ШЛЯХЕТНИЙ ГРАВЕЦЬ Учора, в штовхотняві бульварного юрмища, відчув я доторк таємничого Створіння, з яким стрічі жадав постійно і якого розпізнав одразу ж, хоч раніше не стрічав його ніколи. Без сумніву, таке ж прагнення щодо мене було і в нього, бо ж, проходячи, він мені багатозначно і зазивно підморгнув, і я поквапився скоритися тому знакові. Послушно ступав я услід, і ось обоє ми спустилися в якесь підземне приміщення, яскраво освітлене і висяююче такими розкошами, з якими жодне наземне Житло Парижа й близько зрівнятися не може. Й здалося мені дивним, що я, стільки разів проходячи повз оце чарівне кубельце, так ні разу не завважив сюди входу. А там навіть повітря було якесь особливе, трохи п’янке, воно одразу ж змушувало позбутись усіх і без того вже набридлих життєвих бридот; там вдихалося якесь похмуре блаженство, подібне до тощо його мали відчувати лотофаги, у яких після зходження на берег зачарованого острова, осяяного світлом вічного післяполудня, під вколисуючі звуки співучих водоспадів, зароджувалося бажання не бачити більш ніколи ні хатнього вогнища, ні дружини, ні дітей і вже ніколи не підніматися на високі гребені морських хвиль. А там аж ряхтіло од помічених згубною красою облич предивних чоловіків і жінок, які, мені здавалось, я вже бачив у якісь часи, в якихось країнах, що їх уже й згадати доконче не можу, й вони вселяли в мене радше приязнь, аніж побоювання, як це, звичайно, трапляється при стрічі з невідомим. Якби я спробував якимось чином визначити дивнувату сутність їх поглядів, я б сказав, що ніколи не бачив очей, сяючих сильнішою відразою до нудьги, очей, сповнених безсмертного бажання почуватися справді живими. А вже сідаючи за стіл, мій проводир, і я були давніми і вірними друзями. Ми їли, ми пили без міри найдивовижніші вина всіх сортів, та все ж найдивнішим було те, що навіть через декілька годин, як мені здавалося, не був я п’янішим од нього. Одначе гра, ця надлюдська втіха, час од часу переривала нашу бурхливу пиятику і, мушу признатися, що грав я і програв свою душу зі справді героїчною легковажністю й безтурботністю. Душа, як річ, настільки невідчутна, так часто зайва, а іноді й обтяжлива, що, втративши її, я відчув хвилювання ніскільки не більше, ніж якби загубив свою візитну картку під час прогулянки. Довго ми викурювали кілька сигар, присмак і незрівнянні пахощі яких навівали душі тугу за краями й радощами досі незвіданими, і, сп’янівши од усіх цих насолод, у захваті дивовижної фамільярності, що, на диво, не була йому неприємною, я осмілився вигукнути, високо піднісши до країв налитий келих: «За ваше безсмертне здоров’я, старий Цапе!». Ми бесідували про Всесвіт, про його створення й майбутнє розрушення; про визначальну ідею віку, тобто прогрес; і здатність до вдосконалення; й взагалі, про всі можливі людські пристрасті. Отут його Величність був невичерпним на легкі й чарівливі жарти, і все це він говорив з такою приємністю в голосі, тримався з таким спокоєм у всіх оцих пустощах, що я їх не стрічав у найславетніших балакунів людства. Він одкрив мені безглуздість різних філософських систем, які й досі мають владу над людськими умами, і навіть зволив довірити кілька корінних начал, користання й володіння якими не вважаю за можливе з кимось поділити. Ніскільки не скаржився на неславу, якою оточували його ім’я, у всіх частинах світу, навіть переконував мене, що він сам, більше ніж будь-хто інший, зацікавлений у витравленні забобону і зізнався, що лише єдиний раз дійсно перестрашився за свою владу, а було це в той день, коли вчув, як один проповідник, більш проникливий, аніж його собрати, вигукнув з кафедри: «Дорогі мої брати, коли перед вами вихвалятимуть поступ освіченості, не забувайте, що найвдалішою підступністю Диявола була б ваша переконаність у тім, що його нема!». Нагадування про цього уславленого промовця само по собі нас привело до розмови про академії, й мій дивний сотрапезник зізнався, що в багатьох випадках не гребує спрямовувати перо, слово і совість педагогів, і що власною персоною, хоча й незримо, з’являється він майже на всі академічні засідання. Підбадьорений такою доброзичливістю, я спитав, що нового в Бога, чи бачився він з ним останнього часу. Відповів мені він з безтурботністю, на якій все ж лежала тінь смутку: «При зустрічі ми вітаємось, як два старі джентльмени, в яких навіть природжена ввічливість не може цілком заглушити споминів про давню ворожнечу». Сумніваюсь, що його Величність дав колись простому смертному таку довгу аудієнцію. Нарешті, коли холоднуватий світанок зазирнув у вікна, ця славетна особистість, оспівана стількома поетами, особистість, що користалася послугами стількох філософів, які трудились їй во славу, того й самі навіть не відаючи, мені сказала: «Я хочу, аби ви зберегли про мене найкращі спогади, і довести вам, що, про кого мовлять так багато злого, може бути іноді – користаюсь тут простонародним висловом – добрим хлопцем. Аби відшкодувати безповоротну втрату, а душу свою ви втратили, я даю вам ту ставку, яку ви могли виграти, якби доля була прихильною до вас; мовлю про можливість полегшувати, а то й перемагати протягом усього життя цю химерну хоруватість, що її звуть Нудою, і яка є джерелом усіх ваших знемагань та й усіх ваших успіхів. Ви нематимете жодного бажання, якого б я вам не допоміг здійснити; у вас буде влада над вашими огрубілими братами; вас оточать лестощами й навітьпоклоніннями; срібло, золото, діаманти, казкові палаци вас шукатимуть самі й проситимуть їх прийняти, не вимагаючи натомість за це жодного зусилля; ви полишатимете батьківщину й мінятимете країни так часто, як вам радитиме ваша фантазія; невтомно ви втішатиметесь насолодами в прекрасних краях, де вічна теплінь і де жінки такі ж ніжно запашні, як і квіти – і так далі, і так далі...» – додав він, піднімаючись і випроваджуючимене з милою посмішкою. Якби не острах бути приниженим в очах багатолюдного зібрання, я б з радістю впав до ніг оцьому шляхетному гравцеві, аби подякувати за таку нечувану щедрість. Але потроху, коли я вже вийшов звідти, невигойна недовіра зачала повнити мої груди; я не насмілювався вірити такому дивовижному щастю і, лягаючи спати й за старою глупою звичкою все ще творячи молитву, я повторяв у напівсні: «Боже мій! Господи, мій Боже! Зроби так, аби Диявол дотримав свого слова!». Автор: Иван Петровций
Вместе с вами мы сделаем Русинский Мир лучше!
При копировании данного материала, либо использования в любом виде (печатном, аудио, видео) на своих ресурсах, просьба указывать гиперактивную ссылку на источник https://rusinskiimir.ru/ и автора Иван Петровций, в иных случаях будем обращаться в соответствующие инстанции (админам соц.сетей, и Суд). Фото использованы из открытых источников интернет пространства.
