Русинские традиции с Михаилом Чикивдя «Вичȳр. У хыжі, у шпōрі, горит огинь. Гōрі стїнōв припертї міхы из стручом, набȳк выдсунутї кōвры…»

Русинские традиции с Михаилом Чикивдя «Вичȳр. У хыжі, у шпōрі, горит огинь. Гōрі стїнōв припертї міхы из стручом, набȳк выдсунутї кōвры…»

Традиційнї вичȳркы на Мнясницї

Вичȳр. У хыжі, у шпōрі, горит огинь. Гōрі стїнōв припертї міхы из стручом, набȳк выдсунутї кōвры. Накладинї лавицї тай стȳльцї, розокладинї кошары, а посеред них корыто, у котроє зачав сукати ґазда. Жона пилувучи ся заходит, сїдат си, имат ся до струча та говорит:

Ґаздыня: Но, Бōгу дяковати, леґдвы-м ся закōвпотила. Ищи у пилованю, бо убіцяли ми жоны, ож прийдут днись до нас, помагати нам сукати.
Ґазда: Но пак та добре, ож прийдут. Ой, а я днись двычі на самōтяжках дрōв из гранкы изтягнув, та раз-два ми динь изыйшōв. Дōкі-м выскладовав, та зайшōв им у потемок.
Ґаздыня: Треба буде, Василю, кōй май сцїпит, та сїна привезти, бо, видав, сього нам ни зайде. (Збыхат, позират у бȳк вōзора.) Ба коли жоны прийдут? Уже якый потемок, а їх ни є та ни є.
Ґазда: О, тадь дай си пōкȳй! Ни жури ся. Є коли їм прийти. Вичȳр дōвгый.
Ґаздыня (сердито): А тадь де бы ньит! Ануж, старый, пȳди ид потачови, увидь, ци кури-м закрыла, бо вылитїло ми из головы. Видав, выдкрытї ся лишили.

Ґазда си глипнув на жōну. Перестає сукати, мече до вороха гычкы, а пару такōй кладе из дрывом у шпор. Чути до хыжі, гибы на двōрі ткōсь ишōв. Туй уже чути жȳнські голосы. Выдкрывавут ся двирі. На пōрōзї ся вказали три жоны.

Жоны (ворохом): Добрый вичȳр!
Марія: Слава Ісусу Христу! Добрый вичȳр! Туйкы прийшла пōмȳч. Ци пустите нас мало вам помочи?
Ґазда тай Ґаздыня (ворохом): Слава навікы Бōгу! Добрый вичȳр дай Боже!
Ґаздыня: Пустиме, пустиме, як ни пустиме? Давно вас чекаєме! Думала-м, ож уже ни прийдете.

Жоны захōдят. Сїдавут си на лавицю, што близь ид шпорови.

Марія (убертат ся ид шпорови, гріє рукы): Ейбо студїнь на двōрі, а у тебе, Аннице, як у хыжи тепло!
Ґаздыня (до чōлōвіка): Василю, раз ни йди ниґде, ай усып нам у корыто струча.

Ґазда ся вертат выд двери, сыпле струча у корыто, и выходит на двȳр.

Ґаздыня: Тадь май наскоро двирі запирай, бо ни, як студїнь иде!

Жоны почали лущити. Зачинат ся бисїда.

Марія: Ой, Аннице, якоє у тебе файноє струча! Нїврōку!
Ґаздыня: А пак Бōгу дяковати, Маріко солодка. Сього рōку файно вродило. Айбо и удобряло ся читаво, та ипен завто лиш сякоє.
Марія: Пак так, так. И у нас сього рōку читаво го є. Сїяли сме кіндирицю там, де лȳтȳсь у нас булї были, мало сме пōміняли. Айбо ищи сме дома нич ни сукали.
Ґаздыня: А мы позавчора яли сме сукати. Айбо ищи ся в нас убстав міх пасулї нилущинōй.
Мелана: Ищи сте ни пōлущили? А мы уже давно пōсукали, не ож пасулю пōлущили. Уже и ни тямлю, коли сме ся из нив зашорили. А мōя Оленка мала и пряла адде, и всьо знає робити.
Марія: Ой Мелано, буде, буде. Які сте дуже читаві. Убы сте ся якōсь ни дорадили уже и булї вбирати.
Поланя: Біда вам велика. Помалы талантуєте тай добре. А минї нїколи ся до суканя дȳбрати. Усе коли-що рōблю, а рōбōту ми ни видко. Корова ми ся утелила, тричі у ня за динь кōвпȳт, та леґдвы устигаву.
Мелана: Но сяк! Та и теля у тя, и ягнята — вшитко! Выходит ти, та добре. Айбо сякый достаток ни у всїх, а ты ся ищи жалуєш.
Марія (сердито): Ануж, Мелано, доста! Ты туй тоже ни вдовиця, та буде уже. Анно, ци чула-сь, у кого завтра свальба?
Ґаздыня: Ньит, а выдкі? Як исме ся пиля церкви видїли, договорили ся за днись, тай пак ниґде-м и ни была.
Марія: Иван Петрȳв бере Поланю Иваничку, што за рікōв живе.
Ґаздыня: И ни чула-м, ож свальба у них буде сих Мнясниць. Як затайили!
Марія: Но! Нараховала-м, ож шість свальбȳв буде.
Поланя: А, та доста є!
Марія: Доста? Нич ни доста! Е, я тямлю Мнясницї, кōй у ня свальба была из старым, та тоды ōкрім мōї ищи єденадцять свальбȳв такōй было. Тямлю, свальба у ня была, а такый снїг падав! Такі курицї! О, Господичку! Прийшли сме были выд церкви такі снїжанї, што най Бог заварує.
Мелана: А твōя Маріка, Аннице, коли ся выддавати буде? Така выдданиця, нїврōку.
Ґаздыня: Пак чекай шōру. Перше ся пиля моста счіковала из другыми дївками, та пȳшли до Анны Петрȳвськōй на вичȳркы.
Мелана:  А, та доброє дїло. Што си посидят, а што й пōмȳч. Добре, добре, най идут.
Поланя: Ой, любила я, бывало, на вичȳркы ходити. Ачий и єдны-м ни прōпустила.
Марія: Та ци так ти треба было тых вичȳрок? Ты ни завто на них ходила, ож прясти из дївками тай мало спосидїти, пōспȳвати, а завто, ож май пȳзно хлōпцї приходили.
Поланя: Но пак ай як! Ай што? Хоч пōвісти, ож ты, Маріко солодка, ни завто?
Марія: Я штōсь кажу? Думаш, як им из свойим Палком ходити почала? У Гафы Микулищинōй вичȳркы были, — тямлю, ги типирь, — та тоды як ся усьо зачало й до типирь. Ходили сме, а пак позирав ня, сватанкы, свальба. Дав Бог й дїти. Та сяк жиєме.
Поланя: Пак я из Федором ипен так. Ниґда ни забуду, як ня у первый раз вів дōмȳв. Тоды сме были у Олены Заріцькōй. Вів ня гет дōмȳв, ид берегам. А сам пак, сиґінь, доста ишōв дōмȳв. Ищи так тоды цїпило, ниґда ни забуду. Студїнь тай готово. А тото рахуйте, треба му было ити гет у другый бȳк села.
Мелана: И я свōї вичȳркы тямлю. А нянько, прощен бы, ниґда ня ни хōтїв пущати. Дōчіковала-м, убы уснув, а як усне, а я потихы вон, та бігом! Сяк ми ся вдавало пару раз, дōкі пак няньо ня быв ни застав. Айбо мамка такōй за ня нараз тоды яла заставати. Казала му, ож ци ōна ид ньōму ни ходила? Та ци ни чекав ї на вичȳрках авадь на улици? А типирь што хоче? Як си лиґіня найду, кидь буду дома руно сидїти? Ой, так тото й было. Выдтоды ня пущав и на вичȳркы, и на свальбы — айбо и вто, убы-м до пȳночи была дома.
Марія: Так, так, дōкі страшнї годины ни настанут. Та што, жоны, будеме сяк просто говорити тай сукати? Треба бы дащо заспȳвати!
Поланя: А яку бы? Ану, зачни нам.
Марія: Пак ци я знаву, за што?
Поланя: Давай штōсь за вичȳрницї.
Марія (зачинат спȳвати, жоны за нив):

Кобы минї сього лїта кōлōпнї вродили,
Та были бы вичȳрницї, хлōпцї бы ходили.

Стōят хлōпцї на улици, я йду выд кырницї,
До нас, до нас, лиґіникы — у нас вичурницї.

Зобрали ся лиґіникы, тай я йду, тай я йду,
Може, сōбі на вичȳрках фраєрōчку найду.

У сусїды вичȳрницї, пусти мене мати,
Прийдут хлōпцї пōсидїти тай пōфіґльовати.

Пусти мене, мōя мамко, щи на вичȳрницї,
Ни буду ся вже просити, як прȳйдут Мнясницї.

Пусти мене, мōя мамко, щи вечера сього,
Най посижу коло любка, хлōпця молодого.

Ни пущу тя, мōя дōнько, доста было сночи,
Ты ся доста надивила лиґіньови в очи.

Ґаздыня: Ой, як исме красно заспȳвали!
Марія: Но сяк, Бōгу дяковати. Адде из вами, жоны, гōвōрю, спȳваву, та за вшиткі-м нигаразды забыла.
Поланя: Як знаєме файно робити, так гōднї сме файно и заспȳвати!
Мелана (збыхат): Ой, сятила бы ся и робота! (Зачинат спȳвати.)

Та я люблю роботицю, я люблю робити,
На мōю ся роботицю любо подивити.

Та я рōблю рōбōтōчку, мене ручкы бōлят,
Як ся верну дōдōмōчку, зō мнōв ни гōвōрят.

Та я рōблю рōбōтōчку, ручкым приробила,
Тота
 мōя роботиця никōму ни мила.

Ой, Боже мȳй милостивый, я ся в мамку вдала:
Я мамчину роботицю у ручкы узяла.

Пусти мене, мōя мамко, на грибочкы білї,
Пущала
сь ня на вашанкы, кажджōї нидїлї.

Марія: О, Меланко солодка, яку красну спȳванку знаєш! Кȳлько живу, а сяку-м ищи ни чула.
Мелана: Мене мамка, прощена бы, доста и ни сякых навчила. Спȳвала бым цїлый динь тай ни переспȳвала бым ушиткі.

Изō двōру чути, як рипит снїг. Ткōсь нагле загōйкав и пōдуркав у вōзȳр. Жоны ōнь зйōйкали. Удоперавут си двирі, й заходит, сміючи ся, ґазда.

Ґаздыня (сердито): Йōй, скамінїв бысь, Бог дай, як им ся перепудила! Ты маєш сōвість? А грома ти того!
Ґазда (сміє ся): Дай си пōкȳй, дай си пōкȳй!

Ґазда сыпле у корыто струча из двох міхȳв. Сїдат и тоже починат лущити.

Ґаздыня: Пōкȳй си дасти? Ты, тьмо, тадь так им ся напудила, што думала-м, ож сердце ми выскочит. Другый чōлōвік, ги чōлōвік, а ты лиш адде чудити знаєш, бȳльш нич.
Ґазда: Йой чōлōвік, ги чōлōвік. Узвала ся жона. Е, ни мож зафіґльовати, бо уже тя морит.
Ґаздыня: Айно, морит ня. Е, Палко Марічин, у кадрах робит чōлōвік. Дерево у ваґоны цїлый динь грузят, айбо прийде дōмȳв, та ищи дома устигне штось изробити.
Ґазда: А громы ти Бōжі, милостиві! А я, ож двычі, на самōтяжках, из Горбка дрōв изтягнȳв днись, тай сночи нарубав им тыча — та тото нич?
Марія: Но, ни вадьте ся, ниборята.
Ґазда: Ой, Маріє, из сив бы ся вадив и міністр обороны, а не я. Дай пōкȳй.
Ґаздыня: Ой, но всьо доста, ти доста. Закрыв ись, Васильку золотый, кури? Ци ни побировав ись?
Ґазда (почервенїв): Та ты изō мнōв туй на сміх? Но нич, сама будеш їх ити закрывати.
Ґаздыня: Ага, буду, но, но. Я у потемку низащо на двȳр ни выйду, я ся бōю. Хыба ищи закі ся видко буде, та тоды їх позганяву та най сидят.
Марія: А што? Ачий ся нечистого бойиш?
Ґазда: Уто словами ни годен им передасти, як ся бойит. Айбо, ануж, як за тото любит слухати, — а так вірит, што не ож.
Ґаздыня: Пак а хоч пōвісти, ож тото, што чилядь розказує, та ни є? Йой, ци ни є! Пак самі сме видїли, яка тїнь была на рōзпутю, кōй сме ся из хрестин вертали, ци тямиш? А пиля тына як білї огникы скакали?! Ой, най Бог заварує!
Мелана: Ой, чиляде Божа, тадь де того ни є. Но може такōй нечистоты ни є ипен много, айбо босоркань! Йой, счезли бы! Припали бы Бог дай! Тьма їх є тай готово.
Марія: Хōть ни кажи, Меланко. Ни єдну вȳчарі видїли, як їх пȳд полонинōв ōлинї на рогах нōсят.
Мелана: Ай як! Ōй, айбо тото ни мож казати, ож кōтру видїли, а хыба тоды, кōй умре. Инак мстити буде.
Ґаздыня: Айно, айно. Чула-м за сякоє. Пак тота паскудь ся годна у хōть што перечинити. Жоны, кидь ми ни вірите, та адде туй Василь живый, ож позалȳтȳсь, на Василя, у нас пиля стайнї коропаня была. Жива! Пак тко чув, убы коропаня у зимі была? А така грубезенна тай чорна ги фрас.
Ґазда: Было сякоє, было. Анна на ня загōйкала, я прибіг, издїв на ушливы, та вер на городы.
Мелана: Видав, пак за тым кōтрȳсь бōлїло.
Марія: Ни видав, ай точно.
Поланя: Но ци видите? Молоко хōтїла забрати авадь учинити штōсь кōрōві.
Ґаздыня: Ипен так, Поланько, ипен так. Завто треба сяченōв вōдōв, не лиш хыжу, ай и стайню, усьо обшаря сятити. Треба так робити, убы нияка мара ни гōдна біды наробити.
Поланя: Так тото. Я усе коли-што рōблю, убы ся варовати выд такых. Бо минї біда. Пиля мене живе єдна, щезла бы. Стараву ся такōй у тот бȳк ни позирати.
Мелана: А ци тото правда, ож мертвоє годно устати та пак поночи ходити?
Ґаздыня: Йōй, ци ни правда! Пак кōтрі ся при живōтї из паскудōтōв знали, та што инак робити будут?
Ґазда: Тямлю тōту бабу, што пиля млина жила. Кōй умерла, та рукы й ногы ї язали драчом тай посыпали ї битым склом и маком. Тадь знаєте ї, бо ни так и давно умерла.
Марія: Ой, ни снила бы ся. Тямиме, як ни тямиме? Сяк было ипен, ги-сь, Васильку, розказав, най ся ни приказує. Бо мамка была на пōхōрōнї, та ипен исе нам и розказовала.
Мелана: Та што ищи за исе знаєте розказати?
Ґазда: Прийшло ми типирь у гōлōву, што дїдо ми розказовав наш, прōщȳн бы. Вертав ся уже у пōпȳвночи выд Тібія Ковача. Ишōв путьом пиля рікы. А на заламанōму березї позират дїдо — из воды пес выходит. Без шуму, ни скулїв, ни гавкав, ни нич, — а выйшōв та зачав ити за дїдом. Такый быв чорный ги угиль. А, розказовав, видко ся было, гибы ся розвидняло, бо якраз тоды місяць быв сильный. Тот, пропав бы, пес, мōвчкы ишōв за дїдом. Бог знає, што тото было. Кидь дїдо май скоро иде — а пес тоже май скоро. Дїдо бігом — тот тоже бігом. Сяк за ним ишōв, дōкі дїдо си на обшаря ни ступив. А кōй дїдо уже быв у двȳрци, пōстōяв мало тай гет пōбіг. Та ци годен быв тото быти простый пес? Ниґда-шуга!
Мелана: Маріє, ци тямиш, як пȳшли сме были на поле быляницю скоповати? Ци ни блудили сме тоды были? Видиме, пиля сотин верба, та ачий до тōй вербы годину сме ишли. Ци ни так было?
Марія: Так, так. Пак а мȳй Палко, кōй на грибы быв пȳшōв. Та так го поводило, што протямив ся на гатарі межи селами, а ишōв вобще у другого бока.
Мелана: И я за вто. Кажу, ож тото, най иде у шкіпітя, буде чилядньом водити, та леґдвы ся протямиш.
Ґазда: Тото усьо так, айбо май бȳльше є «чистых», ги ничистых. Ци ни раз так было, ож кōй люди ишли из гостины, та спȳвали, а издалеку было чути, ож тото, Бог знає што. А як Андрій Палкы Нижнянського свата си быв напудив, ци чули сте?
Жоны (ворохом): Ньит. Ньит. Ану розкажи, розкажи.
Ґазда:  Андрій из сватом Федором дрыва были истягнули из Лысōй гранкы, ци сїно тото было, ни знаву точно. Пак дома сїли вичиряти. Сидїли, говорили, а пак Фидȳр каже Андрійови, убы го почекав мало, бо иде потач закрыти тай такōй дрōв узьме до хыжі. А Андрій тот нищасный такый гамішный, што світ ни видїв. Як сват пȳшōв на двȳр — а тот потихы ид дрыварни. Забив рукы у снїг, убы студинї были, а пак зайшōв удну та став пиля дрōв. А сват, сиґінь, закрыв двирі, та у дрыварню, ож дрыва брати. А ни видко там нич, ни є ни литрикы, ниякōй ґуты. И ипен тоды, кōй хōтїв Фидȳр напытати дрыва, а Андрій го як ухопив за руку студеными руками. Сват ōнь сōбōв вер. Айбо Андрій ся нараз зачав сміяти, нараз ся чōлōвік догадав, ож тко тото. Йōй бо тот пак Андрію нимало лав.
Ґаздыня: Пак де бы му ни лати? Сяк бы из страху чōлōвікови сердце стало.
Ґазда: Сердце бы ни стало, айбо у ночи бы ся, видав, прохаповав.
Ґаздыня: Ни стало бы сердце, Василю? Пак а ни пукло сердце было хлопчищови, Игната Питрюка, кōй тōту, як за ний казали… Афію Мелиникōву, видав, из тына, из ямы дōсїгали? О, Боже милостивый, туй и сміх и гріх.
Марія: Айно, Мелиникова. Я тото файно тямлю, бо Афія, прощена бы, сама ми тото розказовала. Ōна тоды уже стара была, та ни кōвпотила, ни нич. Лиш си пак, ги староє чилядня, таланты глядала. Та убы ї лудно ни было, водила кōзу пасти. Як їла дашто на пōлуденок, та ишла из кōзōв — и до вечора, а даколи й до потемку, ги тоды было. Пȳгнала кōзу, а стрітила ся їй была Поланї Унтерōвōй сестра. Ни тямлю, як ї звали. Тота закликала бабу до себе, та пак ся засидїли у них до потемку. Уже нȳч, нич ся ни видко, а баба ся из кōзōв выладила дōмȳв. Ишла улицьōв, дȳйшла до тына. Та думат си, ни буду я улицьōв тын убходити, а лїпше пȳду через тын путиком, а тōв уличкōв через поле уже ми буде близь. Пȳшла баба из кōзōв, а уже там, де из тына выходити, кōй упала у яму! Такōй из кōзōв! Бо ткōсь быв умер, та уже яму выкопали люди, бо похорон чогось мав быти до пōлудне. Та ци видїла баба тōту яму? Як ї увидит, кидь така тьма? Ой, доста баба там йōйкала, гōйкала, айбо нитко ся їй ни вгалашав. А сама як из ямы вылїзе? Нияк. Но туй чує, ож иде ткōсь уличкōв пиля пōля. Кōй яла гōйкати, кликати! А тото хлōпцї из села ся вертали. Спершу ся напудили, айбо пак ткōсь из лиґінїв бабу по гōлōсу упознав. Тото быв сусїдськый хлопчище. Та уже пȳдыйшли ид ямі, выздріли ї якōсь. Понахыляли ся, яли казати бабі, най дає руку. А баба си думат, кидь дам руку, вытягнут ня, а за кōзōв уже точно ни будут хōтїти лїзти, та лїпше раз кōзу їм подасти. Та сяк изробила. Вмісто того, убы руку подасти, а ōна надняла кōзу. А малый Игнатȳв прōстягнув рукы, та вмісто бабинōй рукы за рогы ся вхопив. Пōдȳмав, ож тото чорт. Та так ся напудив, што сердце му стало.
Мелана: Но, заклята бы! Ци ни пōтїряли ї чорты у тын? Ни бояла ся ити.
Марія: Но, ци видиш, ни бояла ся. А старый Козик из Аннōв Ігнячкōв як чудили? Тоже там коли які чудеса были. Морит їх, а пак чилядь каже, ож там ничистоє. Де бы ньит, тоты бы и нечистого спудили.
Ґаздыня: Ой так тото, жоны. И набōяла-м ся, и насмїяла-м ся, най ня Бог простит. Кладу нам адде пасулї колоченōй гріти, зараз засербаєме.
Ґазда: Но добре, добре, Анно, клади. А я адде пару буль рōзріжу, та покладу на шпор, най ся печут.

Ґаздыня из стола узяла баняк, поклала на шпор. За єдным разом из лады узяла дрыва и пȳдоклала огне. Ґазда тым часом нарізав на скыбочкы булї и порозокладовав на шпōрі.

Ґаздыня: Но зараз така їда буде, што світ ни видїв!
Марія: Ай як, Аннице! Гостину нам правите туй.
Ґаздыня: Ни гостину, а вичирю, убы сме мало перекусили. Ни є Бог знає што, айбо Бōгу дяковати и за йсе. Є што їсти, ни гōлōднї сме, та што ищи треба? У што ся убрати є, у хыжи тепло, є де ґаздовати. А кидь є де ґаздовати, та мож и прожити.
Поланя: Ипен так, Анько, ипен так. Уто ни так, ги давно, у нашых ни было ни землї, де ґаздовати, ни нич. Та ану, як тяжко было! А ци їли так, ги ми типирь їме, усячино? Тот дарабчик мняса хыба на Великдинь.

Ґазда убертат булї й голосно закашлав.

Ґаздыня: А што, Василю? Кашлеш? Так кашлеш, гибы-сь гиртикашный быв. Туй ти є куріня! Лиш курити та курити, курити та курити… Ци ни доста ти? Быв бысь рōзумный чōлōвік, та уже бысь ся давно лишив сий паскуды. А ищи-сь ходив нидавно у коргаз. Сам ти дохтор казав, ож треба ся лишати, ни мож ти курити!
Ґазда: Дав бы Бог, Анно, убы и ты пȳшла у коргаз, а там вбы ти пōвіли, ож ни мож ти говорити! Пōй, бери гет баняк из пасульōв, бо уже ся нагріла, та меч нам у тарілы, а я доты булї допечу та заберу.
Ґаздыня: Ци чинити ищи фріґу ид бульом? Порзниме ся усї.
Ґазда: Чини, чини, бо из цибульōв тай ōлōйом уже надōїли нич до.

Ґаздыня узяла баняк из пасульōв, поклала на стȳл. Из стола узяла фанклик, нарізала туды солонины и поклала на шпор. Кōй ся солонина потопила, всыпала у фанклик сыр и вшитко перемішала. Фріґу выметала у єдно блюдо и поклала пиля печеных буль, кōтрі ґазда выклав на постелену ґазету на стȳл. Пак узяла блюдята и наметала пасулї. Закликала ид столови жȳн. Жоны лишили рōбōту и пōсїдали за стȳл. Зачала ся вичиря.

Поланя: Но, бо што сте доброє а смачноє нам напаровали! На усю хыжу напахло.
Ґаздыня: Йой, Поланько, исе такоє, перекус, убы нас ни млойило.
Марія: Добре, добре сте напаровали. Дуже смачна пасуля. А ищи булї сут, та так ся наїме, што ни будеме бировати пōвставати.
Мелана: Ōй, так. А и давно сяк было?
Марія: Тадь де было! Я ищи тямлю, якый сме хлїб пекли. Ци быв давно из білōй мукы хлїб? Хыба на сяткы, на керечун тай пак на паску, на Великдинь. Тай тото тяжко было сяку муку купити. Типирь, Бōгу дяковати, є доста. А давно май, тямлю, усе кіндиричаный быв. Їли сме и из житнōй мукы, яка была. А де ся было дївати?
Поланя: Типирь, кидь ни пȳстный динь, та мнясо їме хōть коли, а давно їла-м мнясо хыба на Рождество, Благовіщеня тай Великдинь.
Ґаздыня: Было дашто мнясноє на гостинах ищи, тай на дакотрых савтырях.
Поланя: Айно, айно. Малым дїтьом даколи у простый динь мняса давали. Тай добре было быти хвōрōму, бо мав из того хосен, бо кидь бōлїло чōлōвіка, та різали куря єдно їсти му.
Марія: Ой, тямлю я тоты гостины! Ци ни смакота тото была на стōлї? Хōть и мало, айбо такоє доброє! Молоко солодкоє пареноє, ратота на солонинї, пікниця смажена, кляґаниць свинськый, палинята из солонинōв…
Ґаздыня (заганьбила ся): Но, Маріко, перебач, айбо у нас днись ни так, ги на гостинї, а ги на простый динь, пасуля колочена тай булї печинї.
Ґазда: Ану, жоны, най вас силуву. Може, будете варенкы адде авадь вина?
Марія: Ни будеме нич, дякуєме. Адде уже їме, ищи мало заприказуєме та идеме дōмȳв. Бо сяк помалы, гōвōрячи, пошти сме усьо пōсукали. А за їду, Аннице, ни переживай, добре усьо налажено. Мы сюды ни їсти ишли, ни на гостину.
Ґазда: Сятили бы сте ся, які сте читаві! Тото струча, што ся убстало, та измечу у єден міх, та най стойит. Буду так свиням давати.
Мелана: Ни перехвали нас. А ци чули сте, ож Анну Гōрдȳвську адде застали из Иваном Пōтȳчным пиля штацїї? Ци правда тото? Ей, бо тота до хōть кого ся имит.
Марія: Де до грома? Пиля штацїї? Пак а яку мару там робили? Я чула, ож Ивана Пōтȳчного жона ходит псалтырю спȳвати, а Анна доты до Ивана ходит. Е, сякый типирь тото світ настав. Мали бы ганьбу!
Мелана: Пак айно, пиля штацїї. Там ся увичирі стрітили та дōгōвōрьовали ся, де бы ся увидїли…  Исе ми Олена Варґȳвська казала.
Марія: Исе, Меланко, ни застали. Кидь Мелана Пōтȳчна май скоро ся верне из савтырі дōмȳв та увидит у ся дома Анну, та тото ся буде кликати, ож «застали їх».
Ґазда: До кого, до кого Анна ходит? До Ивана Пōтȳчного? Ой тадь де, якого си лиґіня найшла!
Ґаздыня (сердито): А тōбі ни єдно, до кого ходит? Йōй, лиґінь ся узвав! Я, кобы ми тота ступила на обшаря, та так бым ї гнала, што ногы бы си поламала!
Поланя: Ой, но добре, треба нам ся помалы збирати та ити гет.
Ґаздыня: Ищи сидїт мало, куды гет?
Марія: Ньит, Анничко, час бы нам. Помогли сме ти мало, наприказовали сме ся, тай добре. Треба нам ити.

Жоны пōвставали, яли ся убирати. Ґазда як сидїв, так и сидит за столом. Ґаздыня встала и почала дале говорити.

Ґаздыня: Дякуєме вам красно, ож помогли сте нам. Тȳлько ся роботы зробило, думала-м, ож коли устигну пōсукати? — а мы за сись вичȳр, як ся имили, та раз-два тото пōсукали. Перебачайте, кидь штōсь ни так.
Марія: Ни є за што, Анно! Як файно сме пōсидїли — дав бы Бог, убы сяк усе было. Но, убставайте ся здōрōві! Дōбрȳ нȳч!
Мелана тай Поланя (ворохом): Дōбру нȳч!
Ґаздыня: Хōдїт здōрōві! Дōбру нȳч!
Ґазда: Дōбру нȳч!

Жоны выхōдят из хыжі. Ґазда устає, дōсїгат из лады дрыва та пȳдокладує огне, а ґаздыня розхарює вшитко на столови.

Автор: Михаил Чикивдя

Вместе с вами, мы сделаем Русинский Мир лучше!

При копировании данного материала, либо использования в любом виде (печатном, аудио, видео) на своих ресурсах, просьба указывать источник https://rusinskiimir.ru/  и автора произведения Михаил Чикивдя, в иных случаях будем обращаться в соответствующие инстанции (админам соц.сетей, и Суд).Фото использованы из открытых источников интернет пространства.

Добавить комментарий

Иконка левого меню