ВЕЧІРНІ СУТІНКИ Згасає день. Великим заспокоєнням повняться бідні уми, натомлені денною працею; думи їх забарвлюються зараз ніжними й пливкими відтінками сутінків. А крізь прозору вечірню імлу з вершини гори до мого балкона долинає сплетене з безлічі безладних криків непомірне завивання, що відстанню єдиною переплавлюється в якусь тужливу співзвучність, схожу на стуготіння припливу або ж шторму, який лише пробуджується. Хто ці нещасливці, котрих і вечір не вспокоює, і котрим, неначе совам, прихід ночі слугує знаком до розпочаття шабашу. Це зловісне улюлюкання допливає до мене з чорної богадільні, що видерлася аж на гору; і, щовечора, покурюючи, я споглядаю недвижність неозорої улоговини, всіяної будинками, кожне вікно яких промовляє: «Тільки тут зараз мир! Тільки тут – сімейне радіння!». І коли з верхів подує вітер, я можу вколисувати мою збуджену мисль оцією вдаваною співзвучністю самого пекла. Сутінки збудоражують божевільних. Пригадую, мав я двох друзів, яких сутінки ввергали в цілковиту хворість. У такі хвилини один із них відкидав усі закони дружби і ввічливості, і, наче якийсь дикун, кривдив першого стрічного. Так, я бачив, як він жбурнув метрдотелю в голову чудово засмаженим курчам, в якому йому привидівся, не знаю який там, образливий ієрогліф. Вечір, передвісник найглибших насолод, псував йому речі щонайрадісніші. Інший, ображений честолюбець, залежно від того, як спливав день, ставав дратівливішим, понурішим, прискіпливішим. Ще протягом дня терпеливий і навіть товариський, увечері він ставав немилосердним; і це злобне божевілля проявляв не лише щодо інших, а й до самого себе. Перший вмер причинним, нездатним упізнати ні дружини, ні дітей; другий носить у собі тривогу постійного слабування, і якщо б його навіть обдарували всіма почестями, якими можуть наділяти республіки і князі, гадаю все ж, що сутінки й так запалювали б у ньому пекуче пожадання уявних, неіснуючих ознак. Ніч, яка в їх уми наливає темряви, мій наповнює сяянням; і хоча не так уже рідко трапляється, що одна й та ж причина призводить до наслідків протилежних, це завжди збуджує в мені цікавість і тривогу. О ноче! О, темряво прохолодна! Ви звістуєте мені празнество внутрішнє, ви – звільнення моє од знемоги! У самоті рівнин, у кам’яних лабіринтах столиці: мерехтіння зір, спалахи ліхтарів – ви фейєрверки богині Свободи! О сутінки, які ви солодкі й ніжні! Рожевувате мигтіння, яке проблимується ще крізь небокрай, мов агонія дня під переможними ударами ночі; вогні канделябрів, що просочуються непрозорими червонуватими плямами крізь останню призахідну славу; важкучі фіранки, що їх затягує з глибини Сходу незрима рука, – все це несе в собі ті складні почуття, які нуртують у серці людському в урочисті години життя. А ще все це нагадує чудне плаття танцівниці, де крізь прозору й трохи темнувату марлеву тканину просяює приглушена пишнота блискучої спідниці, начеб темряву сьогодення пронизувало проміння прекрасного минулого; а мерехтливі золоті та срібні зорі, якими вона всіяна, це – вогні фантазії, які запалюються лише в глибокій жалобі Ночі. Автор: Иван Петровций
Вместе с вами мы сделаем Русинский Мир лучше!
При копировании данного материала, либо использования в любом виде (печатном, аудио, видео) на своих ресурсах, просьба указывать гиперактивную ссылку на источник https://rusinskiimir.ru/ и автора Иван Петровций, в иных случаях будем обращаться в соответствующие инстанции (админам соц.сетей, и Суд). Фото использованы из открытых источников интернет пространства.
