“История Православной Церкви в Закарпатье” с Василием Кричфалувший! (3) 

“История Православной Церкви в Закарпатье” с Василием Кричфалувший! (3) 

Теперь отметим некоторые особенности обряда и обычаев (церковь) в Мукачевской епархии.
На Литургии пришедшего в храм священника была организована встреча: спели «Я вошел в храм Господень». На этом же собрании был архиепископ.

Они пели: «Ты вошел в церковь Господня архиепископом. "Эта песня занесена в сборник Бокшай, видно, что обычай был в Ужгородском соборе. Когда батюшка гулял в "Казательниц", то пел "Царь небесный". Проповедь всегда была после Евангелия. Только когда прозвучала вторая проповедь, вторая была во время причастия.

На проповедь все больше влияли западные проповедники. В то время как в 17 и 18 веках закономерностью для проповеди был Киев, львовское толковательное Евангелие (и другие восточные, например к. Tranquilliona), а также толкование Евангелия и Собраний местного происхождения, так с 19 века под влиянием западных школ и местной Ужгородской духовной семинарии начинает укреплять западное направление в проповеди.

Помимо толкования сакрального текста, главными моментом этого направления являются примеры из светской истории и литературы.
Поговорка о том, что «сколько священников, столько и обрядов» существовала давно среди благодарных и верующих. Попытка объединения ритуала замечена в круговых распоряжениях греко-католических епископов. Ритуал был монотонным, что было совершенно понятным.

Древний восточный обряд постоянно менялся под влиянием Запада. В церквях, вблизи городов, эти изменения были крупнее, некоторые отдаленные деревни до недавнего времени висели катапетазму. В некоторых селах Верховина читают Блаженную. Интересно, что священник благословил не ладан, а ладан, который потом вылился в горелку ладана.

Судя по всему, это древний обычай, который заслуживает восстановления. Царские врата открылись в начале Литургии и стояли открытыми до самого конца. Использование тепла было распространено среди священников 19 века.

Что касается таинств: крещение совершали обливание, (обычно освящалось Богоявление или август на Маковии, вода), крещение чаще не было, а небольшое количество воды (25-50 грамм) иерей наливали на голову. Но и в тех случаях, когда было крещение, святая вода туда не текла, а из стакана графа лилась на малыша.

Обычно дети давно не причащаются. Еще в 18 веке как редкий случай зафиксировано причастие детей. В 19 веке его не стало. Дети причащаются с 8 лет, когда они уже узнали о молитвах.

Очень похвальный обычай был то, что перед свадьбой молодожены должны были отвечать священнику на катехизу. Были священники, которые отказывались крестить совершенно незнакомых с основами веры, поэтому юноши и девушки стремились учиться катехизе.

Этот вопрос был предметом частых дискуссий и напоминаний родителей: «Не хочу учиться, вот не буду вам вінчати священника! "В свадьбе почти везде был обычай ""бога""" вступивших в брак. Дело в том, что женатые возложили руки (вернее два пальца, указатель и среднюю, правую руку), на Евангелие и перед священником дали обещание, а точнее клятву, что не оставят друг друга до смерти.

Особое внимание было уделено исповеди и Святому Причастию союза. Были такие, обычно старушки, которые очень часто исповедовались и общались каждый день, это обычно были "розары", имея в виду те, кто был в четках. Исповедь была достаточно подробной и всегда была эпитимией, но эта эпитимия была не большая: почитайте молитвы, сделайте поклоны.

Конфідальні (стулья) начали только в 1892 году. Сначала они встречали неодобрение, но потом стали пользоваться во многих церквях.
Исповедь перед Пасхой называлась Пасхой. Обычно почти вся деревня подходила к тайне исповеди и причастия.

Все признались перед смертью. Над многими также была совершена тайна щелеєю освящения, которая называется Наделею. Дети, обычно до 6 лет, не причащались: нужно было выучить хотя бы простые молитвы, а потом начинали Причастие.
Кривых пьяниц или суицидов не хоронили в церкви: их хоронили на отдельном городском кладбище.

Мертвые путешественники или младенцы, похороненные даком.
В народе почтили «мир». Это помазание св. Єлеєм в двенадцать праздников после литургии (єлеєм, который освячувався на всенічній).

Раньше было не хватать времени.
Интересно, что женщины и мужчины стояли не вместе, где угодно, а женщины слева (от подъезда), а мужчины справа.

Сзади было особое место под названием "индийский", там молились старушки.

Архимандрит Василий Пронин
"История Православной Церкви в Закарпатье"

198. Обряд. ( Времена Унии) 

Продолжение следует...

Подготовил: Василий Кричфалувший

Вместе с вами, мы сделаем Русинский Мир лучше!

При копировании данного материала, либо использования в любом виде (печатном, аудио, видео) на своих ресурсах, просьба указывать гиперссылку на источник https://rusinskiimir.ru/  и автора произведения Василий Кричфалуший, в иных случаях будем обращаться в соответствующие инстанции (админам соц.сетей, и Суд).Фото использованы из открытых источников интернет пространства.

Здесь вы можете прочитать статью в оригинале:

Тепер відзначимо деякі особливості обряду і звичаїв (церковних) в Мукачівській єпархії. 

На Літургії священнику, який приходив до церкви, влаштовувалась зустріч: співалося ” Восшел еси іерею в церковь  Господню”. Така ж зустріч була і архієрея. Співали: “Восшел еси архіерею в церковь Господню”. Цей піснеспів вказаний в збірці Бокшая; видно, такий звичай був в Ужгородському кафедральному соборі. Коли священник йшов у “казательницю”, тоді співали “Царю Небесний”. Проповідь завжди була після Євангелія. Тільки тоді, коли говорилася і друга проповідь, то друга була під час запричасної пісні.  

На проповідь все більше і більше впливали західні проповідники. В той час як у 17-ому та 18-ому століттях взірцем для проповіді були Київські, Львівські Тлумачні Євангелія ( та інші східні, наприклад К. Транквілліона), а також тлумачення на Євангелія и Збірки місцевого походження, то з 19-ого століття, під впливом західних шкіл та місцевої Ужгородської Духовної Семінарії, починає все більше посилюватися західний напрямок в проповіді. Окрім тлумачення священного тексту, основним моментом цього напрямку являються приклади з світської історії і літератури. 

Прислів’я, що “скільки священників, стільки й обрядів” існувала давно серед дяків і віруючих. Намагання уніфікувати обряд бачимо в циркулярних розпорядженнях греко-католицьких єпископів. Обряд же був однообразним, що цілком зрозміло. Древній східний обряд постійно змінювався під впливом Заходу. В церквах, близьких до міст, ці зміни були більші, в деяких віддалених селах до останнього часу висіла катапетасма. В деяких селах Верховини читали Блаженні. Цікаво, що священник благословляв не кадильницю, а ладан, який потім висипався в кадильницю. Мабуть, це древній звичай, який заслуговує на відновлення. Царські ворота відкривалися на початку Літургії і стояли відкритими до самого кінця. Використання теплоти зустрічалось у священників 19-ого століття.

Відносно таїнств: хрещення звершувалось обливанням, ( зазвичай освяченою богоявленською або серпневою на Маковія, водою), хрестильниці частіше не було, а невелику кількість води ( 25-50 грам) ієрей лив на голову. Але і в тих випадках коли була хрестильниця, свята вода туди не вливалася, а з скляного графіну лилась на немовля.

Зазвичай дітей давно вже не причащали. Ще в 18-ому столітті як рідкісний випадок записано причастя дітей. В 19-ому столітті вже цього не було. Дітей причащали починаючи з 8-ми років, коли вони вже встигли вивчити молитви.

Дуже похвальний звичай полягав у тому, що перед вінчанням молодята повинні були відповідати по катехізису перед священником. Були ієреї, які відмовлялися вінчати тих, хто був зовсім незнайомий з основами віри, тому юнаки й дівчата прагнули вивчити катехізис. Це питання було предметом частих обговорень і нагадувань батьків:” Не хочеш вчитися, ось не буде тебе вінчати священник!” При вінчанні майже повсюдно увійшов звичай “божити” тих хто вступав у шлюб. Він заключався в тому, що ті хто вінчалися клали руки ( вірніше, по два пальці, вказівний і середній, правої руки), на Євангеліє і перед священником давали обіцянку, вірніше клятву, що вони не залишать одне одного до самої смерті. 

На сповідь і святе Причастя уніати звертали особливу увагу. Були такі, зазвичай старенькі жінки, які сповідалися дуже часто і причащалися кожен день, це зазвичай були “ружанкині” тобто ті, які числилися в рожанці. Сповідь була досить детальна і завжди давалась епітимія, але ця епітимія не була великою: прочитати декілька молитв, зробити декілька поклонів. Сповідальні (стули) заводилися тільки в 1892 році. Спочатку вони зустріли неодобрення, але потім увійшли в використання в багатьох церквах.

Сповідь перед Пасхою називалась Пасхальною. Зазвичай майже все село підходило до таїнства сповіді і причастя.

Перед смерттю всі сповідались. Над багатьма звершувалося і таїнство єлеєосвячення, що називається єлей. Дітей,  зазвичай до 6-ти років не причащали: вони повинні були вивчити хоча б прості молитви і тоді приступали до Причастя.

Ті, хто були невиправні п’яниці або самовбивці, не отримували церковного поховання: їх закопували на кладовищі в окремому місті. Померлих подорожуючих або немовлят хоронив дяк.

Серед народу шанувалося “мированя”. Це – помазання святим єлеєм в двунадесяті свята після Літургії ( єлеєм, який освячувався на всенічній). Часи зазвичай пропускалися.

Цікаво що жінки і чоловіки не стояли разом, де завгодно, але – жінки зліва ( від входу), а чоловіки з правого боку. Позаду було особливе місце, яке називалося “бабинець”, там молилися старі жінки. 

Архімандрит Василій Пронін “Історія Православної Церкви на Закарпатті”

198. Обряд. (Часи унії) 

Продовження…

Добавить комментарий

Иконка левого меню