Русинский писатель И. Завадяк “Памнятаю так, гибы то сталося днесь. Была середина осени 1944 года. Выдала ся она файна, без дождюв, котрі пережими годами были затяжными, из вітровіями…”

Русинский писатель И. Завадяк “Памнятаю так, гибы то сталося днесь. Была середина осени 1944 года. Выдала ся она файна, без дождюв, котрі пережими годами были затяжными, из вітровіями…”

ШТО НАС ЧЕКАТЬ – ТО НАС НЕ МИНЕ

     Памнятаю так, гибы то сталося днесь. Была середина осени 1944 года. Выдала ся она файна, без дождюв, котрі пережими годами были затяжными, из вітровіями. Мені – тогды малому дітвакови – виділо ся, што они ся родять у смерековых хащах, котрі обступали село из трьох бокӱв темными высокыми захлипками. Из єдного боку села, котрый ся называв «Верхньым кӱнцьом», возвышала ся полонина.

Як и має быти, она была гола, без єдного деревцяти ци корча. Коли я ся придивляв на полонину, она ми нагадовала якусь худобину, що лягла собі перепочити. Май часто она нагадовала нашу Сивулю, што розлягла ся по тому, як ся добре напасла, напила ся из валова студеної воды, котра сріберным блиском убігала из-пӱд старої ялиці, бӱлшу уд котрої я ниґде не видів.


     Правді быти, на тот час я скотарити ходив рідко, и то не сам, а май бӱлше из старшима сестрами вадь братом.


     И сего дня я скотарити не пӱшов, а обстав ся дома.
     Мама збудила ня доста рано, айбо лиш про тото, обы дати розказ, ож як мені ся вести, коли встану.
     ‒ Мы из Аннôв и Марійôв уйковôв на Коротині (так ся называла ораниця) йдеме брати булі, а ты, Иванцю, ищи мало поспи. А як устанеш, то прийди ид нам, – наказала мама.
‒ Добрі, ‒ удвітив я и перевернув ся на другый бӱк.
‒ То ще не всьо, ‒ додала мама.
‒ Кажіть, я чуву, ‒ уповів я, не одпиравучи очи.
   ‒ Перед тым як ити, не забудь поїсти ощипок из молоком. А нам унесеш канчув квасного молока, що я го поклала на лавицю коло полиці.
‒ Иги, ‒ промымрив я у сні.


    ‒ Абысь ся нич не бояв, я запру сінешні двері на засу̍в. И ты, як будеш выходити, затягни засув так, ги быв, ‒ уповіла мама уже из-за порога.
    Теперь я розуміву, яка моя мама была мудра жона. Она дала дітині доспати, абы была бізӱвна, ож из дітинôв усьо у порядку, дала му розказ принести бралям кваснину.
     Як сонце засвітило у оболок, я пробудив ся, наскоро умыв лице, шию, уха и поза ухами ‒ так ги має быти, поїв кавалок овсяного ощипка из солодкым молоком, узяв канчӱв, запер сіни на засув и начав ся спускати из лавок по ґарадичах.

И туй я увидів, як попри мене пробіг изогнутый, як кажуть, у дві погибели мадярськый катуна. Вӱн мене, скорше усього, и не відів, бо біг доста скоро и зрів собі пӱд ногы, абы ся не за̍шпотати. Я ся онь зачудовав из того, як вӱн ся вів, бо звык видіти их май статечными, не пазли̍выми. И пушкы они носили усе на реміньови через плече. А сесь держав у опущенӱй попри себе руці, гибы хотів єї вере̍чи уд себе. Май ми стало чудно, ож побіг вӱн уд нашої хыжі не утоптанôв доріжкôв, ай скочив у зворину и почимчиковав долӱв нив.


     Коли я пӱдойшôв до тютчиної хыжі, котра была десь на сто крокӱв высше нашої, то увидів ищи єдного вояка̍. Вӱн біг долӱв зворинôв за тютчинôв хыжôв.
     Як им пӱдойшôв ид бралям, мама радо плеснула руками и каже:
     ‒ Но туй прийшла и наша помӱч. Ци тяжко ти было нести канту? – зазвідала.
     ‒ Аникӱлко, она не тяжка, – удказав я и начав розказовати, як видів мадярськых вояків, котрі бігли так, ги бы уд когось тікали.
     ‒ Може, когось имавут,– уповіла Анна.


     ‒ Шось мусять робити, а нам треба бу̍ли брати докы, слава Богу, хвиля помагать, ‒ удказала мама и ищи май куражно начала цифровати по рядови мотыкôв, збирати блідоружові булі, ділити їх на бӱлші и май малі до двох кобівок. На розкопанӱй булянці стояло пять вадь шість повных міхӱв, каждый из котрых быв у два раз высщый уд мене. Теперь міхы шивуть май низькі и широкі, а тогды – высокі и узкі.


     Анна из уйковôв Марійôв перешіптовали ся межи собôв. Я спершу не дуже ся прислуховав, ож про що они говорять. Обернув им ся єдным ухом ид ним, коли м учув слово “фашанкы”, бо я уже знав, ож то будуть грати гудакы, а я любив слухати файну нôвту. А ищи любив им дивити, як леґіні уєдно бють ногами по даменіту точно тогды, коли бубнаш бє довбе̍нкôв по бубнови. Фашанкы усе ся залажовали поповôв донькôв Морікôв, котра уже была уддана за якогось пана из Мукачова, айбо жили они уєдно из фамилийôв намісника – нянька Морікы.
     Мама, як и я учула, ож дівкы ся радять, як ся уберуть на фашанкы и попазила ся остудити їх:

‒ Які фашанкы?! – не зазвідала, ай майже сердито выповіла мама.
   ‒ А што Вы, тютко, так ся сердите? Так кедь намісник своюй донці инґиду̍є їх робити, то най молода челядь мало ся загу̍рить, – несміло побайловала выказати свою думку Марія.
‒ Та бо час не тот. Туй не днесь – завтра може и вôйна прийти. Уже такой тыждень из-за полонины чути, як бухавуть кано̍ны. А вам танці в голові, ‒ из укором у голосі удказала мама.


    Не встигла она уповісти сесі слова, як неда̍леко уд нас учула ся стрілянина. Стріляли не каноны, котрі подекуды стояли у селі. Стріляли из ручных пушок, а десь-не̍десь из маши̍нґверӱв (кулеметӱв). Стрілянина доста скоро стала близити ся ид нам.
    ‒ Пряч ме ся за міхы, бо я чуву, як над нами уже кулі свищут, – гойкнула Анна, верла у бӱк мотыку, скочила ид май близькому уд неї міхови и скоцюбила ся.
‒ Ой! Міхы туй не поможуть, треба ся спрятати десь за грунок, ‒ уповіла
мама, ухопила мене за руку и по̍шморгом потягла за собôв так, же я ледвы устигав перебирати ногами. Анна та Марія побігли за нами.


    На щастя, зворина была дуже близько коло нас, и мы у ню не то ож збігли, ай скулкали ся.
‒ Но слава Богу, ож вы туй, бо мы уже ся на̍чали сушиґова̍ти, ци усти̍гли вы ся спрятати, ‒ учув им нана̍шчин голос.
     Я увидів, ож у зво̍рині, окрім нанашкы, быв єї Иванко, на єден рӱк молоджый уд мене. Старшина його сокотила, ги ружу, над ним дрыжала, бо усі другі діти не доживали и до року. Была там нанашчиної сестры донька, котра была у неї за годованку. Мати уродила єї без чоловіка и як пӱшла десь у Прагу на заробӱткы, так и не давала за ся знати уже многі годы. Были там ищи дві жоны, котрі помагали нанашці брати булі. Айбо сих я не познава̍в.
     Не встиг им узріти, ци не є ищи хтось у зворині, як учули сьме голос нанашка Василя – Иванового тата. Ун до того як ся начала стрільба, быв дома на ґаздӱвстві. Из його появôв жоны посмілішали и стали май говіркыми.


     ‒ Манибря ся начало, ци що? – зазвідала нана̍шка єдна из тых жӱн, котрых я не познавав.
     ‒ Ньит, то, майже, уд нам прийшов фронт, бо стрілявуть из боку Смерека тай полонины. А то значить, што руські начали наступаня.
     ‒ Йой, Господи! Та то можуть и наші невинні люде загыбнути? – из страхом прошептала нана̍шка.
     ‒ Видить ми ся, ож того не буде, бо мадяре тікавуть, тко як може, и, мож казати, не стрілявуть, ‒ побайлова̍в успокойити жӱн нанашко.
     ‒ Будеме ся надіяти, ож Святий Бог буде нас варовати, ‒ уповіла мама и перехрестила ся.


     На сих словах стрілянина стихла, и чути было лиш дагде по єден выстріл. Жоны нараз то єдна, то друга начали пӱднимати ся из спрятку и розпозірували, што ся робить довкола и ци не видко уже руськых.
     Ож они скоро будут туй, казав єден мадярськый катуна, котрый якогось вечера прийшôв быв до нас пӱдстричи ся у уйка Михайла. Уйко из малого жив у нас, бо лишив ся без старшины. Тот мадярськый вояк говорив по нашому, бо быв десь из-пӱд Севлюша.
     ‒ Туй скоро будуть руські, бо уже чути їх каноны тай єропланы, як руські,
так и німецькі штось ся дуже розлітали, ‒ уповів вӱн.
    ‒ А што из нами, сиґіняшными, буде? – сокрушливо удреаґовав на се Яцьків Михайло, котрый, як и многі другі сусіды, любив повечирьковати
нас.


    ‒ Вам не є што ся бояти руськых. Они вам нич пӱдлого не зроблять. Вы,
може, и порозумієте їх бесіду, ‒ уповів на се катуна, обвів вечӱрникӱв
очима и якось наремно испер свою бесіду.
      Теперь я знаву, ож чому то ся стало – вӱн ся спудив свойих слов, бо подумав, ож хтось заминдує кому и куды треба. Правді быти, люде ухопили його боязнь и наскоро перевели бесіду на штось инчоє, далекоє уд вôйны.


       То, про що говорив вояк, стало ся днесь. Мыровта жӱн та дітий, котрых стало бӱлше, бо ид нам прилучили ся Кошутовы та Куциковы діти, што недалеко выпасали ягнят та ярчат. Як зовсім докус стихло, из зворины на бережок высунулася моя сестра Анна. По тому, як она скоренько узад ся изсунула у зворину, усі порозуміли, ож штось увиділа.
     ‒ Они уже туй! – майже шепчучи, выповіла Анна. У єї очах было видко страх. Нико не перезвідав, ож тко ото «они».

Та и не было коли, бо над зворинôв уже стояло даз десять ци бӱлше воякôв. Ож то не мадяре, а руські, было видко по одежи: єдны были убрані по літному, а подаякі май тепло, а головноє – на їх шапках были черлені звізды.
     ‒ Ну что, заждались нас? – зазвідав єден из них. По тому, што усі другі дивили ся на нього, было видко, ож вӱн межи нима старшы̍й. Про то говорила и шапка. Она была така, ги бы до жӱнського чіпця извирьхы пришили обтягнутый полотном круг, а над очима – чорну захлипку уд сонця. Над ньов была черлена звізда.
     На його звіданя нитко не вповів и пӱвслова.


     ‒ Знаю, что заждались, ‒ уповів вӱн, ги сам ид собі, и додав: ‒ Идите домой и накормите детей, небось проголодались.
      ‒ Да и нам не помешало бы покушать, скоро вечер, а мы и не обедали, ‒ выповів єден вояк.
     ‒ Это как получит ся, ‒ удказав старшый.
     При сих словах вӱн, а за ним и другі начали подавати рукы чиляди, што была у зворині, и помагали уйти на подину.


     Так усі у рокаши – воякы, жоны, дівкы и діти – пӱшли долі завгродôв. Нанашко ишôв коло старшого, из котрым дись-не-дись перемітовали ся словами. Коло нанашкової хыжі усі ся сперли. Воякы ся розсалашували на моріжку перед хыжôв, жоны присіли на присінку, на порозі до дроварні, подакотрі на ковбичках, котрі нанашко не встиг поколоти на дрова. Дітьом не сиділо ся. Мы уже обзирали, а дакотрі байловали натягнути на свої головы вояцькі шапкы, котрі ся называли пілотками. Ткось из воякӱв начав класти огень. Нанашко им повів, обы не клали там на файнӱм морінци та ищи близько коло хыжі, ай удойшли уд неї мало ближе до зворинкы, де тече вода. Його послухали. Жоны и дівкы побігли по свойих хыжах и поприносили солонину, сыр, хліб, а май бӱлше – квасноє молоко, котроє было майже у каждӱй хыжи.


     На тот час из хамника, котрый рӱс менше ги сто крокӱв уд хыжі за зворинôв, убіг марадичок баранцюв и ягничок. Были там и дворӱчні ярочкы.
     ‒ А вот и мнясо пришло! – гойкнув єден из воякӱв и начав реготати, а за ним и другі.
     ‒ Позволите, товарищ капитан? – зазвідав старшого другый воячина.
     ‒ Это как хозяин скажет, – удвітив тот и глипнув на нанашка.
     ‒ Кедь треба, то треба, ‒ тихо проговорив нанашко.
     ‒ Ну что, Тимур, за дело, ‒ скомандовав старшый.
     ‒ Есть! – учуло ся из групы воякӱв.


     Из межи них ухопив ся невысокый воячина из так прижмуреными очима, ож не мож было увидіти не то, ож якої они фарбы, ай ци є они у нього, а кедь суть, то што ними мож увидіти. До того не лише мы, діти, ай и старша челядь людей из такыми очима ниґда не виділи. Єдным скоком Тімур быв за потічком, а другым досяг баранця и держав межи свойими куртыми ногами.


     ‒ Но диви, Василю, май файного баранця имив, ‒ рострачено выповіла нанашка.
     ‒ Будь тихо! Дякуй Богу, ож ярку не влапав, ‒ удказав нанашко.
     Я не видів, як різали того баранця, бо старші жоны наказали дітьом пӱйти и нарвати коло нашої стайні груш и яблок. И хоть тоты плоды были доста квасні и уд них всьо стяговало у роті и брала оскомина, мы радостным рокашом побігли выповняти розказ.
     Коли сьме ся вернули, ягня, надітоє на великоє веретено, уже ся допікало над граньôв. Тімур удрізав уд нього кавалкы и роздавав воякам. Они го їли из печеными булями, котры утігали из грани малыми патыками, уламаными из ліщанкы, што росли понад потоком. Воякы начали силовати мнясо и булі дітьом.


     ‒ Мы не хочеме, мы сыті, ‒ удказали мы в єден голос. Айбо коли через якыйсь час нас посиловали ищи раз, мы зачали приязно трапезовати из вояками.
     Офіцеры, а их было два – єден старшый, що мав по чотыри звізды на каждӱм плечи, а другый май молодый. У сього было по дві звізды. Они говорили из нанашком. Подаколи у бесіду вступали жоны. Наші люде доста добрі розуміли офіцерӱв, а они їх не докус.
     ‒ Что они говорят? – раз-пораз перезвідовав старшый офіцер май молодого. Тот йому штось товмачив. Теперь я розуміву, ож молодый офіцер быв из Украины и май легко мӱг ся порозуміти из нашыми людьми, ги тот, тко урос у Росії.

Я не довго чув бесіды старшых, бо ткось из людий увидів, як за рікôв, на горі коло єдної из зимівок бігавуть якісь люди. Молодшый офіцер попозерав ся у кукер и уповів старшому, ож то суть руські воякы, котрі зайшли у село через полонину. Старшый дав воякам команду збирати ся. Перед тым, як пӱйти, вӱн обратив ся до сільськых людей, котрых назбирала ся уже велика ровта.


     ‒ Спасибо вам, дорогие, за хлеб, соль, за щедрые угощения, – уповів вӱн.
     ‒ Та не є за што. Най вам буде на хосен та здоровля, ‒ удозвала ся челядь.
     Удкланювучи ся за руку уд нанашка, капітан выказав то, што му прийшло на гадку уд того, што увидів, учув и порозумів за куртый час перебываня на нанашковӱм обыстю:
     ‒ Должен вам сказать, уважаемые товарищи, что живете вы не так уж и плохо.
     ‒ Та дяковати Богу, якось ся жиє, лиш бы ся хотіло, обы не было гӱрше, – удказав нанашко.


     ‒ Будете лучше. Как было раньше, уже не будет. Но Бог здесь не при чем, ‒ отчеканив офіцер так, обы усі чули.
     Ги бы у одвіт на сі слова, айбо так ги бы ид самому собі, нанашко проговорив:
     ‒ Ци ліпше, ци май пӱдло ‒ єден Бог святый знає. Айбо як я порозумӱв, так, ги было до теперь, уже, бізӱвно, не буде.
     ‒ Як знавуть у нас казати, што нас чекать, то нас не мине, ‒ якось из жальом довершила нанашковы слова Суремканя, єдна из тых достойных жӱн, из міркованями котрых у селі раховали ся не лиш жоны, а и усі люди.

“Отцюзнина” №6

Автор: Иван Завадяк

Вместе с вами мы сделаем Русинский Мир лучше!

При копировании данного материала, либо использования в любом виде (печатном, аудио, видео) на своих ресурсах, просьба указывать гиперссылку на источник https://rusinskiimir.ru/,Иван Завадяк, в иных случаях будем обращаться в соответствующие инстанции (админам соц.сетей, и Суд).

Left Menu Icon