Галичанин – Лемко Максим Равлюк-Турчиняк «…Слухай ня уважнї. Я ти даю можніст повісти три своі жычыня, і я вшыткы выконам…»

Галичанин – Лемко Максим Равлюк-Турчиняк «…Слухай ня уважнї. Я ти даю можніст повісти три своі жычыня, і я вшыткы выконам…»

Єдному худобному дереворубачови так было знудило дырва рубати а з лїса тягати, же він уж не раз лаяв вшыткых фій – і злых, і добрых – през іх байдужіст до го долї. Во так стоял він якоси в лїсї, нарубал дырв, і як завсе нарікал на долю – тілько юж років, рече, сарака бідує, а нихто му щы ниґда не сполнил бодай єдного ёго жычыня! А вартат повісти, што хоц статків він мал мало, але жычын – фест! Він бы, наприклад, волїл стати велькым принцом а зо злотых мисок штоден фазаны істи…

Отже стоял він, белькотал си штоси під носа та голов шкрябал. Раптом наоколо вшытко стемнїло, в лїсї задул страшенный вітор, а на небі загырміло, та так загырміло, же рубачови в очех аж почорнїло. О хвилю миґнуло яркє сьвітло, рубач зажмурил очы, а як отворил, то так і завмер з переляку.

Позерат, а пред него лїтат фія. В руках феі ся звивают бласкучы перуны, а в очех горит оген. Затырмосило дереворубачом од жаху, клякнул і стал єй просити пребаченя. Нич му, гварит, не треба, і долём свом він цалком задоволеный, лем бы лишыла го жывым сеся непрошена гостя.

Піздрила ся рубачови фія і пак гварит:
– Не бій ся, чловеку добрый. Я ся ту зявила лем за то, жес мі добрі пренудил свома безконечныма наріканїма. Но, та байка, най буде по-твому. Слухай ня уважнї. Я ти даю можніст повісти три своі жычыня, і я вшыткы выконам. Але раю ти гардї подумати, перше як іх казати.

Раз зас вітром задуло, громом загырміло, перунами забласкотїло, землём затырмосило, і фія зникнула в высокости.

Коли дереворубач ся спамятал, то схопил дырва і тріском вылетїл з лїса.

«Но, – подумал він, – тепер уж я покажу, чого вартам!». Прилетїл він до свой хыжы, верг дырва на поміст та й гукат жену:

– Но-ле, кохана моя Фаншон, запалюй скоре пец! Мы тепер з тобом богаты… Чо ‘c рот отворила? – та й оповіл вшытко як было.

Жена аж затанцёвала по хыжы з радощи – але щестя выпало! Лем была она барз осторожна, тому надумала як штонайлїпше ся скорыстати зо свого щестя.

– Слухай-ле, Блезе, – повіла она мужови, – одставме нашы жычыня на заран, а гнеска, як має быти, обміркуйме што іменно нам треба попросити.

– Можна й так, – каже дереворубач. Сїл він коло пеца, вмостил ся на креслї, вбернул ся до жены та й гварит:

– Виж, як огник весело танцїє. Зара бы кобаскы кровяны посмажити… От бым я хтїл… Не встиг він тото выгварити – позерат, а з кутка лїзе должелезна кобаса, звиваєт ся, як гад. За нём пательня качат ся; сільничка, як жаба, скакат. І вшытко то товариство в огниско ся цїлит, до огня лїзе. Вскочыли враз дереворубач з женом, позерают єден на другє а на сесю чудну процесію. Тутай жена і зрозуміла, же то єй муж з велького розума своє жычыня вголос преказав, не подумавшы, та почала му лаяти:

– Ах ты, бортаку, та што ж єс наробил! Та же міг быс велькым крулём стати, вшыткы кышены а поляресы срібром-злотом напхати! А ты, ґлупый, кобаскы попросил?! І, розгнївана го жычыням, почала лаяти мужови щы веце.

– Ех, – каже дереворубач, шкрябаючы голов, – здає мі ся, і справды недобрі вышло. Ну, та юж другє…

– Ждий тепер, – жена му кричыт, – як рак свисне! Такє щестя до рук само шло, а ты… І давай му лаяти щы веце.

Стоіт рубач і слухат. І так зліст бере, а гев іщы жена кричыт, руками пред самым ёго носом махат. Волїл бы він навет, бы она деси превалила ся, але вгамовал ся і лем єй одповіл:

– Та не крич же так, Фаншоню. То юж кара мі з том смердячом кобасом! – а кобаса си дале смажит на пательни, сама з боку на бік перевертат ся, сільничка підскакує і, де треба, солит. І вшытко тото так смачнї пахне, аже слюнка з рота тече.

– Так ти і треба, бортаку ты, бортаку! – налїтат на него жена.

– Та замовкний ты, босорко! – одповідат він зо злости і, не вытримавшы, кричыт, – А бодай ти сеся кобаса до носа приклеїла ся!

Не встиг він ті слова докінчыти, як ковбаса просто з вогня – гульк! – вылетїла та женї просто до носа й пристала, а пательня з сільничком назад ся спрятали.

Завыла жена од горячой кобасы, заскавулїла, хце ю одорвати – та де там! – не годна. І, головнї, болит так, якобы то она сой свій ніс одорвати хце.

Позерат на ню дереворубач, чысто задеревіл. Мал гарду молодоньку жену, а тепер – якєси чудиско.

Реват жена, плаче, за кобасом гіркы слезы течут, а слова повісти не годна: кобаса гварити заваджат. Піздрил на ню рубач та й мыслит: «Щы добрі, же она гварити не може, а так бым ся наслухал доволи єй ласкавых слів! Што мі тепер робити? Власнї, мам в остатку щы єдно зычыня, і я можу гнед стати найбогатшым а найсильнїшшым крулём. Але і она товдыль стане крулевом, а єй врядчы ся сподабат сїдити на тронї зо смаженым кобасячым носом… Нїт, лїпше юж я зьвідам єй саму што она хце – быти крулевом зоз такым сьмішным чорно-червеным должелезным кобасячым носом ци остати ся женом простого дереворуба, але жебы мала такый самый гардый носик, як мала перше».

Зьвідал ся жены, а она лем головом замырдала – не хцу, повідат, я быти носатом крулевом. Бо хоцкы она знала, же о королеві нихто ся не наважит злого слова выречы, а прецї потвором остати ся не схотїла.

Выгварил дереворубач своє остатнє жычыня, і кобаса зникнула. Так він нич і не отримал і рад был, што бодай планнїшше не стало.

Шарль Перо

Автор: MАКСИМ РАВЛЮК-ТУРЧИНЯК 16 сентября 2022 год

Вместе с вами, мы сделаем Русинский Мир лучше!

При копировании данного материала, либо использования в любом виде (печатном, аудио, видео) на своих ресурсах, просьба указывать автора; МАКСИМ РАВЛЮК-ТУРЧИНЯК и источник: https://rusinskiimir.ru/  в иных случаях будем обращаться в соответствующие инстанции (админам соц.сетей, и Суд). Фото использованы из открытых источников интернет пространства.

Добавить комментарий

Иконка левого меню