“История Православной Церкви в Закарпатье” с Василием Кричфалувший! (4) 

“История Православной Церкви в Закарпатье” с Василием Кричфалувший! (4) 

Колокола, которые находились в церкви или в специально построенной колокольне, обычно освящали.

Часто епископа приглашали освятить колокол. Имена людей дали в колокол. Посещение прихода было записано (Ольшавським), или освященный колокол.

Люди часто жертвуют на колоколах и радовались, когда у них были хорошие, громкие колокола. Почти везде звонили в полдень. Иногда еще звонит утром и вечером. О смерти небіжчика обязательно предупредил обратный (скорбный) звон.

Смертников не вызывали. Зачастую родственники погибшего принимали все меры, чтобы не оставлять звонок покойного. На лекциях о древних разрушенных монастырях (например, грушівском) рассказывают, что колокола были закопаны в землю.

А во время богослужения использовали колокола, чтобы выделить особо важные моменты.

В богослужении на непонятном языке вполне оправдано. А ведь славянский язык был понятен населению с детства. Хотя в православной церкви иногда используют колокола, например, на Пасху, и даже на Афон.

Колокол сорвали в Страстную пятницу, хотя многие новые Триоди говорят, что он звонит в Страстную субботу. Так было до Воскресения - Пасхи. Во время надвигающейся бури грозы обычно звонят медленно и неуклонно.

Кресты - Распятие видны на дорогах во многих местах.
Иногда они сделаны из дерева, иногда из камня.

Распятия написаны на металле (бадог) и прибиты к крестам. Бывает, что распятие огорожено. Место, где находится крест, освящается. Прошедшие мимо путешественники снимают шляпу и крест. Иногда распятие украшают венки с колоссом (венки с колосом украшают и кресты на хоругвях.

Обычно это делается на Пятидесятницу. ). В праздники есть памятники, парастасы. На портретах мукачевских епископов (напр. Иоаникии Зейкан, Андрий Бачинский), видно, что у них были митры с серафимами и херувимами.

Одна такая митра хранится в сокровищнице Мукачевского монастыря. На портрете могилы митрополита Петра мы также видим митру с серафимами.

Епископы не носили панагии, как древние православные, так и униатские. Вместо панагий обычно носили крест с украшениями.
Дождевики были по древней схеме: там изображался только Господь наш; рядом с Ним иногда тянули колючий венок. Это, конечно, больше соответствует идее плаща, то есть пелена святых апостолов и Мироносцев aw в гробнице Спасителя после Его Воскресения.

На пеленах, на холсте, следы Его Тела, смазанного ароматами. В последнее время писали плащи, на которых изображено заложение гроба вместе с группой присутствовавших на похоронах. Несомненно, древние дождевики более правильные.

Последнее - не столько дождевик, сколько положение до гроба.
Очень своеобразная и интересная церковная музыка (церковное пение). К сожалению, это, насколько известно, не было подробно изучено и даже не зафиксировано.

Но были попытки записать. В библиотеке Мукачевского монастыря хранится «Ирмологион Василий Купар», написанный в Лозе в 1804 году. Он — закономерность печально известной записи. Таких заметных ирмологий мы видели несколько: например, переписанные (или записанные) в конце 18 века в селе Невицком, с очень красивыми художественными орнаментами.

В 1873 году издано в Ужгороде Емилиан Талапкович «Церковно-народное литургическое пинье». В 1906 году вышел в ужгороде книгосборник и. Боксшая "Церковь простопиніє", это было записано со слов И. Малина.

Много подобных пелось, передавая традицию из уст в уста. По словам людей, пытающихся определить закарпатское церковное пение, оно основано на древнем значимом пении. Раньше было написано крючками или знаками, откуда взялось это название. Мелодия передавалась из поколения в поколение.

Частично напоминает древнее сербское пение. Обычно поёт спасибо, в нос. Для необычного человека это кажется мало музыкальным. Его ценность в том, что дак, или поющие за ним люди слишком мало вкладывают в пение, вернее, вовсе не вкладывают в то, что называется "оцебятиной".

Напоминает древнюю церковную мелодию. Ветхозаветное пение, наверное, лежит в основе. (Организатором хорового пения 1830 года был Константин Матезонский в Ужгороде)

Архимандрит Василий Пронин.
"История Православной Церкви в Закарпатье"

198. Обряд. (Времена Унии)

Продолжение следует...

Подготовил: Василий Кричфалувший

Вместе с вами, мы сделаем Русинский Мир лучше!

При копировании данного материала, либо использования в любом виде (печатном, аудио, видео) на своих ресурсах, просьба указывать гиперссылку на источник https://rusinskiimir.ru/  и автора произведения Василий Кричфалуший, в иных случаях будем обращаться в соответствующие инстанции (админам соц.сетей, и Суд).Фото использованы из открытых источников интернет пространства.

Здесь вы можете прочитать статью в оригинале:

Дзвони, які знаходилися в церкві, або в спеціально побудованій дзвінниці, зазвичай освячувалися. Часто для освячення дзвону запрошувався єпископ. Дзвону давалися людські імена. При візитації приходів записувалося (Ольшавським), чи освячений дзвін. Люди часто жертвували на дзвони і радувалися, коли в них були хороші, гучні дзвони. Майже повсюдно був звичай дзвонити опівдні. Іноді ще дзвонилося ранком і ввечері. Смерть небіжчика обов’язково сповіщався передзвоном (скорботним) дзвону. Самовбивцям не дзвонили. Часто родичі покійного приймали всі міри для того, щоб не лишити почилого передзвону. В переданнях про древніх зруйнованих монастирях ( наприклад Грушівському) розповідається що дзвони закопували в землю. І під час богослужіння використовувалися дзвіночки, для виділення особливо важливих моментів. При богослужінні на незрозумілій мові це досить виправдано. Але словянська мова була з дитинства зрозумілою для населення. Хоча і в Православній Церкві іноді використовують дзвіночки, наприклад, на Пасху, і навіть на Афоні. В Велику П’ятницю дзвін змовкав, хоча в багатьох новіших Тріодях говориться, що в Велику Суботу дзвониться. Так було до Воскресіння – Пасхи. Під час насуваючоїся бурі, грози зазвичай дзвонять у дзвони повільно і заунивно. 

При дорогах на багатьох місцях видно Хрести – Розп’яття. 

Іноді вони з дерева, іноді кам’яні. 

розп’яття пишуться на металі (бадог) і прибиваються до хрестів. Буває що таке розп’яття огороджено. Місце, на якому знаходиться хрест, освячене. Подорожуючі, що проходили поруч, знімають шапки і хрестяться. Іноді прикрашують Розп’яття вінками з колосся ( вінками з колосся прикрашаються також і хрести на хоругвах. Зазвичай це робиться в день П’ятидесятниці.). Під час отпустів там служаться паніхиди, парастаси. На портретах Мукачівських єпископів ( наприклад, Іоанікія Зейкана, Андрія Бачинського), видно, що в них були митри з серафимами і херувимами. Одна така митра зберігається в ризниці Мукачівського монастиря. На  портреті митрополита Петра Могили також бачимо митру з серафимами. Єпископи не носили панагій, як древні православні, так і уніатські. Замість панагій носили зазвичай хрест з прикрасами.

Плащенниці були по древньому взірцю: там зображувався тільки лежачий Господь наш; іноді біля Нього малювався терновий вінець. Це, звичайно, більш відповідає ідеї плащенниці, тобто, тих пелен, котрі бачили святі апостоли і жінки-мироносиці в гробі погребіння Спасителя після Його Воскресіння. На пеленах, на полотні залишились сліди Його Тіла, змащеного ароматами. В новітній час стали писати плащенниці, на яких зображено покладення до гробу разом з групою тих хто був присутнім на погребінні. Безсумнівно, древні плащенниці більш правильні. Новітні – не стільки плащенниця, скільки положення до гробу.

Дуже своєрідна і цікава церковна музика( церковний спів). Нажаль, воно, до цих пір, наскільки нам відомо, не досліджено детально і навіть не записано. Але спроби запису були. В бібліотеці Мукачівського монастиря зберігається “Ірмологіон Василія Купар”, написаний в Лозі в 1804 році. Він являє собою взірець нотрої записі. Таких нотних Ірмологіїв нам доводилось бачити декілька: наприклад, переписаний( або записаний) в кінці 18-ого століття в селі Невицькому, з дуже красивими художніми орнаментми. В 1873 році видав в Ужгороді Еміліан Талапкович “Церковно-народне Літургічеськое пініе”. В 1906 році вийшла в Ужгороді книжка-збірка І. Бокшая “Церковне простопініє”, воно було записане зі слів І. Малинича.

Багато подобних співалось, передаючи традицію з вуст до вуст. На думку людей, які займаються спробами визначити закарпатський церковний спів, в його основі знаходиться старовинний знаменний розспів. Колись воно записувалось крюками або знаменами, від чого й пішла ця назва. Мелодія передавалася з покоління в покоління. Частково воно нагадує старовинні сербські співання. Зазвичай співає дяк, в ніс. Для людини незвиклої воно здається мало музичним. Його цінність заключається в тому, що дяк, або народ, який співає за ним вкладає в спів занадто мало, або вірніше сказати, зовсім не вкладує того, що називається “отсебятиной”. Воно нагадує древні церковні мелодії. Ймовірно, в його основі лежить старозавітний спів. (Організатором хорового співу 1830 року був Константин  Матезонський в Ужгороді)

Архімандрит Василій Пронін.” Історія Православної Церкви на Закарпатті”

198. Обряд. (Часи унії) 

Продовження…

Добавить комментарий

Иконка левого меню