Православная цивилизация Карпато-Русин – II Архимандрит Владимир (Попадинец), Валерий Разгулов О. Дмитрий Сидор:
«Церковный славянский язык (фактический язык Русинов) был использован, церковью и давним временем штата …». // “Prytisnyanskaya (Subcarpathian) Rus – чудо изгороженного Svyaty Praussa” / “Rusyn” 2005. №2 p. 126).
Грушевский монастырь Известный исследователь и писатель XIX века Юрий Жаткович в «Этнографической истории Ugroms» опубликовал эссе о Грушевском монастыре, которое в некоторой степени дополняет «Историю Карпатских Рутенов» Михаила Лучкайи. Согласно Ю. Жаткович: «В районе Сигоцкого комитета Мароморос на правой стороне реки Тисза возле железнодорожного вокзала Довгополь находится древняя деревня Грушево, в которой проживает 1483 жителей рутинцев и 100 евреев. В северной части деревни между тенистыми дубами и буковыми деревьями стоит каменный крест, на котором процветал первый монастырь нашего региона. Когда он был основан, неизвестно, но, очевидно, он стоял перед татарами, напавшими на Венгрию, потому что монахи жаловались королю Байлову IV (1235-1276 – авторы), что татары уничтожили все их документы и сертификаты.
Затем до 1391 года нет информации о монастыре. В 1391 году Бояры Балич и Драг лично явились Патриарху Царграрду (М. Лучкай, что Николасу – авторам), чтобы попросить монастырь Грушева быть взятым под опеку, то есть предоставить монастырю право Ставропигяна. 14 августа 1391 года Патриарх выпустил диплом, который подчинил монастырь всех русинов и волахов, которые жили в комитетах Марамороша и Угоронского, а также в округах Семихород. Таким образом, настоятель монастыря Хрушева стал протоархиманритом, который имел не только епископскую власть над доверенной ему территорией, но и епископский доход.
«Таким образом, существует предположение, что основа монастыря имела место немного раньше, в этом монастыре было более 6 тысяч гектаров земли, в том числе три поселения: Грушово, Терешва и Криво. (Иеромонки Пимен (Матсола)» Хрушевский Архангельский Микхайловский Монастер: Теологически-исторический исследовательский центр, названный в честь Архимандрита Василия (Пронин). 2015 № 4. стр. 434). Авторитетный исследователь этой темы, ученый, кандидат в исторические науки Владимир Фенич, писал: «Грушевский монастырь не упоминает какой-либо другой письменный источник до появления патриархальной диплома в 139. ни монастырь, ни о поселениях с тем же именем и Яносом Мигали … только два королевских сертификата, которые непосредственно относятся к монастырю св. Архангела Михаила: они датируются с 1438 по 1456 год.
Хотя это не означает, что монастырь не мог существовать до тех пор, а только в свидетельствах о подтверждении короля Зигмунда для сыновей-луча – Дмитри и от Американца (от 8-го года) от Сына от Луча – от Аймана. И сыновья драг – Юрий и Александр (15 марта 1405 г.) вместе с другими владениями. (Владимир Фенич // «Греческие католики Ужгородской традиции» / Ужгород. Издательский дом Валерия Благодарение. 2019 с. 54). Михаил Луккай утверждает, что «после вторжения татар в опустошенную и разграбленную землю Мараморошчину поселились валлахи, которые говорили на греческом обряде.
Они построили монастырь в честь св. Архангела Михаила. Поскольку валлах отказался принять латинский обряд, король Луи Великий изгнал их из Молдовы, а земли и деревни отправились к сыновьям принца Саса – монахам Балинци и Драджии. «В 1390 году аббат монастыря Павчиуса вместе со своими братьями приехал в Константинополь к Патриарху Энтони IV и передал монастырь Грушев в свое распоряжение. Он 14 августа 1391 года выдает письмо, написанное греческими буквами на пергаменте, назначенном с помощью оловянного тюленя.
Патриархальный свидетельство был выдан по запросу с висячими на духе. (Император Священной Римской империи Сигизмунд из Люксембурга (1387-1437) и предоставил Грушевскому монастырь с выдающимися правами, а также поместье, которое включало в себя семь окружающих деревень. Ставропигия и предоставление его губернатору-агентству по статусу« Патриархал exarch ». Carpatho-Russian church and hierarchy 1391-1498 with photographic facsimile.” Prague. 1930 pp. 109-114). The monastery to be independent of the power of the local bishop, because it was directly subordinate to the Patriarch of Constantinople. In addition, the monastery was granted the right to operate in Berezka, Ugochansk, Marmora графство Согласно диплому, он мог строить здесь церкви, освящать священников.
Право на избрание современного римского исследователя, словацкого происхождения Цирил Василь: «Первый документ, основанный на особенно специфической восточной церковной структуре и каноническом вопросе» в северо-восточной части венгерской королевы, юрисдикцию Вселенского Константинополя Патриарха на странах Рози и Экуменического Константинка Патриарха на Палсуне, а также на Экуменовом Константифеле, который находится на странах Рози, а также на экуменовской странице, на страну Роуси и Экуменического Константинка. Руси и Русини Валахов из Восточного обряда вряд ли придется иметь некоторую упреждающую историю (продолжение).
(Владимир Фенич “Грушевский и Мукачевский монастырь центров религиозной жизни Русин и Валахов из северной части Королевства Венгрия в период до начала реформы”. Ужгород. Издательский дом Валерия Падьяк. 2018 с. 80). Поскольку Балица и Драгий не одобрили этот подарочный сертификат от короля, в будущем у монахов было много проблем с сохранением полученных прав, что постепенно забрало влиятельных дворян.
Время, когда «1438 год является орденом Лоуренса де Гедервара, Палатина венгерского королевства, о демаркации (владении монастырем), отправленной на собрание Лелеса по просьбе монахов монастыря». По словам М. Лучкайи, такое различие должно было длиться долгое время, потому что в 1456 году, подписанный королем Ласло V (1452-1457) (он, по словам Луккай, находится в архиве Лелеса № 117), был опубликован новый документ, в котором установились границы монастыря и города Госса Мезе (Long Field). (Василий Пагир “Монастыри Транскарпатии”. Мукачево.
Публикация Мукачево-Ужгородской православной епархии. 1994, с. 22). В соответствии с Королевским указом от 13 декабря 1456 года Конвенция Лелеса 2 июня 1457 года дает указание определению границ Свободного королевского города Довге-Поля (на фото). (Gas. F. 151. Op.25. Unit 10. Ark. 5-6).
Но только в 1458 году монахи монастыря вступили в свои законные права. (И. Дулишкович “Исторические особенности Угоро-России”. Унгвар. 1875. Тетрада II с. 68). 14 мая 1494 года Архимандриту Иларии удалось убедить венгерского короля подтвердить свидетельство о Константинополе и удалить из него копию. Он использовал эту копию при написании «Истории карпатских русианцев», подробно изучив события того времени, Михаил Луккай.
Он пришел к выводу, что Мараморос вместе с Грушевским монастырем подчинялся не Константинополю, с которым, за исключением 1390 года, у них не было никаких связей, а с епископом Мукачево. In particular, writes M. Luchkay, in this diploma was the language: “We, King Vladislav, having heard and sincerely accepting this kind of request of the mentioned brother Hilary, saw that the diploma of the mentioned patriarch was not cut off, not crossed out and not damaged in any … part, and issuing our similar, Issued in full, in which it exists by custom and by law, and its power is confirmed По правде говоря, мы принимаем, одобряем и ратифицируем и обновляем для того же монастыря Святого Михаила-Архангеля, и, следовательно, для вышеупомянутого брата Иларии и его преемников, мы подтверждаем в силе дня, но таким образом, что этот брат Хилари, аббат и его преемники, должны были быть обязаны MukaChevo’s Order of the BishoP, которые должны быть подчинены Mukachevo’s Ordes of the Bishop, архиепископ, чтобы показать надлежащее послушание и послушание. “(Василий Пагир //” Монастыри Транскарпатии “(1360-1939) / Мукачево.
Публикация Мукачево-Ужгородской Православной епархии. 1994 Стр. 23). Кстати, из-за отсутствия документальных источников нельзя назвать имена всех протоархимандритов и количество монахов. Мы можем только предполагать, что в период расцвета в монастыре было около 20 монахов. Начальников, включая Пахомий (1291); Симеон (1458); Хилари (1497); Гелаза (1498). Исследователь Капато-Русин Василий Гаджгега (1864–1938) в своей малоизвестной работе «Греческие и русские монастыри под Арпадовичем» пишет: «Возможно, это завеса, что этот Грушевский монастырь также изменился, и 1262 год, когда написано, что в« Полянини », и в« Мараре », в« Polanyni », и в« Marmara, »Кто держит такой святой живот, что такая вещь в монастыре или нет, но это не будет позже …
В монастыре, монахах греческого … есть слово, и о славянской литургии, есть некий RCH, о котором вы не можете сделать. (Podkarpackie Rus / 1 Julia 1924. P. 119. Государственная издательская палата в Фир.« Дакотру было рекомендовано показать в этих греческих монастырях поклонение венгерскому языку, но это название труда произведения, которое в этих словах о венгерском поклонении Слову, и свидетельства исторического, но это не может быть, но это не может быть, потому что это не словесно, но это не может быть, но это не может быть, но не может быть, но не может быть, но не может быть, но не может быть, но это не так, но Но это невозможно, но это не может быть народным языком, но латинский обряд был выполнен на латыни, тот же греческий обряд на греческом, или, если славные были русин или болгар – на славянском. И все же правильно названный обрядом греческого это имя, так как теперь мы русин.
“(Там же). Не менее интересным является дальнейшая история этого монастыря, в частности, в письме Валентина Даргета от 9 марта 1607 года, где было подчеркнуто, что монастырь Грушев был епископским центром православных епископов Волоса. Типография Грушевского монастыря была дискуссией на протяжении многих лет: в целом, когда он был в доме, где он находится в доме, где он находится в доме, где он находится в доме, где он находится в доме, где он находится в доме, где он находится в доме, где он находится в доме, где он находится в доме, где он находится в доме, где он находится в доме, где он находится в доме, где он находится в доме, где он находится в доме, где он находится в доме, где он находится в доме, где он находится в доме, где он находится на месте?
Пагир в уже упомянутой работе« Монастырь Транскарпатия »подчеркивает, что этот монастырь был в то же время центром культуры. По его словам, была первая теологическая школа и типография, где были напечатаны церковные книги:« В монастыре 1640 года была старая типография, где были напечатаны церковные книги. По личным расписанию принца Юри II RAKOCOCZI, в первый раз были принижены принц Юри II RAKOCOCZI, Нового Завета. “(Там же. 29). И никаких ссылок на оригинальные источники.
Кроме того, есть исследователи этой темы, которые полагали (считают), что первым печатником в исторической Transcarpathia был известный типограф и издатель Schweipolt Fiol. Его судьба еще не была полностью исследована после его вынужденного ухода из Кракова. Известно только один, что в Венгрии он оседает на землях, населенных главным образом Русинсом. Существует предположение, что он также был вовлечен в печатную книгу здесь. В конце концов, предположительно, есть источники, что известный местный историк Юрий Качий (1925-1990) привлек внимание, которое, кстати, свободно говорило на латыни и в старом венгерском языке, что пришло к нам с твердой нагрузкой, которая, возможно, была печатным оборудованием и так далее. Их предположения под псевдонимом «П. Юрьев “, опубликован в статье” По стопам печатного дома Хрушева “(« Транскарпатская Правда »в 1971 году 26 августа). И снова вопрос: кто был этим Fiol, Phil или Figol? Великая советская энциклопедия (на языке оригинала):« Fiol (Fiol) Schweipolt (UM. Краков), славянская печать. Уроженц Г. Неймштадт, на реке Айш в нем. Франкония.
В 1479 году он вспоминает в архивных документах Кракова. На рабочем листе был золотой мастер. В начале. 90-е. 15 век. На основании богатого гражданина Ян Турзон Фиол является основной типографикой, кириллическим шрифтом, для которого это сделал Рудольф Борсдорф. Немецкий Schweipolt Fiola называется «Славянский первый принтер». Немцы также гордятся ими, потому что в дополнение к славе Гуттенберга, напечатанная в 1456 году Библия, первая книга в Западной Европе, у них также есть еще один выдающийся соотечественник. Белорусы благодарны Фрэнсису Скорине, одному из основателей кириллицы. Русские, в свою очередь, чтят фигуру Ивана Федорова, первого московского печатника, включая «Апостола».
Возника естественный вопрос: кто тогда начал печатать книги в исторической транскарпатии? Может быть, фиол. Это его имя связано с печатью пяти первых славянских книг «Октоих», «Часослов», «Триод мертвых», «Цвет триады», «Псалтырь». Первые два, согласно исходным данным, были опубликованы им в Кракове в 1491 году. Еще два не имеют продукции, а пятая еще не была найдена ни в каких копиях. Но у нас сразу были сомнения относительно Ш.
Участие Фиолы в исторической транскарпатии! В конце концов, они тщательно познакомились с публикацией знаменитого славятиста галицкого происхождения IP (I. Pankiewicz) «Могу ли я быть принтером Schweipolt fiol в Хрушове и печатать книги здесь?». Мы даем эту публикацию с небольшими сокращениями, почти современным правописанием (изображенный фрагмент этой публикации): «Идея о том, что Швепольт Фиол был изгнан из Кракова в Венгрию, а в Грушеве заложил типографию и напечатал в ней (напечатано – авторы) несколько церковных книг. Энтони Петрушевич. Из-за того, что с того дня нам никто до сих пор не неизвестен. В конце 15-го века. И с начала 16-го века.
Верность этой мысли начала сомневаться в границах другого проф. А. Петров и доктор Гиадор Стрипский. Это предположение А. Петрушевича неверно, можно доказать с другими данными. Теперь, когда 350-летие появления первой печатной книги в России, ученые занимаются историей печати наших книг вдоль границ региона. И первой иностранной типографией, которая выпустила первые печатные (печатные – авторы) книги на кириллице, была типография немецкого Schweipolt Fiol в Кракове. Для Тото он был сыт по горло гертизмом и предстал перед инквизицией, чтобы отказаться от дальнейшей печати церковных славянских книг.
Профессор И. Огиенко, в статье, опубликованной в 11. Хроника с 15 марта (март – авторы), был более широко подписан. Он пишет: «Когда Фиол покинул Краков, мы не знаем; Похоже, что он вскоре отправился в Венгрию в суде, в Свободный Королевский Город Лейчшау (Лейцшау) Комитета Спиша … Когда он уезжал в Левочи, Фиол, очевидно, взял с собой некоторые из своих скрытых изданий и продал их где-то в новом месте. Поэтому, вероятно, это венгерская Русь и сохранила несколько их копий до настоящего времени. Но с Краковым Фиол был вынужден посетить его незабываемый город.
Мы знаем, что 1498 год Фиол некоторое время жил в Кракове. Известный гуманист и поэт Селтс, который попробовал в Вене и поручил Кракову профессору Смерфельду прислать ему эти издания, заинтересовался его изданиями. Он дважды посещал Fiol, но у него не было никаких книг … – Это также громкое доказательство того, что книги были уничтожены Fiol, потому что для знаменитого поэта можно было бы что-то получить … 8 мая 1525 года Фиол сделал своего последнего священника и вскоре умер. Мы не знаем точно, где он умер ни в Левохе, ни в Кракове. Где-то в зеленые праздники 1526 года дочь Фиолева Кэтрин получила свое отчество, 16 золота и некоторые вещи… ».
Из этого оказывается, что не может быть никакого разговора о деятельности Фиола в монастыре в Грушеве. »(« Субкарпатская Русь »- 1924. Рокки 1. Номер 3. С. 93-94). (На картинке обложка этого издания). Мы не можем выйти за рамки изучения Александра Ороса, которое было опубликовано издательством Transcarpathia в 2001 году под названием «Грушевский монастырь и начало печать кириллической славянской книги». Убийственный приговор был вынесен транскарпатским историком и журналистом Олександром Ворошиловым в его публикации «Монополия на правду … или детектив-поиск первого украинского принтера в Transcarpathia».
Там было обсуждено, в частности: «… взять перо, принудительное« необыкновенную книгу », которая недавно пришла к нам в Transcarpathia, а именно, как говорится в ее деталях:« Popular Science Edition »… Эта книга уже хорошо рекламировалась в региональных СМИ, и даже для проведения научной и практической конференции. UZHGOROD NATIONAL University), которая была посвящена освобождению от” MONICOTED OF INSELICA OF “не соответствует научным требованиям сегодняшнего дня, довольно неграмотным и не личным. Скорее, он напоминает« антинаучный детектив », в котором многие преступники и мало праведных людей. К сожалению, такое издание было выпущено под« благословением »рецензентов, соответствующих членов NAS Украины OV Mishanich и Mi Mushinka.». (Старый замок 17 января 2002 г.).
Что касается «преступников», их действительно слишком много в этой розыгрыше. Ученые мирового уровня Аль Петров и Ви Срезневский обвиняют этого «исследователя» в краже «псалмов» и «минеи»: «Эти книги были просто украдены ими из библиотеки Ужгородской семинарии и доставлены в Россию». (Работа О. Орос, стр. 194). Архимандрит Василий (Пронин) добрался до него. Он писал (не осуждение): «Аббат Василий Пронин на первый взгляд – чрезвычайно добрый, откровенный, верующий человек, на самом деле, тайный снитч КГБ, который добросовестно и последовательно выполнял свои обязанности… КГБ нуждался в доверенных лицах, один из них стал о. Василий Пронин. (Там же. 202-203).
В защиту известного богослова и местного патриота нашего региона выступил его друг и помощник писателя Мукачево и историка-историка Василия Пагира. Он закончил свою острую статью «Необоснованные обвинения» следующими словами: «Я бы вместо Ороса опустился на колени на могиле о. Бэзилика. Я попросил прощения за его необоснованное обвинение в сотрудничестве с КГБ.
Не только Бог, но и люди прощают такой грех. И люди знали правду о Фр. Василине Пронина. (Старый Каст на Ярже, 24 года). Глава. Одна вещь, несомненно, является: Грушевская Ставропии, как и Львов, находилась в постоянном контакте со многими славянскими землями. Здесь они должны были прекрасно знать о деятельности Фонда Степана Дропана во Львове Ставропии (позже, в 1460 году, он передал его монахам. In the Hrushev monastery, the Stavropigian fraternity tried to create its own printing house. And here it doesn’t matter: with Fiol, or not. We also know that every printer had his assistant, we no longer say for the students. For example, Ivan Fedorov had such an assistant-Peter Mstislavts (from April 19, 1563 to March 1, 1564, together in Moscow, they published the first edition« апостола »).
Но скептики спрашивают: почему не была сохранена одна печатная книга? На первый взгляд этот вопрос не может быть трудным, так как копии из типографии Львов еще не найдены, чья деятельность подтверждается документальными фактами.
В качестве аргумента, давайте также приведем такие факты, которые до сих пор не пришли с той эпохи, какие-либо издания среди первых – COSTRA, не сохранили некоторые издания Гутенберга и Скорины. Только в середине двадцатого века случайно обнаружил одну копию издания Острожа «Алфавит» Ивана Федорова. Наконец, это было обнаружено почти в те дни, как и Острожская «ABC» из Федорова, бронзовая печать православного монастыря Угола четырнадцатого века – свидетельствует только один, даже в то время в исторической транскарпатии, прекрасно обладала искусством гравировки, производством букв помощи на металле. То есть их зеркальное отражение. Был только один шаг для создания печатной машины. Итак, мы поместили это здесь … это будет дальше…
Вместе с вами мы сделаем Русинский Мир лучше!
При копировании данного материала, либо использования в любом виде (печатном, аудио, видео) на своих ресурсах, просьба указывать источник https://rusinskiimir.ru/ и автора Валерий Михайловича Разгулова, в иных случаях будем обращаться в соответствующие инстанции (админам соц.сетей, и Суд). Фото использованы из открытых источников интернет пространства.
КАРПАТОРУСИНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦИВІЛІЗАЦІЯ – ІІ
Архімандрит Володимир (Попадинець), Валерій Разгулов
О. Дмитрий Сидор: «Церковнославянский язык (фактически – язык русинов) был рабочим, церковным и долгое время государственным…». // «Притиснянская (Подкарпатская ) Русь – чудом уцелевший осколок Святой ПраРуси» / «Русин» 2005. №2 с. 126).
Грушівський монастир
Відомий дослідник та літератор ХІХ століття Юрій Жаткович в «Етнографічній історії угрорусів», опублікував нарис про Грушівський монастир, який у деякій мірі доповнює «Історію карпатських русинів» Михайла Лучкая. За словами Ю. Жатковича:
«У Сиготьському повіті Маромороського комітату на правому боці ріки Тиси біля залізничної станції Довгополя лежить старинне село Грушево, яке має 1483 жителів русинів і 100 євреїв.
На північній частині села між тінистими дубами і буками стоїть кам’яний хрест на місці якого процвітав перший монастир нашого краю. Коли він був заснований – не відомо, але, мабуть, стояв він ще до нападу татар на Угорщину бо монахи скаржилися королю Бейлові ІV (1235-1276 – автори) про те, що татари знищили їм усі документи і грамоти.
Потім аж до 1391 року, немає ніяких даних про монастир. У 1391 році волоські бояри Балич і Драг з’явилися особисто до царьградського патріарха Антонія (М. Лучкай каже, що до Миколи – автори) з прохання прийняти Грушівський монастир під свою опіку, тобто надати монастиреві Ставропигійське право. Патріарх 14 серпня 1391 року видав грамоту, якою підпорядкував монастиреві всіх русинів і волохів, які проживали в Мараморошському і Угочанському комітатах, а також у Семигородських повітах. Таким чином, настоятель Грушевького монастиря став протоархімандритом, який мав не лише еписькопську владу над повіреною йому територією, але й єпископські доходи».
Тому, є припущення, що заснування монастиря відбулося трохи раніше, ця обитель мала понад 6 тисяч гектарів землі, куди входили три поселення: Грушово, Тересва та Кривое. (Иеромонах Пимен (Мацола) «Грушевский Архангело-Михайловский монастырь: история и современность». Наукові записки Богословсько-історичного науково-дослідного центру імені архімандрита Василія (Проніна). 2015 р. № 4. с. 434).
Авторитетний дослідник цієї теми, науковець, кандидат історичних наук Володимир Фенич писав: «Грушевський монастир до появи патріаршої грамоти 1391 року жодної інше письмове джерело не згадує. Не знайшов такої грамоти про монастир, ані про поселення з однойменною назвою і Янош Мігалі… Лише дві королівські грамоти, які безпосередньо стосуються монастиря св. Архистратига Михаїла: вони датуються 1438 – 1456 роками. Хоч це зовсім і не означає, що монастир не міг існувати до того часу, однак лише в грамотах-підтвердженнях короля Жигмонда синам Балку – Дмитру й Олександру (від 8 травня 1397 р.) та синам Драга – Юрію і Олександра (15 березня 1405 р.) разом з іншими володіннями вперше (?) згадується і село Грушево». (Володимир Фенич // «Греко-католики ужгородської уніатської традиції»/ Ужгород. Видавництво Валерія Подяка. 2019 р. стор. 54).
Михайло Лучкай стверджує, що «після татарської навали на спустошеній і розграбованій землі Мараморощини поселилися волохи, які віросповідували грецький обряд. Ними було споруджено монастир на честь святого архистратига Михаїла. Оскільки, волохи відмовились прийняти латинський обряд, король Людовик Великий вигнав їх з Молдови, а землі і села дісталися синам князя Саса – монахам Балинці та Драгію». У 1390 році ігумен монастиря Павхомій разом із братами приїхав у Константинополь до патріарха Антонія ІV і передав у його розпорядження Грушівський монастир. Той, 14 серпня 1391 року, видає грамоту, написану грецькими буквами на пергаменті, закріпленою олов’яною звисаючою печаткою. Патріарша грамота була видана на прохання намісника угорського короля Жигмонда (імператора Священної Римської імперії Сигизмунда Люксембургського (1387-1437 рр.) і наділяла Грушівський монастир надзвичайними правами, а також маєтком, до якого входило сім навколишніх сіл. Особливе значення з одержаних прав мало так зване право ставропігії та надання його наміснику-ігумену статусу «патріаршого екзарха». (А. Петров «Древнейшіе грамоты по исторіи карпаторусской церкви и іерархіи 1391-1498 г. Съ фотографическими факсимиле». Прага. 1930 г. с. 109-114).
В комплексі все це давало право Грушівському монастирю бути незалежним від влади місцевого епіскопа, адже безпосередньо був підпорядкований Константинопольському патріарху. Крім того, монастир одержав право на діяльність у Березькій, Угочанській, мармороській жупах. Згідно з грамотою, він міг будувати тут церкви, висвячувати священників. Право обирати ігумена мали вельможі, що жили в околиці. А за словами сучасного римського дослідника, словацького походження Ціріла Васіла: «Первым документом, касающимся исключительно конкретной восточной церковной структуры и канонической материи» в северо-восточной части Венгерского королевства, юрисдикция вселенского Константинопольского патриарха на землях русинов и валахов восточного обряда предположительно вряд ли могла иметь какую-то предыдущую историю (континуитет)». (Владимир Фенич «Грушевский и Мукачевский монастырские центры религиозной жизни русинов и валахов северной части Венгерского королевства в период до начала Реформации». Ужгород. Издательство Валерия Падяка. 2018 г. с. 80).
Оскільки Балиця і Драгій не затвердили цю дарчу грамоту у короля, то у подальшому монахи мали багато клопоту із збереженням за собою одержаних прав, які поступово від них відібрали впливові вельможі. Шов час, коли «Року 1438 зустрічається наказ Лавренція де Гедервара, палатина Угорського королівства, про розмежування (володінь монастиря), направлений Лелеським зборам на прохання ченців монастиря». За словами М. Лучкая, таке розмежування, мабуть, тривало довго, бо в 1456 році за підписом короля Ласло V (1452-1457) (він, як стверджує Лучкай, знаходиться в Лелеському архіві № 117), вийшов новий документ, в якому встановлювалися межі монастиря і міста Госсу Мезе (Довгого Поля). (Василь Пагиря «Монастирі Закарпаття». Мукачево. Видання Мукачівсько-Ужгородської православної єпархії. 1994 р. с. 22).
На виконання королівського указу від 13 грудня 1456 року Лелеський конвент, 2 червня 1457 року, дає вказівку про визначення кордонів вільного королівського міста Довге Поле (на знімку). (ГАЗО. Ф. 151. Оп.25. од. зб. 10. арк. 5-6). Та лише у 1458 році ченці монастиря вступили у свої законні права. ( И. Дулишкович «Историческія ЧЕРТЫ Угоро-Русскихъ». Унгваръ. 1875. Тетрадь ІІ с. 68).
14 травня1494 році архімандриту Іларію вдалося умовити угорського короля підтвердити Константинопольську грамоту і зняти з неї копію. Цю копію використав при написанні «Історії Карпатських русинів», вивчивши детально події того часу, Михайло Лучкай. Він прийшов до висновку, що Мараморош разом з Грушівським монастирем були підлеглі не Константинополю, з яким, крім 1390 року, не мали ніяких зв’язків, а мукачівському єпископу. Зокрема, пише М. Лучкай, в цій грамоті йшла мова: «Ми, король Владислав, вислухавши і щиро прийнявши такого роду прохання згаданого брата Іларія, побачили, що грамота згаданого патріарха не обірвана, не перекреслена і не пошкоджена в якій-небудь… частині, і видаючи нашу подібну привілейовану грамоту, за її зразкам дослівно перекладену, видану у повному змісті, в якому вона за звичаєм і по закону існує, і її силою підтверджується правда, ми приймаємо, схвалюємо і ратифікуємо, та поновлюючи для того ж монастиря св. Михаїла-архангела, а, значить, для вищезгаданого брата Іларія та його всіх наступників, затверджуємо у правомочності навічно, одначе так, що цим брат Іларій, настоятель, та його наступники повинні і зобов’язані мукачівському свого ордену єпископу, трансільванському ж архієпископу, теперішнім й майбутнім, як своїм настоятелям, проявляти належну покірність і слухняність». (Василь Пагиря // «Монастирі Закарпаття» (1360-1939)/ Мукачево. Видання Мукачівсько-Ужгородської Православної єпархії. 1994 р. стор. 23).
До слова, через відсутність документальних джерел не можна назвати імена всіх протоархімандритів і кількість монахів. Можна тільки припустити, що в період розквіту в монастирі було близько 20 монахів. З настоятелів, зокрема Пахомій (1291); Симеон (1458); Іларій (1497); Гелазій (1498). Капаторусинський дослідник Василій Гаджега (1864-1938) в своїй маловідомій праці «Гречеські і руськи монастирі под Арпадовичами» пише: «Може, и се вЬроятне, що сей грушевській монастир спомінається и рока 1262, коли записано, що в «поланинах», таже марамороських горах, жиє монах Григорій в монастырі, котрый такій святый живот проводить, що подобного нЬт в монастырЬ, ани переже, но не буде позднЬйше… В монастырЬ токмо о монахах греческих.., єсть слово, и о славянькой літургіи, є певна рЬч, о якой не мож ани сумнЬватися». («Подкарпатска Русь» / 1 юлія 1924. с. 119. Державне видавництво в ПразЬ).
І робить висновок: «ДакотрЬ усиловалися провказати у сих гречеських монастырЬв богослуженє по мадярскому языку, но се зовсЬм безуспЬшнЬ труды зато, що в сих вЬках о мадярском богослуженю нЬт ани слова, ани доказа историчного, но и не може бути, бо вЬрники латиньского обряда кончили по латински, вЬрники же греческого обряда по гречески, або єсли Славне були Русины або Болгары – по славянски. И однак правильно називалися по обряду греческому сим именем, як и теперь и нас Русинов». (Там же).
Не менш цікава подальша історія цього монастиря, зокрема у грамоті Валентина Другета від 9 березня 1607 року, де наголошено, щоб Грушівський монастир був єпископським осередком волоських православних єпископів.
Друкарня Грушівського монастиря
Вже багато років точиться дискусія: а в загалі то, існувала тут друкарня?
Історик й літератор Василь Пагиря у вже згаданій праці «Монастирі Закарпаття», наголошує, що цей монастир був одночасно і осередком культури. Тут, за його словами, існувала перша богословська школа і друкарня, де друкувалися церковні книги: «В монастирі 1640 року була стара друкарня, де друкувались церковні книги. За особисті кошти князя Юрія ІІ Ракоці тут була видрукувана перша волоська книжка – переклад Нового завіту». (Там же стор. 29). І жодного посилання на першоджерела.
Більш того, є дослідники цієї теми, які вважали (вважають), що першим друкарем на історичному Закарпатті був відомий типограф та видавець Швайпольт Фіоль. Його судьба після вимушеного від’їзду з Кракова ще й досі повністю не вивчена. Відомо тільки одне, що в Угорщині він селиться на землях заселених переважно русинами. Є припущення, що й тут він займався друкарською книжковою справою. Адже, нібито, існують джерела на які звернув увагу відомий краєзнавець-архівіст Юрій Качій (1925-1990), якій, до речі, досконало володів латинською та староугорською мовами, що до нас Фіоль прибув з солідним вантажем, в якому, можливо, було друкарське обладнання тощо. Свої припущення, під псевдонімом «П. Юріїв», надрукував в статті «Слідами Грушівської друкарні» («Закарпатська правда» 1971 р. 26 серпня).
І знову запитання: хто ж був цей Фіоль, Філь або Фіголь?
Велика радянська енциклопедія повідомляє (мовою оригіналу): «Фиоль (Fiol) Швайпольт (ум. после 7. 05. 1525, Краков), славянский первопечатник. Уроженец г. Неймштадт, на р. Айш в нем. Франконии. В 1479 г. упоминается в архивных документах Кракова. Состоял в цехе золотых дел мастеров. В нач. 90-х гг. 15 в. на средства богатого горожанина Яна Турзона Фиоль осноаал типографию, кириллический шрифт для которой изготовил Рудольф Борсдорф».
Німця Швайпольта Фіола прийнято називати «слов’янським першодрукарем». Ним пишаються і німці, адже крім слави Гуттенберга, що видрукував у 1456 р. «Біблію», першу книгу в Західній Європі, мають ще й іншого видатного друкаря-співвітчизника. Білоруси вдячні Франциску Скорині, одному із засновників кириличного книгодрукування. Росіяни, в свою чергу, шанують постать Івана Федорова, московського першодрукаря, в т. ч. «Апостола». Виникає закономірне запитання: хто ж тоді започаткував друкування книжок на історичному Закарпатті?
Можливо, й Фіоль. Саме з його ім’ям пов’язують друкування п’яти перших слов’янських книг «Октоїх», «Часослов», «Тріодь посная», «Тріодь цвітная», «Псалтир». Перші дві, згідно із вихідними даними, надруковані ним у Кракові в 1491 році. Ще дві не мають вихідних даних, а п’ятої досі не знайдено жодного примірника. Але у нас одразу виникли сумніви щодо причетності Ш. Фіола до історичного Закарпаття! Адже, уважно ознайомилися з публікацією відомого славіста галицького походження И. П. (І. Панькевича) «Ци мог бути друкар Швайпольт Фіоль в Грушові і тут печатати книги?». Даємо цю публікацію з невеличкими скороченнями, майже, сучасною орфографією (на знімку фрагмент тої публікації):
«Думка, що Швайпольт Фіоль по вигнанню з Кракова перенісся на Угорщину і в Грушеві заложив друкарню та в ній напечатав (надрукував – автори) кілька церковних книг, була піднята ученим львівськім істориком Антонієм Петрушевичем. З причини, що дотепер незнайомий нам ні один друк із тої доби, т. з. при кінці 15 ст. і з початку 16 ст. у вірності цієї думки почали сумніватися межи іншими проф. А. Петров і др. Гіядор Стрипський. Що здогад А. Петрушевича неправильний, мож доказати ще й другими даними. Саме тепер, коли припадає 350-літній ювілей появи першої печатної книжки на Русі, вчені займаються історією печатання наших книг по за границями краю. А першою друкарнею заграничною, котра пустила перші печатані (друковані – автори) книжки кирилицею, була друкарня німця Швайпольта Фіоля в Кракові. За тото посуджено його за єретицтво і приведений перед інквізицією мусив одказатися од дальшого печатання церковнослов’янських книг. О том розписався подрібніше професор І. Огієнко в статті розміщеній в 11. ч Літописа з дня 15 марта (березня – автори) с. р. Він пише: «Коли Фіоль покинув Краків – не знаємо; певне, що скоро по суді вибрався він на Угорщину, до вільного королівського міста Левочі (Leutschau) Спишського комітату… Виїжджаючи до Левочі Фіоль мабуть взяв з собою трохи прихованих своїх видань і розпродав їх десь на новому місці. Тому певно Угорській Русі і збереглися декілька примірників їх аж до теперішнього часу.
Але з Краковом Фіоль був змушений таки навідуватися до немилого йому міста. Так знаємо, що року 1498 Фіоль жив якійсь час у Кракові. Виданнями його зацікавився тоді відомий гуманіст і поет Цельтес, що пробував у Відні і доручив Краківському професорові Зомерфельду вислати йому ці видання. Він двічі відвідав Фіоля, але той ніяких книжок у себе не мав … – це теж голосний доказ, що книжки Фіолеві понищено, бо вжеж би для відомого поета щось дістати було можна…
Коло 8-го травня 1525-го року склав Фіоль свою останню духівницю і скоро по цьому й помер. Де саме він помер чи в Левочі, чи в Кракові, не знаємо. Десь по Зелених Святах 1526-го року дочка Фіолева Катерина одержала майно по батькові, 16 золотих і деякі речі…».
З того виходить ясно, що про діяльність Фіоля в монастирі в Грушеві не може бути і бесіди». («Подкарпатска Русь» – 1924. Рочник 1. Число 3. С. 93-94). (На знімку обкладинка саме цього видання).
Не можемо пройти поза увагою дослідження Олександра Ороса, яке було надруковано у видавництві «Закарпаття» в 2001 році під назвою «Грушівський монастир і початки кириличного слов’янського книгодрукування». Вбивчий вердикт виніс цьому виданню закарпатський історик і журналіст Олександр Ворошилов у своїй публікації «Монополія на істину… Або детективні пошуки українського першодрукаря на Закарпатті». Там мова йшла, зокрема і про таке:
«… Взятися за перо змусила «неординарна книжка», яка нещодавно вийшла у нас на Закарпатті, а саме як зазначено в її реквізитах: «науково-популярне видання»… Цю книгу вже встигли добре розрекламувати в обласних ЗМІ, і навіть провести науково-практичну конференцію (за участю відомих професорів-істориків Ужгородського національного університету), яка була присвячена виходу «монографії» у світ…
Вище згадана книга не відповідає науковим вимогам сьогодення, доволі безграмотна і безапеляційна. Вона скоріш нагадує «антинауковий детектив», в якому багато злочинців і мало праведників. Прикро тільки, що подібне видання випущене під «благословенням» рецензентів, членів-кореспондентів НАН України О. В. Мишанича та М. І. Мушинки. Вони б могли і зазначити, що рецензують лише наукову фантастику, а не серйозну працю…». («Старий Замок» 17 січня 2002 року).
Щодо «злочинців», то їх в цьому пасквілі дійсно забагато. Вчених світового рівня О. Л. Петрова та В. І. Срезневського цей «дослідник» звинувачує в крадіжці «Псалтиря» і «Мінеї»: «ці книжки були просто викрадені ними із Ужгородської семінарської бібліотеки і вивезені в Росію». (Вказана праця О. Ороса стор. 194). Дісталося «на горіхи» від нього й архімандриту Василію (Проніну). Він писав (чим не донос): «Ігумен Василій Пронін на перший погляд – надзвичайно добра, відверта, віруюча людина, насправді – таємний стукач КДБ, який сумлінно і запопадливо виконував покладені на нього обов’язки… КДБ потрібно були довірені особи, однією з них і став о. Василій Пронін». (Там же стор. 202-203).
На захист відомого богослова і локалпатріота нашого краю, виступив його друг і соратник мукачівський письменник та історик-краєзнавець Василь Пагиря. Свою пронизливу статтю «Безпідставні звинувачення» він закінчив такими словами: «Я б на місці О. Ороса став на коліна на могилі о. Василія і попросив прощення за безпідставне його звинувачення у співпраці з КДБ. Такій гріх не прощає не тільки Бог, але й люди. А люди знали правду про о. Василія Проніна». («Старий Замок» 24 січня 2002 року).
І на закінчення цієї глави. Безперечно одне: Грушівська ставропігія, як й Львівська, знаходилась в постійних контактах з багатьма слов’янськими землями. Тут чудово мали знати про діяльність при львівській ставропігії типографії фундації Степана Дропана (згодом, у 1460 році, він дарує її монахам львівського монастиря Св. Онуфрія). Можна припустити, що й в Грушівському монастирі ставропігійське братерство намагалось створити свою власну друкарню. І тут не важливо: з Фіолем, чи – ні. Знаємо і те, що кожний друкар мав свого помічника, за учнів вже не кажемо. Наприклад, Іван Федоров мав такого помічника – Петра Мстиславца (з 19 квітня 1563 р. по 1 березня 1564 року разом у Москві вони надрукували перше видання «Апостола»).
Але скептики запитають: чому не зберіглося жодної книжки грушівського друку? Це запитання може бути на перший погляд й не складним, адже і досі не знайдено жодного примірника з львівської друкарні Дропана, діяльність якої підтверджена документальними фактами. Як аргумент приведемо і такі факти, що до наших днів не дійшли з тої епохи жодних видань з числа перших – Костера, не збереглися деякі видання Гутенберга та Скорини. Тільки в середині ХХ століття випадково знайшли один примірник Острожського видання «Азбуки» Івана Федорова.
І нарешті, знайдена майже в ті часи, як й острожська «Азбука» Федорова, бронзова печатка Угольського православного монастиря ХІV ст., – свідчить тільки про одне, вже тоді на історичному Закарпатті досконало володіли мистецтвом гравіювання, виготовленням рельєфних літер на металі. Тобто їх дзеркального відображення. Для створення печатного верстата був лише один крок. Тому ставимо тут …
Далі буде