СТАРИЙ БЛАЗЕНЬ Повсюдно юрмився, розливався, вирував святковий люд. Був один з тих празників, на які, ще задовго до початку, покладають усі свої надії блазні, штукарі, поводирі звірів і мандрівні крамарі, маючи на меті відшкодувати втрачений час усього року. Мені здається, що в такі дні народ забуває про все: про страждання, про труд; усі уподібнюються дітям. Для найменших же це – день відпустки, це – жахи школи, відстрочені на двадцять чотири години. А для дорослих – перемир’я зі зловісними силами життя, перепочинок од постійного напруження й боротьби. Навіть світський чоловік або ж людина розумової праці, й ті не можуть уникнути запалу оцього всенародного радіння. Самі того не бажаючи, поглинають свою частку з оцього повітря безтурботності. Щодо мене, то я, як щирий парижанин, ніколи не промину оглянути усі балагани, які красуються повсюдно в цей урочистий час. А тут між ними, навсправжки, йшло захватне суперництво; вони верещали, мукали, скиглили. Це була якась мішанина викриків, вибухів міді, пострілів ракет. Потішники, дотепники перекривляли свої засмаглі обличчя, зашкарублі од вітрів, дощів і сонця; з самовпевненістю справжніх комедіантів жбурляли вони в людське юрмище дотепні слівця й жарти, розважливі й важкуваті, як у самого Мольєра. Безлобі й безчерепі, схожі на орангутангів, Геракли, хизуючись надмірністю своїх кінцівок, з безцеремонною величністю походжали у своїх трико, випраних зумисне до цих свят. Танцівниці, прекрасні, наче феї, або ж князівни, скакали, підстрибували у вогнях ліхтарів, які щедро осипали їх плаття іскринами. Здається, тут і не було нічого, окрім цієї пороші, галасу, радіння, сум’яття; одні витрачали, інші здобували, та як одні, так і інші, з рівною веселістю. Діти посмикували за спідниці своїх матерів, випрошуючи купити паличку медівника, або ж забиралися батькам на плечі, аби краще бачити витівки фокусника, осяйного, наче саме божество. І повсюдно ширився, панував над усіма ароматами запах смаженої риби, запах, що був начеб фіміамом оцього свята. У кінці, аж у самому кінці балаганного ряду, присоромлений, неначе сам себе позбавив права брати участь у цих пишнотах, стояв бідний блазень, згорблений, старезний, одряхлілий, людська руїна, що притулилася до одвірка оцієї халупи; а до того ж усю внутрішню злиденність цієї халупи, й зовні набагато жалюгіднішої, ніж у якогось недолугого дикуна, освітлювали два огарки, закіптюжені, пливкі. Повсюдно – радощі, виграші, гульня; повсюдно – впевненість у кусневі хліба на завтрашній день; убозтво, наче на довершення всієї жахливості, зодягнене в кумедне лахміття, і цей контраст внесено не стільки мистецтвом, скільки нужденністю. Він не сміявся, цей злидень. Він не плакав, не танцював, не жестикулював, не кричав; він не співав ніякої пісні – ні веселої, ні жалісної; він нічого не просив. Він був німий і нерухомий. Він відступив, він здався. Його доля дійшла кінця. Та яким поглядом, глибинним, незабутнім, він пестив це юрмище, ці світла, живучі хвилі яких докочувались і вмирали за кілька кроків од його огидної злиденності. Я відчував, як рука страшнющої істерії стискає мій карк, і здалося мені, що погляд мій затьмарили нескірні сльози, які не хочуть впасти з очей. Що діяти? Спитати нещасливця, які забави, які дивовижі міг він творити в тій смердючій пітьмі, за тими подертими фіранками? Правду кажучи, я не відважився; і причиною моєї несміливості, можете посміятися з мене, був острах принизити його. Нарешті, коли я вже намірився, проходячи повз нього, покласти трохи грошей на його підмостки, з надією, що він не осудить мій намір, – як нестримний людський потік, збурений якоюсь незнаною тривогою, відніс мене далеко од нього. І, обертаючись назад, наче все ще цькований цією марою, я прагнув осягти причину болю, що пойняв мене, і сказав я собі: щойно я бачив образ постарілого літератора, котрий пережив своє покоління, яке він так блискуче вмів потішати; образ старого поета, у котрого вже нема ні друзів, ні сім’ї, ні дітей, кинутого у цей занепад убозтвом і невдячністю людського юрмища, і в балаган якого жоден з цих забудькуватих людей не бажає навіть зазирнути! Автор: Иван Петровский
Вместе с вами мы сделаем Русинский Мир лучше!
При копировании данного материала, либо использования в любом виде (печатном, аудио, видео) на своих ресурсах, просьба указывать гиперактивную ссылку на источник https://rusinskiimir.ru/ и автора Иван Петровций, в иных случаях будем обращаться в соответствующие инстанции (админам соц.сетей, и Суд). Фото использованы из открытых источников интернет пространства.
