Русинский поэт и писатель И. Петровций «Я подорожував. Навколишній пейзаж був сповнений всевлад­ної величі й благородства. І тут же якась часточка цього пей­зажу…»

Русинский поэт и писатель И. Петровций «Я подорожував. Навколишній пейзаж був сповнений всевлад­ної величі й благородства. І тут же якась часточка цього пей­зажу…»

ТІСТЕЧКО

Я подорожував. Навколишній пейзаж був сповнений всевлад­ної величі й благородства. І тут же якась часточка цього пей­зажу, цієї величі й благородства передалася і моїй душі. Мої мислі розпурхувалися з такою легкістю, наче самі були зіт­кані з того повітря; ниці пристрасті, на кшталт гніву або ж брудних любощів, так же віддаленіли, як і хмарини, що про­пливали там, у глибині безодень, під моїми ногами; я відчув свою душу такою ж неосяжною, такою ж чистою, як і небесна блакить, що сповивала мене; спомини про все земне долинали до мого серця ослабленими і стишеними, неначе дзвоники не­зримих отар, що проходили десь далеко, аж надто далеко, схи­лом іншої гори.

По невеличкім, недвижнім озері, аж чорнім од своєї невимірної глибини, час од часу пропливали тіні хма­рин, схожі на маяння плаща якогось повітряного велетня, що пролітав небесами. І я пригадую, що це урочисте й рідкісне відчуття, спричинене величним, але цілковито мовчазним рухом, усього мене повнило радістю, до якої долучався й страх.

Отже, завдячуючи піднесеній і надихаючій красі, що оточувала мене, був я в цілковитій згоді з самим собою і з усесвітом; думав я навіть, що в моїм оцім довершенім блаженстві, у цьому повно­му забутті всього земного зла я буду змушений визнати не такими вже й наївними докази газет, які стверджують, що люди­на від народження – добра; тоді, скоряючися всевладній пот­ребі невиправної матерії, забажав я ослабити втому й вгамувати апетит, який збудило в мені таке довге сходження.

Я ви­йняв з кишені добрячий кусень хліба, шкіряну чашечку, пляшку з особливим еліксиром, який у ті часи продавали туристам; на випадок потреби його можна було користати, доливши до ньо­го снігової води.

Я спокійно розрізав мій хліб, як легкий шерех змусив мене підвести очі. Переді мною стояла маленька істота, вся в лах­мітті, чорна, скуйовджена, і своїми запалими очима, полохли­вими й благальними, пожирала мій кусень хліба. І коли ця іс­тота зітхнула, в її стишенім і сиплім голосі я розрізнив єдине слово: тістечко!

Я не міг утриматися од сміху, вчувши, якою назвою вшановано мій не такий уже й білий хліб, і відрізав, і простягнув йому добрячу скибину. Не одриваючи очей од ре­чі, якої прагло, дитинча сповільнено наблизилось; а, вхопивши скибину рукою, швидко позадкувало, наче боячись нещирості моєї милостині, або – що я передумаю.

Та в ту ж хвилю його збив з ніг інший маленький дикун, що невідомо звідкіль з’явився, і був так дуже схожий на першого, що їх можна було сприйняти за близнят. Обидва покотилися по землі, виборюючи здобич, і, очевидно, жоден не хотів пожерт­вувати половини братові. Перший, розлютившись, схопив дру­гого за волосся; а той вціпився зубами йому в ухо і тут же ви­плюнув невеликий закривавлений шматок разом з добірною лай­кою на місцевій говірці.

Законний власник тістечка спробував застромити свої малі пазурі загарбникові в очі, а той, у свою чергу, з усіх сил однією рукою душив ворога, а другою нама­гався засунути до кишені винагороду за битву. Та, збуджений відчаєм, переможений схопився на ноги і ударом голови в жи­віт збив переможця на землю. Ах, задля чого описувати це бридотне побоїсько, яке насправді тривало довше, ніж цього, зда­валося, дозволяли їх дитячі сили? 

Тістечко переходило з рук в руки, чи не кожну хвилю міняло кишені, та, на жаль, і воно змінювалося в об’ємі; коли ж, нарешті, знесилені, засапані, скривавлені, вони спинилися, не будучи спроможними битися далі, уже, по правді кажучи, й не було за що продовжувати побоїсько: хлібна скибина зникла, вона розпорошилася на крихти, подібні до піщаних зернин, з якими й змішалася.

Це видовисько потьмарило навколишній пейзаж, і та тиха  радість, якою повнилася моя душа до того, як я побачив цих ма­леньких чоловічків, безслідно зникла; та ще досить довго стояв я там сумовито, твердячи ненастанно:

«А все ж є такий пре­красний край, де звичайний хліб звуть тістечками, ласощами настільки незвичними, що через них може розгорітися брато­вбивче побоїсько!».

Автор: Иван Петровций

Вместе с вами мы сделаем Русинский Мир лучше!

При копировании данного материала, либо использования в любом виде (печатном, аудио, видео) на своих ресурсах, просьба указывать гиперактивную ссылку на источник https://rusinskiimir.ru/  и автора Иван Петровций, в иных случаях будем обращаться в соответствующие инстанции (админам соц.сетей, и Суд). Фото использованы из открытых источников интернет пространства.

Добавить комментарий

Left Menu Icon