрім поєдналися якимось дивовижним сплавом проміння Мистецтва і слава Мучеництва. Певно, завдяки якомусь особливому дарові Фанчулле вносив божественне і надприродне у щонайбезглуздіше блазенство. Перо моє тремтить, і сльози невимовного хвилювання підкочують до очей, коли намагаюсь описати цей незабутній вечір. Фанчулле довів мені рішуче й незаперечно, що захват Мистецтва, більш ніж усі інші, здатний приховати жахи безодні; що геній може грати комедію й на краю могили, з радістю, яка заважає йому бачити цю могилу і в забутті відносить його в край, де відпадає навіть сама думка про вмирання і тлін. Уся публіка, якою б перенасиченою й пустопорожньою не була вона, дуже швидко відчула всемогутню владність актора. Смерті, жалоби, тортур не передбачав ніхто. Кожен, наче позбувшися турбот власних, віддався розмаїтості насолод, що їх приносило споглядання справжнього шедевра живого мистецтва. Вибухи радості й захоплення, мов незмовкле гуркотіння грому, раз по раз стрясали склепіння всієї споруди. Навіть Володар, аж сп’янілий, додавав свій захват до овацій двору. А все ж од ока прозорливого не могло заховатися й таке щось, яке все ж домішувалося до його сп’яніння. Може, саме тут відчув він переможеною свою всемогутність тирана? Або ж приниження власного мистецтва жахати серця і оглупляти уми? Чи ошукання сподівань і присоромлення своїх задумів? Отакі, не справдані доконечно, припущення, хоча й не заперечені цілком, спалахували в мозку моїм тоді, коли я позиркував на обличчя Володаря, на якому до блідості звичної додавалася якась нова блідість, подібно новим шарам снігу, що накладаються на вже влежані. Все щільніше й щільніше стискалися його губи, а очі розпалювалися якимось внутрішнім вогнем, в якім прочитувалися заздрощі й злоба навіть тоді, коли він демонстративно аплодував талантам свого старого друга, оцього дивогідного блазня, який так влучно переблазнював смерть. Об якійсь хвилі запримітив я, як Його Величність повернувся до свого малого пажа, що стояв трохи позаду нього, і щось йому шепнув на вухо. Пустотливе личенько гарненького хлопчика осяяла усмішка, і він тут же полишив ложу Володаря, неначе покликаний нагальною справою. А за кілька хвилин різкий свист – пронизливий і довгий, обірвав Фанчулле в мить чи не найвищого злету, так само зненацька оцей свист розкраяв вуха і серця глядачів. А з того місця в залі, з якого зринула оця нечекана огуда, заходячись реготом, у коридор вибіг той самий хлопчик. Вражений, Фанчулле прокинувся од свого марення, заплющив спочатку очі, потім знову розплющив їх, збільшені непомірно, далі одкрив рота, якось судорожно хапаючи повітря, хитнувся вперед, трохи взад, і, увесь дивно зціпенілий, замертво впав на підмостки. Цей свист, разючий, як помах меча, чи не ошукав він ката? А сам Володар, чи він передбачив усю смертоносну спроможність своєї підступності? Це можна взяти й під сумнів. А от чи пошкодував Володар за своїм дорогим і незрівнянним Фанчулле? В це було б не лише приємно, а й справедливо вірити. Злочинні дворяни в останній раз зазнали втіхи од видовища комедії. Тієї ж ночі вони були викреслені з життя. З тих пір багато мімів, справедливо визнаних у різних країнах, приїздили грати до двору цього Володаря, та жоден з них не спромігся воскресити чудодійство обдарування Фанчулле, жодного не було обдаровано такою ж любов’ю. Автор: Иван Петровций
Вместе с вами мы сделаем Русинский Мир лучше!
При копировании данного материала, либо использования в любом виде (печатном, аудио, видео) на своих ресурсах, просьба указывать гиперактивную ссылку на источник https://rusinskiimir.ru/ и автора Иван Петровций, в иных случаях будем обращаться в соответствующие инстанции (админам соц.сетей, и Суд). Фото использованы из открытых источников интернет пространства.
